Воно - Сторінка 72

Передні ноги по один бік білої роздільної лінії, задні — по інший. Її темні очі м'яко вивчають Річа Тозіера. Він прочитує в тих очах цікавість, але жодного страху.

Він дивиться на неї з подивом, думаючи — чи вона якийсь знак, чи знамення, чи ще якесь лайно того трибу, як у мадам Азонки.[352] А потім цілком несподівано йому приходить згадка про містера Нелла. Як же він нажахав їх того дня, наскочивши на них відразу після розповіді Білла, і Бенової розповіді, і розповіді Едді! Уся їхня зграя тоді мало не відлетіла к чорту на небеса.

Зараз, дивлячись на цю оленицю, Річ, набравши повні легені повітря, відзначає, що раптом заговорив одним зі своїх Голосів… хоча вперше за двадцять п'ять чи й більше років це Голос того копа-ірландця, той, що він його ввів до свого репертуару після того пам'ятного дня. Він викочується в цю ранкову тишу великою, важкою кулею боулінгу — Голос цей гучніший і могутніший, аніж Річі міг бодай колись на те очікувати.

"Їй-сусе Христе із костуром на пишній колісниці! Що така гарррнюня дівчинка, як ти, ро'ить у цій дичавині, оленичко? Їй-сусе Христе! Катай-но домів, поки я не вирішив доповісти Отцю О'Леню про те'е!"

Перш ніж встигає завмерти вдалині луна, перш ніж якась сойка починає лаяти його за таке блюзнірство, олениця змахує йому хвостиком, наче білим прапорцем перемир'я, і на знак цього зникає між димчасто-мрійливих сосен по лівий бік дороги, залишаючи по собі тільки маленьку купку паруючих буруб'яшок — навіть у свої тридцять сім Річі Тозіер усе ще спроможний час від часу Утнути Класну Штуку.

Річі починає сміятися. Спершу він хіба що лиш хихотнув, але потім його вражає власне дурисвітство — стоїть тут, на світанку мейнського ранку, за тридцять чотири сотні миль від свого дому, кричить на оленя з ірландським акцентом якогось там копа. Хихотнув, а далі це переходить у гиготіння, гиготіння стає реготом, регіт стає іржанням, і врешті-решт все сходить на те, що він тримається за машину, тим часом як сльози котяться йому по обличчю, і непевно загадується — обмочить він собі штани чи як? Щоразу, як він починає себе опановувати, його очі чіпляються за ту маленьку купку буруб'яшок, і він вибухає свіжим валом реготу.

Пирхаючи й гигикаючи, він нарешті спромагається знову сісти на водійське сидіння і завести двигун "мустанга". Ваговоз із хімічними добривами "Орінко" фурчить повз нього з поривом вітру. Після того, як той проїхав, Річі полишає узбіччя і прямує знову на Деррі. Він почувається краще зараз, цілком опанувавши себе… чи може, це просто те, що він знову рухається, долає милі, і сновидіння повернуло його в себе.

Він знов починає думати про містера Нелла — про містера Нелла й той день біля греблі. Містер Нелл запитав у них — хто придумав цю маленьку шкоду? Річі ніби в очі бачить, як вони, усі п'ятеро, непевно переглядаються між собою, і згадує, як нарешті вперед виступив Бен — щоки бліді, очі опущені, все обличчя в нього дрижить, він нещадно бореться з собою, щоб не захлипати. Бідний хлопчина, він, либонь, думав, що отримає від п'яти до десяти в Шошенку за те, що зворотнім затопленням залив каналізацію на Вітчем-стрит, думає тепер Річі, але все одно признався. І, зробивши це, змусив решту їх виступити й стати поряд із ним. Або так, або вважати себе поганцями. Боягузами. Стати тим, чим ніколи не були їхні телевізійні герої. І саме це склепало їх разом, на краще чи на гірше. Вочевидь, склепало їх разом на майбутні двадцять сім років. Інколи події, як доміно. Перша штовхає другу, друга третю, і посипалося..

"Коли ж, — загадується Річі, — стало занадто пізно вертати назад? Коли з'явилися і підключилися вони зі Стеном, допомагаючи будувати греблю? Коли Білл розповів їм, як шкільна фотографія його брата повернула голову й підморгнула? Можливо… але Річі Тозіеру здається, що доміно почало валитися, коли Бен Генском виступив уперед і сказав: "Я показав їм,

2

як це зробити. Це моя провина"."

Містер Нелл дивився на Бена, просто стояв на місці зі стиснутими губами, з руками на своєму чорному шкуратяному порепаному ремені. Він переводив погляд з Бена на плесо, що ширилося перед греблею, потім знову на Бена, на обличчі в нього був вираз людини, котра не може повірити тому, що бачить. Огрядний ірландець з передчасно посивілим, акуратно зачесаним назад волоссям, що вилося хвилями під його синім форменим кашкетом. Очі він мав яскраво-сині, ніс яскраво-червоний. Щоки в дрібних гніздечках потрісканих капілярів. Чоловік не більш як середнього зросту, він здавався п'ятьом хлопчакам, що стояли рядком перед ним, щонайменше під вісім футів заввишки.

Містер Нелл відкрив рота, але раніше ніж він устиг щось сказати, Білл виступив уперед і став поряд з Беном:

— Ц-ц-це б-б-була моя і-і-ідея, — спромігся він нарешті вимовити.

Зробивши велетенський ковток повітря — містер Нелл стояв, безвиразно розглядаючи хлопчика, сонце розкидало імперські відблиски від поліцейського значка, — Білл спромігся проказати решту того, що вважав за потрібне: це не вина Бена, Бен з'явився тут випадково й просто показав їм, як краще зробити те, що вони вже й так робили, хоча й погано.

— Я теж, — раптом промовив Едді й став з іншого боку поряд з Беном.

— Що це таке "я теж"? — запитав містер Нелл. — Це твує ім'я чи твуя адреса, ковбою?

Едді яскраво спалахнув — його залило червоним аж під коріння волосся.

— Я був з Біллом іще навіть до того, як прийшов Бен, — пояснив він. — Ось це я хотів сказати.

Річі ступив поряд з Едді. Думка, що парочка якихось Голосів можуть трішки розрадити містера Нелла, навіяти копу веселі думки, майнула йому в голові. Удруге поміркувавши (а міркувати про щось вдруге було для Річі вельми рідкісним, сенсаційним явищем), він вирішив, що парочка якихось Голосів можуть погіршити справу. Містер Нелл не був у тому стані, який Річі подеколи подумки називав "сміхостайним настроєм". Фактично, лице містера Нелла підказувало, що сміх — це найостанніше, що може спасти йому на думку. Тому Річі сказав просто: "Я теж був у всьому цьому". Сказав він це тихим голосом, а потім змусив свого рота замкнутися.

— І я, — промовив Стен, стаючи поряд з Біллом.

Тепер усі п'ятеро стояли в ряд перед містером Неллом. Бен окинув хлопців поглядом з одного кінця до іншого, більш ніж вражений — майже приголомшений їхньою підтримкою. Якусь мить Річі думав, що друзяка Скирт зараз заллється сльозами вдячності.

— Їйсусе, — мовив містер Нелл знову, і хоча прозвучало це з глибокою відразою, з його обличчя раптом здалося, ніби воно зараз розсміється. — Більш жалюхідної зграї хлопчиськ я ні'ооли не бачив. Я'би ваші батьки знали-бим, де ви, я гадаю, сьо'ні ввечері було-бим кілько гарячих срак. Далебі я не пе'ен, що їх не бу'е.

Річі більше не міг втримуватися; язик у нього просто розв'язався і втік, як той колобок, що для нього було звичайною справою.

— Як там справи на рідних берегах, містере Нелл? — продудів він. — Ах, ви осолода для посмучених очей, їй-же-ж-Боженьки, ви прекрасна людина, честь-шана рідних зелених ґрунтів…

— Десь секунди за три я ґрунтовно вшаную зад твуїх джинсів, друже мій, — сухо промовив містер Нелл.

До нього розвернувся Білл і прогарчав:

— 3-з-заради Б-б-бога, Р-р-річі, за-а-аткайся!

— Добра порада, Майстре Вільям Денбро, — сказав містер Нелл. — Можу закластися, Зак не зна, що ти тут, у П'стовищі, граєшся серед плавучих гівен, адже так?

Білл опустив очі, похитав головою. Дикі троянди палали на його щоках.

Містер Нелл подивився на Бена:

— Не пригадую твуго імені, синку.

— Бен Генском, сер, — прошепотів Бен.

Містер Нелл кивнув і знову подивився на греблю:

— Це була твуя ідея?

— Як її збудувати, так, — прошепотів Бен, тепер уже майже зовсім нечутно.

— Ну, ти збіса моцний інженер, богатирю, але ж ти ані лайна не знаєш про тутечки, ні про П'стовище, ні про каналізаційну систему Деррі, авжеж?

Бен похитав головою.

Цілком доброзичливо містер Нелл йому розповів:

— Є дві частини цієї системи. Одна частина несе тверді людські викиди — тобто лайно, якщо це не образливо для твуїх ніжних вух. Інша частина несе стічні води — воду, яку змивають в унітазах або ту, що збігає у каналізацію з раковин, пральних машин, душів; це також та вода, що біжить у місті по риштаках до зливових колодязів. Ну, ви не втворили проблем з видаленням твердих викидів, слава Богові, все те качається у Кендаскіґ трохи далі за течією. Там, мать, на півмилі нижче, завдяки тому, що ви тута зробили, жах які величезні товченики сохнуть на сонці, але можете бути майже певні, що через це ні в кого гівна не поприлипали до стелі. Але щодо стічних вод… ну, нема в нас насосів для стічних вод. Всі вони стікають самопливом, як то називають хлопці-інженера: гравітаційний дренаж. І можу закластися, що ти, хлопче, знаєш, де всі оті самопливні стоки закінчуються, хіба не так, богатирю?

— Отам-от, — показав Бен вище греблі, на ту місцину, яку вони вже загалом наполовину затопили. Зробив він це, не підводячи очей. Великі сльози починали повільно прокладати собі шлях по його щоках. Містер Нелл робив вигляд, що не помічає цього.

— Правильно, мій великий юний друже. Всі самопливні стоки стікають у ручаї у верхній частині Пустовища. Фактично, більша частка їх, що там дзюрчать — то лише й тільки стічні води, що течуть із труб, яких ти на'іть не бачиш, захованих глибоко у підліску. Лайно рухається одною путтю, а все решта іншою, благослови Господи мудрий людський розум, а чи приходило вам до ваших голів, що цілісінький день життя ви провели брьохаючись у брудних змивках і сечі всього Деррі?

Едді раптом почав задихатися і був змушений скористатися інгалятором.

— Що ви зрубили, так це поперли воду назад до шести чи восьми центральних зливових відстійників, які обслуговують Вітчем-, Канзас— і Джексон-стрит та ще кілька маленьких вуличок, що біжать поміж них, — містер Нелл учепив Білла твердим поглядом. — Один з них обслуговує твує рідне домашнє вогнище, Майстре Денбро. Тож ось що ми маємо, вода не зливається з раковин, не витікає з пральних машин, але весело дзюрчить з переповнених труб у підвали…

Бен видав якесь сухе, ніби з гавкотом, ридання. Інші обернулись до нього, та зразу ж відвели очі. Містер Нелл поклав свою велику долоню хлопчику на плече.