Воно - Сторінка 42

У цьому сновидінні він мало не лопався від гордості й щастя… А тоді він кинув погляд через центр поля туди, де сітчастий паркан позначав межу між жужільним майданчиком та порослою бур'янами ділянкою, за якою починався схил до Пустовища. Чиясь постать стояла там, серед плутанини бур'яну і невисоких кущів, майже поза межею видноти. Постать стискала цілу низку повітряних кульок — червоних, жовтих, блакитних, зелених — у вбраній у білу рукавчику одній руці. Іншою вона манила. Бен не міг розібрати рис обличчя тієї постаті, але роздивився на ній мішкуватий костюм з великими помаранчевими ґудзями-помпонами спереду та обвислою жовтою краваткою-метелеком.

То був якийсь клоун.

"Авшеш, пвавильно, кволику", — погодився чийсь примарний голос.

Коли Бен наступного ранку прокинувся, він зовсім не пам'ятав свого сну, але його подушка була на дотик вологою… немов він плакав уночі.

7

Він підійшов до головної стійки дитячої бібліотеки, струшуючи з себе низку навіяних йому оголошенням про комендантську годину думок так само легко, як собака після купання обтрушує з себе воду.

— Привіт, Бенні, — привітала його місіс Старрет.

Як і місіс Даглас у школі, він їй щиро подобався. Дорослим, особливо тим, кому по роботі доводилося іноді приводити до дисципліни дітей, як правило, він подобався, тому що він говорив делікатно, був ввічливим, вдумливим, а інколи навіть забавним у свій, вельми тихий спосіб. І з цих самих причин більшість дітей вважали його нудотним лайном.

— Ти вже втомився від літніх канікул?

Бен посміхнувся. Це була стандартна дотепність місіс Старрет.

— Поки ще ні, — відповів він. — Оскільки літні канікули, — він поглянув собі на годинник, — розпочалися лише одну годину й сімнадцять хвилин тому. Подаруйте мені ще одну годинку.

Місіс Старрет розсміялася, прикриваючи собі рота, щоб це не прозвучало занадто гучно. Вона спитала в Бена, чи бажає він записатися на літню читацьку програму, і він відповів: так. Вона вручила йому мапу Сполучених Штатів, і він їй красно подякував.

Він пішов блукати поміж полиць, витягуючи то одну книжку тут, то іншу там, роздивляючись кожну, потім ставлячи на місце. Треба бути обачним. Це дорослі можуть брати, скільки захочуть, але дітям дозволено тільки три за раз. Отак вибереш якесь барахло, от і матимеш.

Врешті-решт він вибрав для себе три — "Бульдозер"[241], "Чорний жеребець"[242] і ще одну, яка була типу пострілом навмання в пітьму: книжка називалася "Моторний зух", а написав її чоловік на ім'я Генрі Ґреґор Фелсен[243].

— Ця тобі може не сподобатися, — зауважила місіс Старрет, відмічаючи книжку штампом, — занадто вона кривава. Я її рекомендую тинейджерам, особливо тим, які щойно отримали водійські права, бо вона дає їм підстави для роздумів. Припускаю, що когось із них вона змусить не перевищувати швидкості цілий тиждень.

— Ну, я її тоді зараз погортаю, — сказав Бен і поніс вибрані книжки до одного зі столів, подалі від кутка Пуха, де Великий Біллі Кмітливий Козлик якраз перебував у процесі відважування подвійної дози чортів тролю під мостом.

Якийсь час він почитав "Моторного зуха", і книжка виявилася не зовсім вбогою. І навіть зовсім не вбогою. У ній ішлося про хлопця, котрий був чудовим водієм, але там був іще той маруда-коп, який повсякчас хотів його пригальмувати. Бен дізнався, що в Айові, де відбувалася дія книжки, не існувало обмежень швидкості. А таки круто було.

Подолавши три розділи, він підняв голову і в очі йому впала новенька інсталяція. Плакат угорі (у цій бібліотеці шалено любили плакати, то й гаразд) зображував радісного листоношу, який вручає листа радісній дитині. "БІБЛІОТЕКИ — ЦЕ ТАКОЖ МІСЦЯ ДЛЯ ПИСАННЯ" — повідомлялося на плакаті. "ЧОМУ Б НЕ НАПИСАТИ ДРУГОВІ СЬОГОДНІ Ж? УСМІШКИ ГАРАНТОВАНІ".

Під плакатом містилася поличка з комірками, в яких лежали поштові листівки вже з наклеєними марками, конверти з марками та поштовий папір з рисунком Деррійської публічної бібліотеки блакитною тушшю вгорі. Конверт із маркою коштував нікель, одна листівка три центи. Папір ішов по пенні за два аркуші.

Бен помацав у себе в кишені. Чотири центи залишку після пляшкових грошей усе ще там лежали. Він відзначив місце, де зупинився в "Моторному зуху", і пішов назад до стійки.

— Будь ласка, я можу придбати одну з отих листівок?

— Звичайно, Бене.

Як завжди, місіс Старрет була причарована його серйозною ввічливістю і трішки засмучена його об'ємами. Її мати сказала б, що цей хлопчик виделкою і ножем викопує собі могилу. Подавши йому листівку, бібліотекарка дивилася, як він іде на своє місце. За тим столом могли сидіти шестеро, але Бен був там єдиним читачем. Вона ніколи не бачила Бена разом з кимось з інших хлопців. Це дуже погано, бо вона вірила, що в Бені Генскомі криються приховані скарби. Він міг би поступитися ними якомусь доброму й терплячому старателеві… якби такий коли-небудь нагодився.

8

Бен дістав свою кулькову ручку, клацнув, опускаючи вниз її кінчик, і адресував листівку досить просто: "Міс Беверлі Марш, Нижня Головна вулиця, Деррі, Мейн, Зона 2". Точного номера її будинку він не знав, але мама йому казала, що, попрацювавши певний час у районі, більшість поштарів доволі добре знають своїх клієнтів. Якщо той листоноша, що обслуговує Нижню Головну вулицю, зможе доправити цю листівку, чудово. Якщо ні, вона просто потрапить до відділу незапитаних листів, а він втратить три центи.

Звісно, ця листівка ніколи не повернеться до нього, бо він не мав наміру писати на ній своє ім'я й адресу.

Несучи листівку адресою до себе (хоч він і не бачив тут когось, кого б міг знати, ризикувати йому не хотілося), він узяв кілька квадратних папірців з дерев'яного ящичка біля картотеки. Повернувшись з усім цим на своє місце, він почав писати, викреслювати й писати знов.

Впродовж останнього перед іспитами тижня на уроках літератури вони читали і писали хайку. Хайку — це така японська поетична форма, коротка, дисциплінована. Хайку, пояснювала місіс Даглас, може мати тільки сімнадцять складів, не більше й не менше. Зазвичай воно концентрується на якомусь одному образі, пов'язаному з однією специфічною емоцією: сумом, радістю, ностальгією, щастям… коханням.

Бен був абсолютно зачарований такою концепцією. Він отримував насолоду від уроків мови й літератури, хоча ця легенька насолода тривала лише доти, доки тривав урок. Він міг виконувати завдання, але, як правило, не було в них нічого такого, що б його захопило. Проте дещо таке знайшлося в самій концепції хайку, таке, що розпалило його уяву. Ця ідея наповнила його відчуттям щастя, так, як колись відчуттям щастя його наповнили пояснення місіс Даглас про парниковий ефект. Хайку — добра поезія, вважав Бен, тому що це конструйована поезія. Там нема таємних правил. Сімнадцять складів, один образ, пов'язаний з одною емоцією, та й поготів. Бінго. Чисто, практично, цілком у рамках і в залежності від власних правил. Йому навіть саме це слово подобалося — повів повітря, немов перерваний вздовж пунктирної лінії звуком "к" в самісінькій глибині твого рота: хайку.

Її волосся, подумав він і знов побачив, як вона спускається сходами шкільного ґанку, як волосся розгойдується по її плечах. Сонце не так блищало на ньому, як радше палало зсередини нього.

Ретельно попрацювавши протягом двадцяти хвилин (з одною перервою, щоб піти, взяти ще тих, чорнових, папірців), викидаючи задовгі слова, міняючи, правлячи, Бен у результаті отримав таке:

Вогонь волосся. Зима. На тебе гляну — Серце все горить.

Так, щоб аж до нестями, йому це не подобалося, але це було найкраще, на що він спромігся. Бен боявся, якщо дрочитиметься з віршем надто довго, зайве переживаючи, то рознервується і вийде в нього врешті-решт щось набагато гірше. Або взагалі нічого не вийде. Йому не хотілося, щоб так трапилося. Та мить, що вона витратила на балачку з Беном, стала осяйною миттю для нього. Він хотів закарбувати її в своїй пам'яті. Беверлі, можливо, западає на якогось старшого хлопця — шести-, а може, навіть на якогось семикласника, і може подумати, що це він послав їй це хайку. Вона зрадіє, і таким чином день, коли вона його отримала, закарбується в її пам'яті. І хоча вона ніколи не дізнається, що це Бен Генском закарбував його для неї, усе гаразд, сам він знатиме.

Завершений вірш він скопіював з чернетки на зворотний бік листівки (друкованими літерами, немов переписуючи не любовний вірш, а записку з вимогою викупу), знову встромив і прищепив авторучку собі до кишені й засунув листівку під обкладинку "Моторного зуха".

Потім він підвівся і по дорозі до виходу попрощався з місіс Старрет.

— До побачення, Бене, — відповіла місіс Старрет. — Насолоджуйся літніми канікулами, але не забувай про комендантську годину.

— Не забуватиму.

Крізь скляну галерею між двома будівлями він плив неспішно, насолоджуючись тамтешньою спекою ("Парниковий ефект", — самовдоволено думав він), після якої його зустріла прохолода дорослої бібліотеки. Сидячи в одному з древніх, зручно м'яких фотелів в алькові зали-читальні, якийсь старий чоловік читав "Ньюз". Зразу під титульним блоком газети волав заголовок: "ДАЛЛЕС ОБІЦЯЄ В РАЗІ НЕОБХІДНОСТІ ПОСЛАТИ АМЕРИКАНСЬКІ ВІЙСЬКА ДО ЛІВАНУ!" Там була також фотографія Айка, який ручкався з якимсь арабом у Трояндовому садку[244]. Бенова мама казала, що, коли країна у 1960 році вибере в президенти Х'юберта Гамфрі, справи, можливо, підуть краще.[245] Бен непевно собі уявляв, що зараз у них триває щось таке, що називається рецесією, і його мама побоюється, що її можуть звільнити з роботи.

Трохи менший заголовок повідомляв на нижній частині шпальти: "ПОЛІЦІЯ ПРОДОВЖУЄ ПОЛЮВАТИ НА ПСИХОПАТА".

Бен штовхнув великі двері бібліотеки і виступив надвір.

Край хідника там була поштова скринька, Бен виловив листівку з-під задньої обкладинки книжки і вкинув її до скриньки. Коли листівка висковзала з його пальців, він відчув, як у нього трішки пришвидшилося серцебиття. "А що, як вона дізнається, що це від мене, якимсь чином?"

"Не будь ідіотом", — відгукнувся він, трохи стривожений тим, якою хвилюючою йому здалася та думка.

Він рушив далі по Канзас-стрит, не уявляючи собі, куди прямує, та й зовсім не задумуючись про те. У голові йому почала формуватися певна фантазія.