Воно - Сторінка 121

Якийсь літній чоловік у кумедному шоферському картузі, із затиснутою в зубах холодною люлькою, продовжував гортати альбом ескізів Луїса де Варгаса[520].

Він знову обернувся до молодої жінки, яка дивилася на нього з подивом.

— Щось не так? — запитала вона.

— Ні, — відповів Бен, усміхаючись. — Здалося, ніби я дещо почув. Гадаю, втома після перельоту дужче дається мені взнаки, ніж я припускав. Що ви казали?

— Ну, насправді це ви казали. Але я збиралася пояснити, що, якщо у вас був читацький квиток, коли ви жили тут, ваше ім'я мусить досі залишатися в реєстрі, — сказала бібліотекарка. — Тепер ми все зберігаємо на мікрофільмах. Дещо таки змінилося з часів вашого дитинства, я гадаю.

— Так, — погодився він. — Багато чого змінилося в Деррі… але, здається, чимало речей залишилися такими ж, як і колись.

— У всякому разі, я можу пошукати ваше ім'я і видати вам оновлений квиток. Без жодної плати.

— Це просто чудово, — сказав Бен, але перш ніж він устиг додати слова подяки, той голос знову прорізав священну бібліотечну тишу, тепер іще гучніший, зловісно веселий: "Піднімайся сюди, Бене! Піднімайся сюди, ти, малий жирний задрипанець! "Це Твоє Життя",[521] Бене Генскоме!"

Бен прокашлявся:

— Буду вдячний, — промовив він.

— Нема за що, — вона скинула на нього очима. — Надворі вже потеплішало?

— Трохи, — відповів він. — А що?

— Ви…

"Бен Генском це зробив! — проверещав той голос. Він звучав згори — надходив із книгосховища. — Бен Генском замордував тих дітей! Ловіть його! Хапайте його!"

— … пітнієте, — договорила вона.

— Невже? — перепитав він ідіотично.

— Я зараз же все зроблю, — сказала вона.

— Дякую.

Вона пішла до старої друкарської машинки "Роял" на куті своєї стійки.

Бен повільно вирушив геть, серце барабаном гупало йому в грудях. Так, він пітнів; він відчував, як піт сочиться з лоба, під пахвами, воложить волосся в нього на грудях. Він поглянув угору й побачив Клоуна Пеннівайза, той стояв на вершечку лівих сходів і дивився вниз, на нього. З обличчям, білим від гриму. З кривавою помадою на губах, викривлених у вбивчій усмішці.

Там, де в нього мусили бути очі, зяяли порожні очниці. В одній руці він тримав низку повітряних кульок, а в іншій якусь книгу.

"Не він, — подумав Бен. — Воно. Я стою тут, посеред ротонди Деррійської публічної бібліотеки, вдень, наприкінці весни 1985 року, я доросла людина, і я бачу лице в лице найбільший кошмар мого дитинства. Я зараз лице в лице з Воно".

— Піднімайся сюди, Бене, — погукав згори Пеннівайз. — Я тебе не ображу. Маю для тебе книжку! Певну книжку… і повітряну кульку! Піднімайся нагору!

Бен відкрив рота, щоб гукнути у відповідь: "Ти божевільний, якщо думаєш, що я піднімуся туди", і раптом второпав — якщо він це зробить, усі тут подивляться на нього, всі тут подумають: "Що це за божевільний?"

— Ох, я розумію, що ти не можеш відповідати, — гукнув згори Пеннівайз і захихотів. — Хоча на хвильку я тебе, дурня, до цього майже підштовхнув, авжеж, я такий. "Перепрошую, сер, у вас є принц Альберт у коробці?.. Є?.. Краще випустіть неборака!"[522] "Перепрошую, мем, холодильник у вас працює?.. Справді?.. То чому б вам не платити йому зарплату?"

Клоун на верхньому майданчику закинув голову назад і верескливо розсміявся. Сміх громовою луною відбився у куполі ротонди, наче полетіла зграя чорних кажанів, і Бен тільки величезним зусиллям волі втримався від того, щоб ляснути себе долонями, прикривши вуха.

— Піднімайся сюди, Бене, — гукнув згори Пеннівайз. — Побалакаємо. Нейтральна територія. Що ти на це скажеш?

"Я туди не підніматимусь, — подумав Бен. — Гадаю, коли я нарешті доберуся до тебе, тобі не хотітиметься мене бачити. Ми збираємося тебе вбити".

Клоун знову зайшовся верескливим реготом: "Убити? Убити мене?" І раптом, моторошно, голосом Річі Тозіера, себто не його власним голосом, але Голосом Негритосика у виконанні Річі Тозіера: "Маса, не вбиваття моя, моя бу'е слухняна ніга, не вбиваття сей ваша чорни хлопчик, Скирте!" І потім знову той верескливий регіт.

Здригаючись, з побілілим обличчям, Бен пішов з лункого центру дорослої бібліотеки. Він відчував, що ось-ось виблює. Зупинившись перед полицею, він узяв з неї жахливо тремтячою рукою навмання якусь книжку. Його похололі пальці зашурхотіли сторінками.

— Це твій єдиний шанс, Скирте! — гукнув той самий голос згори в нього за спиною. — Забирайся геть із міста. Забирайся до того, як стемніє сьогодні ввечері. Я запопаду тебе цієї ночі… тебе й усіх інших. Ти занадто старий, щоб мене зупинити, Бене. Ви всі занадто старі. Занадто старі для будь-чого, окрім як бути вбитими. Забирайся геть, Бене. Таке ти хочеш побачити цієї ночі?

Бен повільно обернувся, все ще тримаючи в крижаних руках книгу. Він не хотів дивитися, але немов якась невидима рука під його підборіддям піднімала йому голову вище, й вище, й вище.

Клоун пропав. Дракула стояв на верхньому майданчику лівих сходів, але не кінематографічний Дракула; не Бела Лутоші, чи Крістофер Лі, чи Френк Ленджел, чи Френсіс Ледерер, чи Реджі Нолдер[523]. Якесь древнє, подібне до людини страховисько з обличчям, немов покручений корінь, стояло там. Обличчя в нього було смертельно блідим, а очі пурпурово-червоними, кольору кривавих згустків. Раптом у нього відпала щелепа, показавши повну пащу бритвених лез "Джиллет Блу Блейдс", що під різними кутами стирчали з ясен; це було так, немов дивишся в якийсь смертоносний дзеркальний лабіринт, де єдиний хибний крок може призвести до того, що тебе розріже навпіл.

— Їііі-КРЕК, — закричало воно, і його щелепи різко заклацнулись. Кров ринула йому з рота червоно-чорним потоком. Шмаття порубаних губ падало на сяйливо-білий шовк його бальної сорочки, сповзаючи равликами донизу, залишаючи по собі криваві стежки.

"Що побачив Стен Юріс, перед тим як померти? — кричав йому вампір з верхнього майданчика сходів, регочучи кривавою дірою свого рота. — Принца Альберта в коробці? Короля дикого фронтиру Дейві Крокета? Що він побачив, Бене? Ти теж хочеш це побачити? Що він побачив? Що він побачив?" А тоді знову той верескливий регіт, і Бен зрозумів, що й сам він зараз закричить, так, ніяк йому утримати крик, той уже ось-ось вирветься. Кров ляпотіла вниз зі сходового майданчика жахливою зливою. Одна її крапля впала на покручену артритом руку якогось старого, котрий читав "Волл Стрит Джорнел". Вона просочилась йому між кісточок пальців, невидима й невідчутна.

Бен рвучко втягнув повітря, упевнений, що зараз вирветься крик, немислимий серед спокою цього весняного, ласкаво-дощівливого пополудня, такий же шокуючий, як розтин ножем… чи повною пащею бритвених лез.

Натомість тремтливим, непевним потоком, промовлені, а не викрикнуті, промовлені стиха, неначе молитва, з нього вийшли такі слова: "Ми наробили з нього зарядів, авжеж. Ми переробили той срібний долар на срібні заряди".

Джентльмен у шоферському картузі, який переглядав малюнки де Варгаса, різко скинув голову:

— Нісенітниця, — сказав старий.

Тепер уже люди дивились насправді; хтось роздратовано шикнув на цього старого: "Шшшш".

— Перепрошую, — мовив Бен тихим, тремтячим голосом. Він немов звіддаля усвідомлював, що його обличчя зараз буквально спливає потом, а сорочка прилипла до тіла. — Я було подумав уголос…

— Нісенітниця, — повторив старий джентльмен, тепер ще гучніше. — Неможливо зробити срібні кулі зі срібного долара. Поширене непорозуміння. З дешевого читва. Проблема полягає в специфіці гравітації…

Раптом та жінка, міс Деннер, опинилась поряд:.

— Містере Брокгілл, поводьтеся тихіше, — сказала вона доволі лагідно. — Люди читають…

— Чоловік хворий, — зненацька кинув Брокгілл і повернувся до свого альбому. — Дайте йому якогось аспірину, Керол.

Керол Деннер подивилася на Бена, і обличчя в неї стривожено вагострилося:

— Ви дійсно недобре почуваєтеся, містере Генском? Я розумію, таке неввічливо казати, але вигляд у вас жахливий.

Бен почав:

— Я… я їв китайську їжу на обід. Боюся, вона не узгодилася З моїм організмом.

— Якщо вам треба полежати, там є кушетка, в кабінеті містера Хенлона. Ви могли б…

— Ні. Дякую вам, але ні.

Чого йому хотілося, це не полежати, а забратися к чортам з Деррійської публічної бібліотеки. Він подивився вгору на сходовий майданчик. Клоун пропав. Вампір пропав. Але там залишилася повітряна кулька, прив'язана, до кованих перил, які оточували майданчик. На її опуклій шкірці виднілись слова: "ГАРНОГО ДНЯ! ЦІЄЇ НОЧІ ТИ ПОМРЕШ!"

— Ваш читацький квиток готовий, — сказала вона, несміливо торкаючись його руки. — Він вам ще потрібен?

— Так, дякую, — відповів Бен. Він зробив глибокий, тремтливий вдих. — Я дуже перепрошую…

— Я просто сподіваюся, що в вас не харчове отруєння, — сказала вона.

— Не вийде, — подав голос містер Брокгілл, не підводячи голови від де Варгаса й не виймаючи з кутика рота своєї неживої люльки. — Штукерія з примітивної пригодницької літератури. Куля перекидатиметься.

І, заговоривши знову без жодного попереднього усвідомлення, що він зараз заговорить, Бен промовив:

— Картечини, не кулі. Ми майже відразу зрозуміли, що куль ми зробити не зможемо. Я маю на увазі, ми тоді були просто дітьми. Це була моя ідея зробити…

— Шшшш! — прошипів хтось знову.

Брокгілл кинув на Бена дещо зляканий погляд, нібито зібрався щось сказати, та потім знову повернувся до своїх етюдів.

Уже за стійкою Керол Деннер вручила йому маленьку помаранчеву картку з видрукуваним під її верхнім краєм написом ДЕРРІЙСЬКА ПУБЛІЧНА БІБЛІОТЕКА. Приголомшений, Бен усвідомив, що це він отримав перший у своєму житті дорослий читацький квиток. Той, що він мав у дитинстві, був канарейково-жовтим.

— Ви певні, що вам не варто трохи полежати, містере Генском?

— Дякую, я почуваюся трішки краще.

— Упевнені?

Він спромігся на посмішку:

— Щодо себе впевнений.

— Вигляд у вас дійсно трохи кращий, — проказала вона, але проказала це з певним сумнівом, немов розуміючи, що так годиться казати, але сама в це не вельми вірячи.

Потім вона потримала книжку під пристроєм для мікрофільмування, якими вони тепер користувалися для реєстрації видаваних? читачам книжок, і Бен відчув доторк ледь не істеричного зачудування. "Це ж та книжка, яку я вхопив з полиці, коли клоун почав пащекувати Голосом Негритосика, — подумав він. — Вона вирішила, що я хочу взяти її почитати.