Воно - Сторінка 127

Три основних типи тітоньчинихсандвічів: з вершковим сиром й оливками, з крес-салатом та з яєчним салатом.

— Сідайте, — запросила пані Керш. — Сідайте, і я буду наливати.

— Я не міс, — зауважила Беверлі й підняла ліву руку, щоб було видно її обручку.

Пані Керш з усмішкою відмахнула рукою повітря — пшик! — промовляв цей її жест.

— Я називаю всіх молодих дівчат міс, — сказала вона. — Просто за звичкою. Не сприймайте це за образу.

— Та ні, — погодилась Беверлі. — Зовсім ні.

Але з якоїсь причини вона відчула легесенький, як пір'їнка, доторк дискомфорту: щось було в усмішці старої пані таке, що здавалося трохи… яким? Неприємним? Фальшивим? Пронизливим? Але ж це було смішно, хіба не так?

— Мені дуже подобається, як ви переробили цю квартиру.

— Справді? — перепитала пані Керш і почала наливати. Чай був на вигляд темним, мутним. Беверлі не була певна, що бажає його пити… раптом вона стала не певна, чи їй взагалі хочеться тут перебувати.

"Під дверним дзвоником таки було написано МАРШ", — раптом прошепотів їй власний розум, і вона злякалася.

Пані Керш подала їй чашку.

— Дякую вам, — промовила Беверлі. Може, на вигляд він був і мутним, але аромат, проте, мав чудовий. Вона покуштувала чай. Смачно. "Припини здригатися від тіней", — наказала вона собі. — До речі, той кедровий креденс чудова річ.

— Антикварний, а як інакше! — сказала пані Керш і розсміялася.

Беверлі відзначила, що красу старої жінки псувало єдине, і це було звичайним тут, на північних теренах. У неї були погані зуби — міцні на вигляд, проте все одно погані. Жовті, а два передніх заходили один за інший. А очні зуби здавались дуже довгими, майже як ікла.

"Вони були білими… коли вона з'явилася в дверях, вона усміхнулася, і ти ще собі подумала — які вони білі".

Раптом вона не просто трішки злякалася. Раптом їй захотілося — Беверлі відчула потребу — опинитися подалі звідси.

— Дуже старий, о так! — вигукнула пані Керш, і раптом, огидно сьорбаючи, хильнула свою чашку чаю одним ковтком. Вона посміхнулася Беверлі — вищирилася до неї — і Беверлі побачила, що очі в жінки теж змінились. Білки тепер стали жовтими, древніми, помережаними розпливчастими червоними жилками. Волосся порідшало, коса виглядала охлялою — більше не срібний потік з яскравими золотинками, а нудно-сіра.

— Дуже старий, — спом'янула пані Керш над порожньою чашкою, хитро дивлячись на Беверлі своїми пожовклими очима. У тій відразливій, заледве не лиховісній усмішці знов показалися ті її перекошені зуби. — Із дому зі мною приїхав. На ньому вирізано РГ. Ви помітили?

— Так.

Голос Беверлі долинав мов звідкись здалеку, а частина її мозку репетувала: "Якщо вона не знає, що ти побачила тут переміни, можливо, з тобою ще все гаразд, якщо вона не знає, не бачить…"

— Мій батько, — сказала пані, промовляючи це слово як "патько", і Беверлі побачила, що сукня на ній також змінилася. Вона стала лускатою, лишаїсто-чорною. Камея перетворилась на череп, його щелепа відвисла у мертвому зіві. — На ім'я Роберт Грей, краще відомий як Боб Грей, краще відомий як Танцюючий Клоун Пеннівайз. Хоча й те ім'я також не було його іменем. Але Він полюбляв свій шарт, мій патько.

Вона знов розсміялася. Деякі з зубів уже були такими ж чорними, як її сукня. Зморшки на обличчі тепер дуже поглибшали. Шкіра з молочно-рожевої стала хворобливо-сірою. Пальці її перетворились на пазурі. Вона вищирилася до Беверлі.

— З'їжте що-небудь, милочко.

Голос у неї повищав на півоктави, але в цьому регістрі та октава тріснула, і її голос був рипінням дверей гробовища, які безладно хитаються на забитих чорною землею завісах.

— Ні, дякую вам, — почула Беверлі, як її рот промовляє писклявим дитячим голоском, типу "Ой, мені вже треба йти". Здалося, ці слова народилися не в її мозку; вони радше вийшли з нього, а потім їм довелося долетіти до її вух, і лиш тоді вона второпала, що оце щойно була сказала.

— Ні? — перепитала відьма, вишкіряючись. Її пазурі дряпали тарілку, вона почала запихати собі до рота тоненькі мелясові печива й делікатні глазуровані тістечка обома руками. Її жахливі зуби зчіплювалися й розчіплювалися, зчіплювалися й розчіплювалися; її нігті, довгі й брудні, заривалися у солодощі; крихти сипалися по кістлявому брусу її підборіддя. Її дихання тхнуло смородом давно мертвих істот, що вибухнули від газів їх власного гниття. Сміх її тепер став мертвотним гиготінням. Волосся ще порідшало. Місцями проглядав лускатий скальп.

— О, він любив свій шарт, мій патько. Ось який шарт, міс, якщо вам їх подобатися: не моя мутер мене народила, а мій патько. Він висрав мене зі своєї сраки! Хі-хі-хі!

— Я мушу йти, — почула Беверлі себе, як вона промовляє тим самим високим, ображеним голосом маленької дівчинки, жорстоко засоромленої на її першій вечірці. У її ногах не було сили. Вона туманно усвідомила, що зовсім не чай був у її чашці, а лайно, рідке лайно, маленький презент-сюрприз із каналізації під цим містом. І вона випила його трохи, небагато, лише сьорбнула: "О Боже, о Боже, благословенний Ісусе, прошу, прошу…"

Жінка почала скоцюрблюватися в неї на очах, марнішати; і ось навпроти Беверлі вже сидить стара карга з обличчям яблучної ляльки,[546] хихотячи високим, верескливим голосом, розгойдуючись назад-уперед.

— О, ми з моїм патьком — одна сутність, — проказувала вона, — що я, що він, і, милочко, якщо вам стачить мудрості, тікайте, тікайте туди, звідки приїхали, тікайте швиденько, бо залишитися означатиме для вас гірше, ніж померти. Ніхто з тих, хто помирає в Деррі, не помирає насправді. Ви ж знали це раніше; повірте мені в цьому тепер.

Уповільненими рухами Беверлі підібрала під себе ноги. Вона бачила себе немов збоку, як вона підводиться на рівні й задкує від столу, від цієї відьми, в муках жаху й невіри, невіри тому, що вперше роздивилася, що цей охайний кухонний столик не з темного дуба, а з ірисової помадки. Навіть поки Беверлі ще дивилася, відьма, так само хихотячи, скосивши свої древні жовті очі в куток кімнати, відломила від стола шматок і жадібно запхала в окантовану чорним пастку, на яку перетворився її рот.

А чашки, як вона побачила, були корячками з білої кори, акуратно обведеними по колу блакитною глазур'ю. Зображення Ісуса й Джона Кеннеді були сотворені з майже прозорих волокон цукрової вати, і, поки вона на них дивилася, Ісус висолопив язика, а Кеннеді, примруживши око, перднув.

— Ми всі чекаємо на вас! — заверещала відьма, дряпаючи нігтями помадкову стільницю, борознячи глибокі шрами на її сяючій поверхні. — О так! О так!

Плафони під стелею виявилися льодяниками. Стінні панелі з ірисової карамелі. Вона подивилася вниз і побачила, що її підошви залишають відбитки в дошках підлоги, які були зовсім не дошками, а плитками шоколаду. Від запаху солодощів нудило.

"О Господи, це ж Гензель і Гретель, це ж та сама відьма, якої я боялася найдужче, бо вона з'їла тих дітей…"

— На тебе й твоїх друзів! — верещала, регочучи, відьма. — На тебе й твоїх друзів! У клітці! У клітці, поки розжарюватиметься піч! — верескливо реготала вона, а Беверлі бігла до дверей, але бігла наче в уповільненому фільмі. Регіт відьми бився й кружляв навкруг її голови, наче хмара кажанів. Беверлі скрикувала. Коридор тхнув цукром, і нугою, й ірисками, і нудотними синтетичними полуницями. Дверна ручка — штучний кришталь, коли вона сюди заходила — тепер була монструозним цукровим діамантом.

— Я непокоюся за тебе, Бевві… я непокоюся дуже СИЛЬНО!

Вона обернулась, руде волосся вихором майнуло їй повз обличчя, щоби побачити, як по коридору до неї шкандибає її батько, одягнений у відьмину чорну сукню, з камеєю-черепом на шиї; обличчя в батька обвисало ніздрюватою текучою плоттю, очі були чорними, наче обсидіанові, руки стискалися й розтискалися, на губах грала сентиментально-плаксива усмішка.

"Я бив тебе, бо мені хотілося ВИЇБАТИ тебе, Бевві, цього лиш мені й хотілося, я хотів ВИЇБАТИ тебе, я хотів З'ЇСТИ тебе, я хотів вилизувати твою КИЦЕНЬКУ, я хотів затиснути зубами й СМОКТАТИ твій КЛІТОР, НЯМ-НЯМ, Бевві, ооооххххх, НЯМИ-НЯМИ ДО ЗНЕТЯМИ, я хотів посадовити тебе в клітку… і гаряче розтопити піч… і мацати твою ПИЗДУ, твою пухкеньку ПИЗДУ… а коли вона стане достатньо пухкенькою, їсти… Їсти… ЇСТИ…"

З вереском вона вхопилася за липку дверну ручку й вилетіла на ґанок, що був прикрашений візерунками з мигдального крему й замощений ірисинами. Десь далеко — вони немов туманно плинули перед очима — вона побачила, як проїжджають у різних напрямках машини, як якась жінка штовхає візок із купленими в "Костелло" харчами.

"Я мушу забратися звідси, — думала вона, лише ледь-ледь доладно. — Там, удалині, реальність, якби мені лишень тільки зуміти дістатися хідника…"

— Нічого путнього з того не вийде, щоб тобі тікати, Бевві, — її батько

("мій патько")

сказав, сміючись. — Ми довго цього чекали. Це буде весело. Це буде нам НЯМИ-НЯМИ аж ДО ЗНЕТЯМИ.

Вона озирнулася знову, і тепер на її батькові була не відьмина чорна сукня, а клоунський костюм із великими помаранчевими ґудзями. На голові сиділа стильна у 1958 році єнотова шапка того фасону, який у діснеївському фільмі про Дейві Крокетта популяризував Фесс Паркер[547]. В одній руці він тримав низку повітряних кульок. А в іншій дитячу ногу, наче куряче стегенце. На кожній кульці містився трафаретний напис: "ВОНО ПРИЙШЛО З ДАЛЬНЬОГО КОСМОСУ".

— Скажи своїм друзям, що я останній з вимираючої раси, — щирилося Воно своєю проваленою посмішкою, хитливо шкандибаючи слідом за нею вниз сходами ґанку. — Єдиний, хто вижив, з помираючої планети. Я прийшов, аби пограбувати всіх жінок… зґвалтувати всіх чоловіків… і навчитися танцювати "М'ятний твіст"[548]!

Воно почало скажено дриґатися й смикатися — повітряні кульки в одній руці, відірвана, кровоточива нога в іншій. Клоунський костюм здимався й лопотів, хоча Беверлі не відчувала жодного вітру. У неї заплелися ноги, і вона поточилася на хідник, викинувши вперед долоні, щоб пом'якшити падіння, струс пробіг їй по руках аж до плечей. Жінка, що штовхала візок з бакалією, зупинилася, оглянулася з сумнівом назад, а потім поспішила вперед трохи швидше.

Клоун вирушив до неї знову, відкинувши геть понівечену ногу. Вона приземлилася на моріжку з непередаваним гупанням.