Воно - Сторінка 63

У цьому він ледь не виявився неуспішним. Птах знову летів на нього, здіймаючись вище з наближенням, крила його лопотіли, штовхаючи вперед ураганний вітер, лускаті кігті цілилися на Майка, опускаючись. Він знов закричав, і цього разу Майку почувся тріумф у голосі птаха.

Хлопець нахилив голову, обхопив її руками й тараном попер вперед. Кігті зімкнулись і на якусь мить птах був ухопив його за передпліччя. Це було так, немов хтось учепився неймовірно сильними пальцями з твердими нігтями. Кусючими, як зуби. Ляскіт пташиних крил звучав йому в вухах громом; він ледь зауважував, як довкола нього спадають пір'їни, деякі з них торкалися його щік, немов примарними поцілунками. Тоді птах знову здійнявся, вмент Майк відчув, як його тягне вгору, спершу прямо, потім навшпиньках… на одну крижану мить він відчув, що носаки його кедів утратили контакт із землею.

— ПУСТИ мене! — крикнув він на птаха та з викрутом рвонув руку. Якусь мить кігті тримали, але потім рукав сорочки роздерся. Майк гепнувся знов на землю. Птах пронизливо скрикнув. Майк знову побіг, прориваючись крізь хвостове пір'я цієї тварюки, давлячись тим сухим смородом. То було наче біг крізь штору в душі, зшиту з пір'я.

He перестаючи кашляти, очі печуть від сліз і того якогось там гидотного пороху, що вкривав пір'я птаха, він ввалився досередини лежачого димаря. Не було зараз жодної думки про щось, що може чигати там, усередині. Він побіг у темряву, його захекані схлипи відгукувалися блідою луною. Подолавши, либонь, з двадцять футів, він розвернувся до яскравого кола денного світла. Груди в нього здіймалися й опадали рвучкими хвилями. Раптом він усвідомив, що, якщо він хибно оцінив розмір птаха або розмір горла цієї труби, він покінчив з собою так само гарантовано, як ніби приставив собі до голови батьківську рушницю й натис гачок. Звідси не було виходу. Це була не просто труба; це був глухий завулок. Інший кінець цього димаря ховався під землею.

Птах видав той свій пронизливий крик знову, і раптом світло в кінці труби померхло, це він спустився перед нею на землю. Майк побачив його лускаті жовті лапи, кожна завтовшки як литка дорослого чоловіка. Потім птах нахилив голову й зазирнув досередини. Майк знову втопився поглядом у ті огидно блискучі, як свіжа смола, очі з їхніми райдужками, мов золоті весільні обручки. Дзьоб птаха розкривався й закривався, розкривався й закривався, і щоразу, як той стулявся, Майк добре чув "клац", схоже на той звук, що його почуєш у себе в вухах, якщо достатньо сильно сам клацнеш зубами. "Гострий, — подумав він. — Дзьоб у нього гострий. Здається, я знав, що у птахів гострі дзьоби, але дотепер насправді ніколи про це не думав".

Птах знову крикнув. Цей звук пролунав так гучно в личкованому горлі димаря, що Майк ляснув себе долонями, затуляючи вуха.

Птах почав силуватися пролізти в пащу труби.

— Ні! — скрикнув Майк. — Ні, тобі не можна!

Світло мерхло тим дужче, що більше пташиного тіла протискувалося у промір димаря ("Ох, Боже мій, чому я забув, що там здебільша лиш пір'я? Чому я не подумав, що він може протиснутись?"). Світло мерхло, мерхло… і пропало. Тепер залишилася тільки чорнильна чорнота, задушливий горіщаний запах птаха та шурхіт його пір'я.

Майк упав на коліна й почав обмацувати ввігнуту долівку труби, широко розкинувши руки, нашукуючи. Він знайшов уламок відбитої плитки, її гострі краї вкривав якийсь смушок, що вчувався ніби мохом. Закинувши назад руку, він жбурнув той уламок. Пролунало "гуп". Птах знову видав той свій химерний скреготливий щебет.

— Забирайся геть звідси! — закричав Майк.

Зависла тиша… а потім той хрусткий шурхіт розпочався знову, це птах відновив свої зусилля протиснутися крізь трубу. Майк мацав по долівці, знаходячи ще черепків, і кидав їх один за одним. Вони гупали, вдаряючись об птаха, а потім з брязкотом падали на керамічний рукав димоходу.

"Благаю Тебе, Господи, — думав Майк безладно. — Благаю Тебе, Господи, благаю Тебе, Господи, благаю Тебе…"

Йому дійшло, що треба відступати в глиб труби. Він забіг з того боку, де була її основа; само собою ясно, що далі труба мусить вужчати. Так, він може відступати, прислухаючись до того глухого, порохнявого шурхоту, поки птах протискатиметься слідом за ним. Він може відступати, і, якщо йому пощастить, він зайде далі того місця, глибше якого птах уже не зможе просуватися.

"Але що, як птах застрягне?"

Якщо так станеться, вони з цим птахом помруть тут разом. Вони помруть тут разом і гнитимуть тут разом. У цій темряві.

— Благаю тебе, Господи! — верескнув він, абсолютно не усвідомлюючи, що крикнув це вголос. Він кинув черговий уламок, і цього разу його кидок вийшов потужнішим — він тієї миті відчув, розповідав Майк іншим набагато пізніше, ніби хтось є позаду нього, і той хтось надав його руці колосального поштовху. Цього разу не було пір'яного "гуп"; натомість почувся сплеск, звук такий, немов якась дитяча долонька ляснула по поверхні напівзастиглого в мисці киселю. Цього разу птах закричав не з люті, а від справжнього болю. Безпросвітний шваркіт його крил заповнив трубу; повз Майка ураганом майнув сморід, вітром хилитнувши на ньому одяг, змусивши його кашляти й давитися і відступати назад від летючого пилу й моху.

Знову з'явилося світло, сіре й слабеньке спершу, яскравіючи й розсуваючись, у той час як птах ретирувався від пащі труби. Майк вдарився в сльози, знов упав на коліна й почав шалено намацувати ще уламків плитки. Без жодної свідомої думки він побіг уперед із повними руками черепків (у цьому світлі він уже бачив, що вони вкриті синьо-зеленим мохом і лишайником, немов поверхні надгробків зі сланцю), поки не опинився майже на виході з труби. Він хотів завадити птаху сюди повернутися, якщо зможе.

Птах пригнувся, поклавши голову набік так, як то іноді, сидячи на жердині, схиляє набік голову якась дресирована пташка, і Майк побачив, куди поцілив його останній кидок. Правого ока у птаха майже не було. На місці блискотливої бульбашки свіжої смоли зяяв заповнений кров'ю кратер. З кута тієї очниці скрапував і сочився вздовж дзьоба птаха білувато-сірий слиз. У тій гнійній слизоті, звиваючись, кублилися якісь крихітні паразити.

Птах побачив Майка і рвонувся вперед. Майк почав кидати на нього уламки плитки. Вони потрапляли в голову й дзьоб. Птах відсахнувся на мить, та потім знову кинувся вперед, дзьоб розчепірений, показуючи знову ту рожеву підбійку, показуючи дещо ще, від чого Майк закляк на мить, аж його власна щелепа відпала. Язик птах мав срібний, зі скажено потрісканою поверхнею — як поверхня вулканічного ґрунту, який спершу запікся, а потім перетворився на шлак.

І на цьому язиці, немов якісь химерні перекотиполя, що тимчасово там вкоренилися, видно було кілька помаранчевих буфів.

Останній зі своїх уламків Майк пожбурив прямо у ту роззявлену пащу, і птах знову відскочив, скрикуючи в роздратуванні, люті й болю. Мелькома Майк побачив ті його рептильні кігті… Потім повітря збурили крила і птах злетів.

За мить Майк підняв обличчя — обличчя сіро-коричневе під шаром грязі, пилу та крихтин моху, які на нього була надула вітрогонна машина тих крил — до цокоту пташиних кігтів по облицюванню. Єдиними чистими місцинами на обличчі Майка були доріжки, начисто промиті його сльозами.

Над головою птах походжав туди-сюди: так-так-так-так.

Майк трохи відступив назад, назбирав ще череп'яних уламків і згромадив їх ближче до гирла труби — так близько, як лишень наважився. Якщо тварюка повернеться, він хотів мати можливість обстрілювати її впритул. Світло надворі все ще лишалось яскравим — оскільки зараз травень, темнішати ще довго не почне, — але, якщо припустити, що птах вирішить дочекатися?

Майк ковтнув давкий клубок, сухі стінки його горла на мить тернулися між собою.

Над головою: так-так-так-так.

У нього тепер була добряча купа боєприпасів. Тут, у притінку поза тим місцем, де скісне сонячне світло утворювало в трубі спіральні тіні, вони скидалися на зметені хазяйкою докупи черепки битого посуду. Майк витирав брудні долоні собі об джинси й чекав, що діятиметься далі.

Минув певний проміжок часу, перш ніж щось подіялося — а чи п'ять хвилин, чи двадцять п'ять, цього він сказати не міг. Він знав тільки те, що птах нагорі походжає туди-сюди — наче хтось хворий на безсоння міряє підлогу о третій ранку.

Потім знову залопотіли крила. Він приземлився перед отвором труби. Майк на колінах, зразу за купою свого череп'я, почав метати снаряди в птаха ще до того, як той склав крила. Один поцілив його в жовту, пластівчасту лапу, пустивши цівку крові такої темної, що вона здалася чорною, майже як його очі. Майк переможно крикнув, але цей звук пролунав кволо, майже потонувши в злющому клекоті птаха.

— Забирайся геть звідси! — крикнув Майк. — Я не перестану бити тебе, допоки ти не заберешся звідси геть, Богом клянуся, не перестану!

Птах знову злетів на верх труби й відновив своє походжання.

Майк чекав.

Нарешті знову залопотіли його крила, це птах здійнявся. Майк чекав, гадаючи, що жовті, такі схожі на курячі, лапи з'являться знову. Вони не з'являлись. Майк чекав довше, упевнений, що це мусить бути якийсь хитрий трюк, але врешті-решт зрозумів, що зовсім не тому він тут чекає. Він чекає тому, що йому лячно вилазити, лячно розлучатися з безпечністю цього круглого сховку.

"Нічого страшного! Нічого страшного там нема! Я не якийсь там кролик!"

Він набрав стільки черепків, скільки міг зручно втримати, потім додав ще собі за пазуху. Потім він виступив з труби, намагаючись дивитися одночасно повсюди та страшенно шкодуючи, що не має очей на потилиці. Побачив перед собою і довкола себе лиш поле, засмічене розкиданими вибухом іржавими рештками ливарні Кіченера. Він крутнувся на місці, впевнений, що побачить птаха, що той сидить на краєчку труби, мов стерв'ятник, тепер уже одноокий стерв'ятник, який бажає тільки, щоб хлопчик побачив його, перед тим як він нападе востаннє, аби скубти, рвати й роздирати його своїм гострим дзьобом.

Але птаха там не було.

Він насправді відлетів.

У Майка луснули нерви.

Він видав розпачливий крик жаху й бігом кинувся до обметаного негодами паркану між полем і дорогою, гублячи з рук останні уламки черепків.