Воно - Сторінка 59

Зелена рідина скрапувала з чорних, схожих на вертикальні роти, прорізів на його щоках. Очі воно мало білі, драглисті. Його перетинчасті пальці кінчалися пазурами, гострими, як бритви. Дихання в нього було булькотливим і глибоким, схожим на звуки, що видає водолаз із поганим регулятором. Коли страховисько побачило, що Едді на нього дивиться, його зелено-чорні жаб'ячі губи розтягнулись у мертвотно-бездумній усмішці, показуючи величезні ікла.

Воно незграбно волочилося позаду, і Едді раптом зрозумів. Воно має намір забрати його назад до Каналу, затягти його в сиру чорноту підземного ходу Каналу. Щоб там його зжерти.

Едді поривчасто додав швидкості. Світло натрієвого дугового ліхтаря підтягувалося ближче. Едді вже було видно ореол з комашні й метелеків. У бік траси № 2 прямувала якась вантажівка, перед підйомом угору водій перемикав передачу, і в нажаханому мозку Едді промайнула розпачлива думка, що той може пити каву з паперової чашки та слухати якусь мелодію Бадді Холлі[300] по радіо, не уявляючи, що менш ніж за дві сотні ярдів від нього один хлопчик може стати мертвим у наступні двадцять секунд.

Сморід. Гнітючий сморід тієї істоти. Настигає. Охоплює його зусібіч.

Паркова лавочка, ось через що він перечепився. Раніше того вечора її випадково перекинули якісь діти, котрі бігли додому, щоб встигнути до настання комендантської години. Її сидіння стирчало на якихось пару дюймів з трави — один зелений тон на тлі іншого — майже невидиме у поглибленій місяцем темряві. Край цього сидіння жвакнув Едді в гомілки, озвавшись вибухом склистого, нестерпного болю. Ноги підкинулися позаду нього, і Едді гепнувся у траву.

Поглянувши собі за спину, він побачив, що Істота насувається, її білі, як яйця-пашот, очі блищали, її луска спливала слизом кольору морських водоростей, її вертикальні зябра на роздутій шиї та щоках відкривалися й закривалися.

— Аг! — крекнув Едді. Здається, це був єдиний, що він його міг видати, звук. — Аг! Аг! Аг! Аг!

Тепер він повз, глибоко чіпляючись пальцями за дерен. Висолопивши язика.

За секунду до того, як тхнучі рибою, мозоляві руки Істоти зімкнулися на його горлі, йому прийшла втішлива думка: "Це все сон; так мусить бути. Не існує насправді ніякої такої Істоти, не існує насправді ніякої Чорної лагуни, а навіть якщо й існує, то це десь у південній Америці або серед Флоридських Еверґлейдс,[301] чи в якомусь іншому місці на кшталт цих. Це всього лише сон, і я прокинуся у своєму ліжку чи, може, у листі під естрадою, і я…"

Й от тоді земноводні руки зімкнулися на його горлі й хрипкі схлипи Едді захлинулись; коли Істота його перевертала, хітинові гачки, що попроростали з цих рук, продряпали кровоточиві, схожі на каліграфічні, знаки на його шиї. Едді дивився в її палаючі білі очі. Він відчував, як перетинки між її пальцями здавлюють йому горло, наче його душать бинди якоїсь живої водорості. Його загострений жахом зір відзначив плавець, щось як півнячий гребінь і щось як отруйний спинний плавець коричневого сомика на вершечку скуленої, пластинчатої голови Істоти. Коли руки Істоти здавили міцно, перекриваючи йому дихання, Едді навіть зміг побачити, як біле світло натрієво-дугового ліхтаря перетворюється на туманно-зелене, проходячи крізь той перетинчастий головний плавець.

— Ти… не… справжнє, — задавлено прохрипів Едді, але вже навалювалися хмари сірості, і він, немов звіддаля, збагнув, що воно цілком справжнє, це страховисько. Воно, зрештою, його зараз убиває.

Та все ж таки дещиця раціонального глузду залишалася, ба навіть до самісінького кінця: коли Істота вже ввігнала гаки своїх пазурів у м'яке м'ясо його шиї, коли його сонна артерія піддалася теплим і безболісним згустком, що виплеснувся на луску страховиська, руки Едді мацали на спині Істоти, шукаючи там зіпер. Вони відпали, тільки коли Істота з низьким, задоволеним гарчанням відірвала йому голову.

І коли той образ Воно, в якому його бачив Едді, почав вицвітати, Воно негайно почало перемінюватися на дещо інше.

4

Неспроможний заснути, змучений кошмарами хлопчик на ім'я Майкл Хенлон у перший повний день літніх канікул піднявся невдовзі по тому, як розвиднилося. Світло було блідим, повитим низьким, густим туманом, який мусить розійтися під восьму ранку, знімаючи потайні покрови з чудового літнього дня.

Але це буде пізніше. Зараз же світ був сірим, і рожевим, і беззвучним, як кіт, що йде по килиму.

Одягнений у вельветові штани, майку й високі чорні кеди Майк зійшов донизу, з'їв миску "Пшеничних"[302] (хоча вони йому насправді не дуже подобалися, але він хотів отримати безплатний приз, який може знайтися в коробці — Чарівний шифрувальний перстень Капітана Міднайта[303]), потім стрибнув на свій велик і закрутив педалі в бік міста, їдучи крізь туман хідниками. Туман змінював усе, перетворюючи найзвичайніші речі, такі як пожежні гідранти чи дорожні знаки, на таємничі об'єкти — чудернацькі й водночас трішки ніби зловісні. Машини було чутно, але не видно, а через химерні акустичні особливості туману неможливо було здогадатися, близько вони чи далеко, поки вони не викотяться тобі просто перед очі з-серед туману з німбами вологи, що привидами бринять на їхніх фарах.

Він повернув праворуч на Джексон-стрит, минаючи середмістя, а потім перебрався до Головної вулиці через Палмерлейн — і під час цього короткого проїзду крізь маленький, з одного кварталу, провулок він проминув будинок, у якому житиме дорослим. Він не поглянув на нього; на це невеличке двоповерхове житло з гаражем і маленькою галявиною. Дім не послав якихось особливих вібрацій цьому мимоїжджому хлопчику, який більшу частину свого життя проведе як його власник і єдиний мешканець.

На Головній вулиці він завернув праворуч і підкотив до Бессі-парку, все ще катаючись безцільно, просто насолоджуючись спокоєм ранкового часу. Опинившись у головних воротах, він зліз із велосипеда, відкинув донизу сішку й пішки вирушив у бік Каналу. Наскільки йому було зрозуміло, він усе ще керувався не чим іншим, як суто власною примхою. Звісно, йому до голови не спливало подумати, що його нічні сновидіння мають щось спільне з його теперішнім курсом; він навіть не пам'ятав достеменно, що то були за сни — тільки те, що вони тривали один за іншим, аж поки він не прокинувся о п'ятій годині, у поту, але тремтячи, і з наміром швиденько поснідати, а потім поїхати на велику в місто.

Тут, у Бессі, був у тумані якийсь запах, який йому не сподобався. Морський запах, солоний і древній. Безумовно, він його чув і раніше. У ранкових туманах у Деррі часто можна було почути запах океану, хоча його узбережжя лежало за сорок миль звідси. Але цього ранку той запах здавався густішим, істотнішим. Майже небезпечним.

Щось упало йому в око. Він нахилився й підняв дешевого кишенькового ножика з двома лезами. На його колодці хтось надряпав ініціали "Е. К.". Майк пару секунд задумливо дивився на ножик, а потім поклав його до кишені. Знахідник тримає — утратник ридає.

Він роззирнувся довкола. Ось, неподалік від місця, де він знайшов ножик, перекинута паркова лавка. Він поставив її на місце, залізними ніжками назад у ті ямки, які утворились під ними протягом місяців чи й років. Поза лавкою він помітив притолочену траву… від того місця тягнулися дві борозни. Трава там знову піднялася, але борозни все ще було досить добре видно. Вони вели в напрямку Каналу.

І там була кров.

("згадай того птаха, згадай того птаха, згадай…")

Але він не хотів згадувати про того птаха й тому відігнав геть цю думку. "Собача бійка, ото й усе. Один іншого певне сильно поранив". Це була переконлива думка, яка його чомусь не переконала. Думки про того птаха все ще бажали повернутися назад — про того, якого він бачив там, на ливарні Кіченера, того, якого Стен Юріс так і не знайде в своєму пташиному довіднику.

Але замість того, щоб піти геть, він вирушив уздовж тих борозен. Тим часом, вигадуючи в голові історію. Історію про вбивство. Отже, хлопчик у парку, пізно, це ясно. Уже після настання комендантської години. На нього нападає вбивця. А як той позбавляється тіла? Тягне його до Каналу й там скидає у воду, звісно! Точно, як в "Алфред Гічкок презентує!"[304].

Сліди, вздовж яких він іде, дійсно могли залишити кросівки або туфлі того, кого тягнули, подумав Майк.

Здригнувшись, він непевно озирнувся навкруги. Вигадана ним історія якось занадто схожа на реальну.

"А якщо припустити, що це зробила не людина, а монстр. Як у коміксах жахів, у книжках, у фільмах жахів, або у

("кошмарах")

страшних казках чи ще десь".

Він вирішив, що ця історія йому не подобається. Дурна історія. Він спробував прогнати її з голови, але та не йшла. То й що? Хай залишається. Тупо це якось. Приїжджати сьогодні вранці у місто було тупо. Іти вздовж цих двох борозен прим'ятої трави тупо. У тата для нього знайдеться чимало різної роботи вдома. Треба вже вертатися і братися до справ, бо доведеться йому громадити вилами сіно нагорі в сіннику, коли після полудня накотиться найсильніша спека. Так, він мусить повертатися додому. І саме це він зараз зробить.

"Звісно, що так і зробиш, — подумав Майк. — Хочеш, закладемося?"

Та замість того щоби йти назад до свого велосипеда, сідати верхи, їхати додому й розпочинати виконувати загадані йому завдання, він не переставав іти далі вздовж слідів у траві. Дедалі частіше зустрічалися засохлі краплі крові там і тут. Хоча й небагато.

Не так багато, як було там, де потолочена трава, біля тієї паркової лавки, яку він поставив на місце.

Тепер Майк уже почув Канал, тихий голос біжучої води. А за якусь мить він також побачив, як з туману матеріалізується його бетонний парапет.

Тут іще щось лежало в траві. "Бігме, сьогодні точно твій день для знахідок", — промовив його розум з сумнівною добродушністю, а потім десь крикнув мартин і Майк здригнувся, знов подумавши про птаха, якого він бачив того дня, того дня саме цієї весни.

"Що воно там не лежить, у траві, я не бажаю на нього навіть дивитися". І це було, ох, чистісінькою правдою, але ж ось він, уже нахиляється, упершись долонями собі в коліно, поглянути, що воно там таке.

Рваний шматок тканини з краплею крові на ньому.

Мартин крикнув знову. Вп'явшись очима у кривавий шматок тканини, Майк згадував те, що приключилося з ним навесні.

5

Щороку впродовж квітня і травня ферма Хенлона прокидалася зі своєї зимової сплячки.

Майк переконувався в тому, що знову прийшла весна, не тоді коли під вікнами маминої кухні показувалися перші крокуси, або коли діти починали приносити в школу гральні кульки й ропух, і навіть не тоді, коли "Вашингтонські сенатори"[305] давали старт бейсбольному сезону (зазвичай дозволяючи в процесі себе вщент розтрощити), а тільки коли батько гукав Майка, щоб той допоміг йому виштовхати з сараю їхнього ваговоза-покруча.