Воно - Сторінка 36

Кінцеве число жертв становило сто дві людини. Вісімдесят вісім загиблих були дітьми. Наступної середи, коли місто все ще лежало в мовчазному заціпенінні, осягаючи цю трагедію, якась жінка у себе на задньому подвір'ї знайшла вловлену гілками її яблуні голову дев'ятирічного Роберта Дохея. На зубах у сина Дохеїв був шоколад, а у волоссі кров. Він виявився останнім з визначених загиблих. Восьмеро дітей і один дорослий так ніколи й не знайшлися. То була найгірша трагедія в історії Деррі, гірша навіть за пожежу в "Чорній мітці" 1930 року, і пояснити її так ніколи й не змогли. Всі чотири парових котли Ливарні було вимкнуто. Не просто заглушено — вимкнуто.

Але:

Статистика вбивств у Деррі вшестеро більша, ніж у будь-якому місті відповідного розміру в Новій Англії. Мені самому у власні попередні висновки було так важко повірити, що я звернувся до одного хакера з середньої школи, котрий, якщо не проводив час перед своїм "Коммодором"[209], то проводив його тут, у бібліотеці. Він зайшов на кілька кроків далі — пошкреби хакера і побачиш перфекціоніста, — додавши ще дюжину малих міст до, як він це назвав, "стат-банку", і презентував мені згенеровану комп'ютером гістограму, на якій Деррі випирає, мов нагноєний палець. "Мабуть, люди тут мають жахливо люту вдачу, містере Хенлон", — єдиний коментар, що прозвучав від нього. Я на це не відповів. Якби мусив, то, либонь, сказав би йому, що щось у самому Деррі має жахливо люту вдачу.

Тут, у Деррі, нез'ясовано й безслідно зникають від сорока до шістдесяти дітей на рік. Здебільшого підлітки. Вважається, що це втікачі з дому. Я навіть припускаю, що дехто з них дійсно втікачі.

А під час того, що Альберт Карсон безперечно назвав би піком циклу, рейтинг зникнень вистрілює мало не за межі поля зору. Наприклад, у 1930 році — році, коли спалили "Чорну мітку", — у Деррі сталося понад сто сімдесят зникнень дітей — і ви мусите пам'ятати, що це тільки ті зникнення, про які було заявлено до поліції, а отже, документовані. "Нічого дивного нема в цьому, — сказав мені теперішній шеф поліції, коли я показав йому цю статистику. — Тоді була Депресія. Більшість із них, ма'ть, знудились їсти тіки картопляний суп або ходити геть голодними вдома й рушили шукати чогось кращого".

У 1958-му було зафіксовано зникнення двадцяти семи дітей, віком від трьох до дев'ятнадцяти років. "А у 1958 була якась Депресія?" — запитав я в шефа Редімахера. "Ні, — відповів він. — Але людей часто бере непосидячка, Хенлоне. А особливо в дітей підошви сверблять. Полається таке з батьками, бо прийшло додому запізно після сходин та гулянки, ось і накивало п'ятами".

Я показав шефу Редімахеру фотографію Чеда Лоу, яка була надрукована в "Деррі Ньюз" у квітні 1958-го. "Ви вважаєте, що оцей утік після сварки зі своїми батьками через те, що він запізно повернувся додому, шефе Редімахер? Йому було три з половиною, коли він безслідно зник".

Редімахер втупився у мене кислим поглядом, сказав, що балакати зі мною, безумовно, було вельми приємно, але якщо більше нічого нема, то він зайнятий. Я пішов.

Пройняте марою, проймається марою, мара.

Часто відвідуване привидами або духами, як-от у трубах під раковиною; часто з'являється, як-от кожні двадцять п'ять, двадцять шість або двадцять сім років; місце годівлі тварин, як у випадку Джорджа Денбро, Ейдріена Меллона, Бетті Ріпсом, дочки Альбрехтів, хлопчика Джонсонів.

"Місце годівлі тварин". Так, оце й навідує марою самого мене.

Якщо трапиться хоч щось іще — взагалі будь-що — я їм зателефоную. Я мушу. А тим часом я маю власні припущення, зруйнований відпочинок і спогади — мої прокляті спогади. О, і ще дещо — я маю ці нотатки, хіба ні? Стіну, в яку я плачу. Ось і сиджу тут, рука в мене тремтить так, що я ледве можу сюди щось записувати, сиджу тут, у безлюдній після закриття бібліотеці, прислухаючись до слабеньких звуків у книгосховищі, дивлячись на тіні, що їх відкидають кулі тьмяних жовтих ламп, щоб упевнитися, що вони не рухаються… не перемінюються.

Сиджу я тут поряд із телефоном.

Кладу на нього вільну руку… дозволяю їй зіслизнути… торкаюся дірочок у набірному диску, який міг би мене зв'язати з усіма ними, з моїми старими друзями.

Ми тоді глибоко занурилися разом.

Ми занурилися в чорноту разом.

А чи випірнемо ми з тієї чорноти, якщо зануримося вдруге?

Я так не думаю.

Господи, благаю, щоб я не мусив їм телефонувати.

Благаю, Господи.

Частина друга

Червень 1958 року

Я зовні я і є.

Під ликом тим,

Похована, як свідок, юність.

Корені? Кожен має корені.

Вільям Карлос Вільямс. Патерсон

Я інколи загадуюся, що мені робити далі.

Немає влітку ліків від меланхолійної печалі.

Едді Кокрен[210]

Розділ 4

Бен Генском переживає падіння

1

Близько 23:45 одна зі стюардес авіакомпанії "Юнайтед Ерлайнз", що обслуговує перший клас рейсу № 41 Омаха — Чикаго, переживає страшенний шок. Кілька коротких секунд вона думає, що пасажир у кріслі 1-А помер.

Коли він ще сідав в Омасі, вона собі зауважила: "Ох, Господи, будуть проблеми. Він п'яний як хлюща". Сморід віскі довкола його голови мелькома нагадав їй хмару пилу, що завжди огортає того маленького брудного хлопчика в коміксі "Дрібнота"[211] — Свинюшник його звати. Вона нервувалася щодо Першого сервісу, тобто пропонування алкогольних напоїв. Була впевнена, що він попросить порцію чогось міцного — і ймовірно, що подвійну. Тоді їй доведеться вирішувати, подавати йому її чи ні. А ще, на додачу до забави, цієї ночі впродовж усього курсу буяють грози і вона не має сумнівів, що в якийсь момент цей довготелесий, одягнений у джинси й сорочку з шамбре-батисту чоловік почне ригати.

Але коли надходить час Першого сервісу, цей високий чоловік не замовляє нічого іншого, окрім склянки содової, і то так увічливо, як про це можна тільки мріяти. Його вогник виклику більше не загорається, тож стю доволі скоро про нього геть забуває, бо цей політ дуже клопітний. Направду, цей політ із тих, що його відразу по завершенні хочеться негайно забути, це політ, протягом якого хіба що можеш — якби на це був час — загадатися про власні шанси на виживання.

"Юнайтед 41" летить слаломом між потворними кишенями громів і блискавок, наче вправний лижник, що мчить з гори. Бовтанка дуже жорстка. Серед пасажирів покрики й невпевнені жарти щодо блискавок, спалахи яких вони бачать у тісних колонах хмар довкола літака. "Мамуню, це Бог фотографує янголів?" — питається маленький хлопчик, і його мати, з помітно позеленілим обличчям, нервово сміється. Перший сервіс стає єдиним обслуговуванням тієї ночі на рейсі № 41. Після злету оголошення "пристебнути ремені" горить двадцять хвилин і надалі залишається ввімкнутим. Так само й стюардеси залишаються стояти у проходах, реагуючи на кнопки виклику, що вистрелюють, наче низки петард у порядному товаристві.

"Клопітно цієї ночі Ралфу", — каже їй старша стю, зустрічаючись з нею в проході; старша стю повертається до салону економ-класу зі свіжою подачею гігієнічних пакетів. Це напівкод-напівжарт. Ралфу[212] завжди клопітно під час польоту з такою бовтанкою. Літак крениться, хтось стиха скрикує, стюардеса трохи розвертається, відставляючи руку, щоб зберегти рівновагу, і дивиться просто у вибалушені, невидющі очі чоловіка в кріслі 1-А.

"Ох, Боже ж ти мій милесенький, він мертвий, — думає вона. — Напився перед посадкою на літак… потім ця бовтанка… схопило серце… перелякався на смерть".

Очі довготелесого чоловіка дивляться просто їй у вічі, але її вони не бачать. Вони не поворухнуться. Вони ідеально осклянілі. Безперечно, це очі мертвої людини.

Стю відвертається від цього жахливого погляду — її власне серце помпує в горлі зі злітним прискоренням, — думаючи, що їй робити, як вчинити, і дякуючи Богові принаймні за те, що в цього чоловіка немає сусіда, котрий міг би заверещати, збурити паніку. Вона вирішує, що найперше мусить повідомити старшу стю, а потім уже чоловічий екіпаж на передовій. Може, їм вдасться обгорнути його якоюсь ковдрою й закрити очі. Пілот залишить ввімкнутим застереження "пристебнути паси", навіть якщо бовтанка стишиться, а отже, ніхто не зможе піти вперед, до туалету, а коли інші пасажири виходитимуть з літака, вони думатимуть, що цей просто заспався…

Ці думки миттєво пробігають їй у голові, і вона обертається назад, щоб кинути ще погляд, переконатися остаточно. Ті мертві, невидющі очі, втуплені в її очі… а потім цей труп піднімає свою склянку і робить з неї ковток содової.

Якраз тоді літак стрясається, крениться знову, тож негучний скрик здивування стюардеси губиться серед інших, шпаркіших криків страху. Потім очі чоловіка рухаються — лиш трішки, але достатньо, щоб їй зрозуміти: він живий і бачить її. І вона думає: "Диви, коли він заходив на борт, я подумала, що йому за п'ятдесят, але він зблизька не такий старий, попри це сивіюче волосся".

Вона робить крок до нього, хоча чує позаду себе нетерплячі дзвінки викликів (Ралфу дійсно клопітно сьогодні: після їхньої абсолютно безпечної посадки в О'Харі за тридцять хвилин відтепер стюардеси позбудуться понад сімдесятьох гігієнічних пакетів).

— Усе гаразд, сер? — питається вона, посміхаючись. Ця посмішка їй вчувається фальшивою, нереальною.

— Усе гарно й пречудово, — відповідає довготелесий. Вона кидає погляд на корінець вставленого в щілинку на спинці його крісла квитка першого класу і бачить, що прізвище цього чоловіка Генском. — Гарно й пречудово. Але трохи бовтає сьогодні, правда? У вас величенький шмат роботи, здається мені. Не переймайтесь мною. Зі мною… — він дарує їй жаску усмішку, усмішку, яка змушує її згадати опудало, що ляпотить серед мертвого листопадового поля. — …Усе гарно й пречудово.

— У вас був такий вигляд…

("мертвий")

Ніби трохи недужий.

— Я думав про давні часи, — каже він. — Тільки сьогодні, трохи раніше ввечері, я усвідомив, що існує така річ, як давні часи, принаймні наскільки це стосується мене.

Викличні дзвінки не вщухають. "Прошу вас, стюардесо?" — кричить хтось нервово.

— Ну, якщо ви цілком упевнені, що з вами все гаразд…

— Я думав про греблю, яку побудував з кількома своїми друзями, — каже Бен Генском. — З найпершими, гадаю, друзями, яких я лишень тільки мав. Вони будували ту греблю, коли я… — Він зупиняється, ціпеніє, потім сміється.