Воно - Сторінка 133

Ти чуєш?

— Ви хочете сказати, що самі вірите в таке?

Білл зам'явся. Він збирався знизати плечима. Натомість він кивнув.

Хлопець різко видихнув з шиплячим присвистом. Похилив голову, немов від сорому.

— Йо, інколи я думаю, може, це в мене клепки не вистачає.

— Я тебе розумію, — Білл підійшов до хлопчика, котрий подивився вгору на нього серйозно, але цього разу не відсторонився. — Ти вбиваєш собі коліна на цій дошці, синку?

Хлопець поглянув униз на свої подерті коліна й вищирився:

— Йо, гадаю, так, інколи я злітаю на деяких трюках.

— А можна мені на ній спробувати? — запитав Білл раптом.

Хлопчик подивився на нього; спершу з роззявленим ротом, а потім зареготав:

— Це було б кумедно. Я ніколи не бачив дорослого на скейтборді.

— Я дам тобі четвертака, — сказав Білл.

— Тато мені казав…

— Ніколи не брати грошей і цукерок у незнайомих. Корисна порада. Я тобі все одно дам ч-ч-четвертак. То що скажеш? Тільки до р-р-рогу Джексон-стрит.

— Та не треба четвертака, — сказав хлопчик. Він знову залився сміхом — такий веселий, безхитрісний звук. Свіжий звук. — Не потрібен мені ваш четвертак. Маю два бакси. Я багатій натурально. Але таке мушу побачити. Тільки мене не звинувачуйте, якщо щось собі зламаєте.

— Не турбуйся, — сказав Білл. — Я застрахований.

Він крутнув пальцем одне з потертих коліщаток дошки, радіючи тій легкій швидкості, з якою воно обертається — воно звучало так, ніби в ньому цілий мільйон підшипникових кульок. Гарний то був звук. Він викликав щось дуже давнє у Білла в грудях. Якесь бажання — тепле, як любов, і чарівне, як кохання. Він усміхнувся.

— Про що ви думаєте? — запитав малий.

— Я думаю, що г-готовий убитися, — сказав Білл, і хлопець розсміявся.

Білл поставив скейтборд на тротуар і наступив на нього однією ногою. Покатав його на пробу вперед і назад. Хлопець дивився. Подумки Білл побачив себе, як він їде вниз по Вітчем-стрит у бік Джексон-стрит на зеленому, як авокадо, скейтборді цього малого, позаду нього напинаються поли піджака, його лиса голова блищить на сонці, коліна підігнуті тим тендітним чином, як ото підгинає коліна сексуальна білявка в свій перший день на сніжному схилі. Така поза, що підказує тобі: у своїй уяві вона вже впала. Він міг закластися, що цей хлопець їздить на скейтборді не так. Він міг закластися, що цей хлопець їздить

("наввипередки з дияволом")

так, ніби завтрашнього дня не існує.

Те гарне відчуття померхло в його грудях. Білл побачив, і то занадто ясно, як дошка висковзає йому з-під ніг і, необтяжена, кулею летить униз по вулиці, неймовірно яскраво-зелена, того кольору, який може полюбитися тільки дитині. Він побачив себе, як він гепається на гузно чи, можливо, на спину. Повільний наплив камери в окрему палату Деррійського міського шпиталю, як та, в якій вони колись відвідували Едді, після того як він зламав руку. Білл Денбро цілком закований у гіпс, одна нога висить на блоках і тросиках. Заходить лікар, дивиться на його картку, дивиться на нього, а потім каже: "Ваша провина полягає у двох ляпсусах, містере Денбро. Перший — це безпорадність зі скейтбордом. Другий — ви забули, що вам уже близько сорока років".

Білл нахилився, підхопив скейтборд і віддав його назад малому.

— Гадаю, не варто, — сказав він.

— Страшко курям на сміх, — промовив хлопчик, але благодушно.

Білл завів великі пальці собі під пахви й залопотів ліктями, приказуючи: "Ко-ко-ко".

Хлопчик засміявся.

— Слухайте. Мені вже треба додому.

— Будь обережним на цьому, — нагадав йому Білл.

— Не можна бути обережним на скейтборді, — відповів хлопчик, дивлячись на Білла так, ніби в того не вистачало клепки під дахом.

— Правильно, — погодився Білл. — Гаразд. Як то кажуть у нас у кінобізнесі, я тебе чую. Але тримайся подалі від дренажних колодязів і водостоків. І гуляй разом із друзями.

Хлопець кивнув:

— Та я тут поряд зі своїм домом.

"Мій брат також був поряд", — подумав Білл.

— У всякому разі, це скоро закінчиться, — сказав Білл малому.

— Справді? — перепитав хлопчик.

— Я так думаю, — сказав Білл.

— Окей. До скорого… страшко!

Хлопчик поставив одну ногу на дошку й відштовхнувся іншою. Щойно зрушивши, він поставив на дошку першу ногу й помчав униз вулицею із, як здалося Біллові, самовбивчою швидкістю. Але їхав він, як Білл від нього й очікував, з ліниво-недбалою граційністю. Білл відчував замилування цим хлопчиком, і радість, і бажання самому бути хлопчиком, разом із майже задушливим страхом. Хлопчик котився так, ніби не існувало таких речей, як смерть і старіння. Цей хлопчик здавався якимсь вічним і неминущим у своїх бойскаутських хакі-шортах і стоптаних кросівках, зі своїми щиколотками — без шкарпеток й доволі брудними, — і розвіяним позаду волоссям.

"Стережися, хлопче, так тобі не завернути за ріг!" — подумав Білл злякано, але хлопець, наче брейкденсер, вихнув стегнами вліво, пальці ніг крутнулися на зеленій фібергласовій дошці, і він без зайвих зусиль завернув за ріг на Джексон-стрит, просто впевнений, що там не буде нікого, хто завадив би на цого шляху. "Хлопчику, — подумав Білл, — не завжди так буде".

Наблизившись до свого дому, він не зупинився, а лише стишив ходу до швидкості бездільного перехожого. Там були люди на галявині: мати в шезлонгу зі сплячим немовлям на руках дивилася на двох дітей, либонь, десяти й одинадцяти років, які грали в бадмінтон на моріжку, що був іще мокрим після ранкового дощу. Молодший з цієї пари, хлопчик, спромігся відбити волан через сітку, і мати гукнула: "Гарний удар, Шоне!"

Будинок залишився того самого темно-зеленого кольору, і віялове вікно так само було над дверима, але квітників його матері не стало. Також, наскільки він зміг роздивитися, із заднього подвір'я зникли гімнастичні джунглі, які з викинутих кимсь труб колись збудував його батько. Біллу згадався той день, коли з їх вершечка впав Джорджі й надколов собі зуба. Як же він тоді репетував!

Дивлячись на все це (щось зникло, щось залишилося), він подумав про те, щоб підійти до тієї жінки зі сплячим немовлям на руках. Він подумав про те, щоб сказати: "Вітаю, мене звуть Білл Денбро, колись я жив тут". А жінка відповість: "Дуже приємно". Що могло б бути далі? Може, він запитав би, чи збереглося те лице — лице, що вони з Джорджі в нього інколи кидали дротики, — яке він колись так ретельно вирізав на одній із кроквин на горищі? Може, він спитав би, чи сплять її діти влітку, особливо спекотними ночами, на закритій веранді заднього ґанку, балакаючи між собою притишено, коли спостерігають танці блискавиць на обрії? Він припускав, що здатен дещо з цього запитати, але відчував, що страшно заїкатиметься, намагаючись бути люб'язним… та й чи хочеться йому насправді знати відповіді на ці запитання? Після того як помер Джорджі, дім цей став холодним, і заради чого б він не приїхав тепер у Деррі, те було не тут.

Тому він пішов далі й на розі завернув праворуч, не озирнувшись.

Опинившись невдовзі на Канзас-стрит, він попрямував назад у середмістя. Тільки затримався трохи біля огорожі край хідника, дивлячись униз, у Пустовище. Огорожа була тою самою — хисткий, побілений і вицвілий, дерев'яний штахетник, — і Пустовище на вигляд було тим самим, хіба що здичавілішим. Єдині зміни, що він їх зауважив: брудні димові смуги, якими завжди позначалося міське звалище, зникли (на зміну звалищу прийшов сучасний сміттєспалювальний завод) та понад зеленими хащами простягнувся довгий віадук — подовження платного шосе. Усе решта було таким знайомим, немов він востаннє бачив це минулого літа: бур'яни з кущами сповзають униз до пласких болотистих ділянок ліворуч та до гайків нікчемних дерев з чагарниками праворуч. Він побачив зарості того, що вони називали бамбуком: сріблясто-білі жердини дванадцяти-чотирнадцяти футів заввишки. Пригадав, що Річі якось був спробував цей бамбук покурити, стверджуючи, що він схожий на ту штуку, яку курять джазові музики, й від нього отримуєш кайф. Усе, що Річі тоді отримав, це нудоту.

Білл почув дзюрчання води, що бігла по багатьох маленьких потічках, побачив, як, відбиваючись від ширших плес Кендаскіґ, подає свої світлові сигнали сонце. І запах був той самий, навіть попри те, що зникло звалище. Потужний аромат рослинності на вершечку її весняного буяння не маскував цілком запаху сміття й людських викидів. Він був несильним, але впізнаваним. Запах розкладу; подих споду.

"Отам усе закінчилося колись, там же все закінчиться і цього разу, — подумав Білл з трепетом. — Отам… під цим містом".

Він постояв ще якийсь час, переконаний, що мусить щось побачити — якусь маніфестацію того зла, битися з яким він повернувся в Деррі. Нічого себе не позначило. Білл чув, як біжить вода, такий суто весняний, сповнений життя звук, що нагадав йому про ту греблю, яку вони там, унизу, колись збудували. Він бачив, як мерехтять кущі й дерева під легким вітерцем. І більше нічого. Жодного знаку. Він пішов далі, струшуючи по дорозі з долонь сліди парканового вапна.

Він рухався в бік середмістя, напівзгадуючи-напівмарячи, аж тут трапилася ще одна дитина — цього разу дівчинка років десяти у вельветових штанах з високою талією і вицвілій червоній блузці. Під однією рукою в неї стрибав, відбиваючись від землі, м'ячик, а в іншій вона тримала ляльку за біляве волосся з "Арнел".[584]

— Агов! — погукав Білл.

— Що? — підвела голову дівчинка.

— Яка найкраща крамниця в Деррі?

Вона трішки задумалася.

— Для мене чи для когось?

— Для тебе, — уточнив Білл.

— "Уживана Троянда, Уживаний Одяг", — сказала вона, аніскільки не вагаючись.

— Перепрошую? — перепитав Білл.

— Перепрошуєте за що?

— Я маю на увазі, це в крамниці така назва?

— Звичайно, — сказала дівчинка, дивлячись на Білла, як на заслаблого. — "Уживана Троянда, Уживаний Одяг". Моя мама каже, там саме лахміття, але мені подобається. У них там є старі речі. От, як платівки, яких ти ніколи не чув. А ще поштові листівки. Там пахне, як на горищі. Мені вже треба додому. Бувайте.

Вона вирушила далі, не оглядаючись, постукуючи м'ячиком, тримаючи за волосся свою ляльку.

— Агов! — гукнув Білл дівчинці вслід.

Вона кинула назад капризний погляд:

— Перепрошую, як-воно-називається ще раз?

— Та крамничка! Де вона?

Дівчинка озирнулася через плече й сказала:

— Там, куди ви саме йдете.