Воно - Сторінка 80

Кішка видерлась на паркан і зникла. Торохнула ляда якогось із баків. Бев здригнулася, вхопивши за руку Річі, а потім нервово розсміялась.

— Мабуть, я все ще не відійшла від лячного кіна, — сказала вона.

— Тобі не… — почав Річі.

— Привіт, сракопикий, — промовив Генрі Баверз позаду них.

Ошелешені, всі троє обернулися. На вході в завулок стояли Генрі, Віктор і Ригайло. Поза ними стояло ще двоє хлопців.

— От лайно, я ж знав, що так і трапиться, — простогнав Бен.

Річі вмент розвернувся назад до "Аладдіна", але вихідні двері вже замкнулись і відкрити їх ззовні не було жодної можливості.

— Попрощайся, сракопикий, — промовив Генрі й раптом кинувся бігти на Бена.

Те, що трапилось далі, і тоді, й пізніше здавалося Річі таким, ніби те відбувалось у якомусь фільмі — такого в реальному житті просто не буває. У реальному житті менші діти просто перетерплюють побої, збирають свої зуби та йдуть додому.

Цього разу вийшло зовсім інакше.

Беверлі ступила вперед і вбік, неначе збираючись зустріти Генрі, можливо, щоб потиснути йому руку. Річі чув, як дзвякотять підківки його чобіт. Слідом за ним насувалися Віктор із Ригайлом; інші двоє хлопців залишилися на місці, пильнуючи вихід із завулка.

— Залиш його в спокої! — крикнула Беверлі. — Чіпляйся до когось свого розміру.

— Він величезний, як той йобаний ваговоз "Мак"[384], сучко, — прогарчав Генрі, зовсім не по-джентльменськи. — А зараз геть мені з…

Річі виставив ногу. Він зробив це несвідомо. Нога вистрибнула так само, як деколи, абсолютно самі собою, вистрибували з рота небезпечні для його здоров'я жарти. Генрі перечепився об неї і впав долілиць. Через сміття, що повивалювалося з переповнених баків під стіною закусочної, в брукованому цеглою завулку було слизько. Генрі поїхав уперед, як та шайба у шафлборді[385].

Він почав був підводитися, сорочка закаляна кавовою гущею, грязюкою, обривками листя салату.

— Ууу, тепер ви, дітки, в мене ПОДОХНЕТЕ! — закричав він.

До цього моменту Бен стояв нажаханий. Тепер щось у ньому тріснуло. Загарчавши, він ухопив один зі сміттєвих баків. Усього на мить, з тим баком у руках, з непотребом, що розлітався навсібіч, він дійсно став схожим на Скирта Келхуна. Обличчя в нього було блідим і розлюченим. Він пожбурив сміттєвий бак. Той вдарив Генрі в поперек, знову його розпластавши.

— Змиваймося звідси! — крикнув Річі.

Вони побігли на гирло завулка. Перед ними вискочив Віктор Кріс. З ревінням Бен нахилив голову та врізався нею Віктору в живіт. "Фух!" — крекнув Віктор і сів.

Ригайло вхопив у жменю зав'язане в хвостик волосся Беверлі та вдало спрямував дівчинку на цегляну стіну "Аладдіна". Бев ударилася, відскочила й побігла далі, потираючи собі руку. За нею біг Річі, з підхопленою по дорозі кришкою від сміттєвого бака. Ригайло Хаґґінс махнув на нього кулаком завбільшки майже як вуджена свиняча лопатка. Річі ткнув поперед себе кришку з оцинкованої сталі. Кулак Ригайла зустрівся з нею. Пролунало гучне "бонннь!" — звук, що був доволі приємним. Річі відчув, як струс пробіг йому по руці аж до плеча. Ригайло з вереском застрибав, ухопившись за пухнучі пальці.

— Аж ген там гозкинуто шатго мого батька! — нахабно промовив Річі, доволі вдалим Голосом Тоні Кертіса[386], й лише тоді побіг навздогін за Беном і Беверлі.

Один із хлопців на виході із завулка вхопив Беверлі. З ним уже зчепився Бен. Інший почав по-кролячому молотити Бена по попереку. Річі махнув ногою. Нога вгатила "кролю" в зад. Хлопець завив від болю. Річі вхопив зап'ястя Беверлі однією рукою, а Бенове іншою.

— Біжімо! — крикнув він.

Хлопець, з яким штовхався Бен, відпустив Беверлі й навідліг ударив Річі. Вухо в нього миттєво вибухнуло болем, потім заніміло та стало дуже теплим. У голові почалося якесь тонке, мов свист, виття. Схоже було на ті звуки, які ти нібито мусиш чути, коли шкільна медсестра одягає на тебе навушники для перевірки слуху.

Вони побігли по Централ-стрит. На них озиралися люди. Вистрибом метлявся Бенів великий живіт. Річі відпустив зап'ясток Бена й підтримував великим пальцем лівої руки в себе на носі окуляри, щоб не загубити. У голові у нього так само дзвеніло, і вухо, за його відчуттями, мусило розпухнути, але почувався він чудово. Він почав реготати. До нього приєдналася Беверлі. Невдовзі вже реготав і Бен.

Вони зрізали собі шлях на Судову вулицю і впали на лаву перед поліцейським відділком: у той момент це місце здавалося єдиним у Деррі, де вони могли перебувати в бодай якійсь безпеці. Беверлі закинула одну руку на шию Бена, а іншу на шию Річі. І несамовито обняла хлопців.

— Це було супер! — очі в неї іскрилися. — Ви бачили тих пацанів? Ви їх бачили?

— Бачив я їх, авжеж, — ледь видихнув Бен. — І ніколи не хочу бачити знову.

Це їх порвало в черговий буревій істеричного реготу. Річі все ще очікував, що банда Генрі може вискочити з-за рогу на Судову вулицю і знов погнатись за ними, хоч є тут поліцейський відділок, хоч нема. Але перестати реготати все одно не міг. Беверлі правду сказала. Це було класно.

— Клуб Невдах утнув класну штуку! — заволав Річі захоплено. — Вака-вака-вака! — Він склав долоні біля рота рупором і видав своїм Голосом Бена Берні: "Ти-БА, Ти-БА, Ти-БА, дитятки!"[387]

З відчиненого вікна на другому поверсі вистромив голову якийсь коп:

— Гей ви, дітки, забирайтеся звідси! Зараз же! Ідіть, гуляйте!

Річі розтулив рота, щоб сказати щось квітчасте (цілком імовірно новонадбаним Голосом Копа-Ірландця), але Бен копнув його по нозі:

— Заткнися, Річі, — осмикнув його він й одразу ж зіткнувся з проблемою недовіри до самого себе: невже він справді таке сказав?

— Точно, Річі, — докинула Бев, дивлячись на нього з ніжністю. — Біп-біп.

— Окей, — погодився Річі. — Що ви, друзі, хочете робити? Хочете, підемо пошукаємо Генрі Баверза та спитаємо, чи не бажає він залагодити це питання за грою в "Монополію"?

— Прикуси собі язика, — сказала Бев.

— Га? Що це означає?

— Не бери собі в голову, — сказала Бев. — Деякі хлопці такі безклепкі.

Невпевнено, страшенно червоніючи, Бен запитав:

— Беверлі, дуже боляче було тоді, коли той… за волосся?

Вона ласкаво йому посміхнулась, і цієї ж миті їй прийшла впевненість у тому, про що вона раніше лише здогадувалася: це Бен Генском надіслав їй картку з тим гарним, маленьким хайку.

— Та ні, не дуже, — відповіла вона.

— Гайда в Пустовище, — запропонував Річі.

А отже, туди вони й пішли… чи то пак сховалися туди. Пізніше Річі думатиме, саме так вони й визначилися, де проведуть решту літа. Пустовище стало їхнім місцем. Беверлі, як і Бен до дня його сутички з великими хлопцями, ніколи раніше не спускалась туди. Вона йшла між Річі й Беном, поки вони низкою йшли вниз стежкою. Гарно колихалася її спідничка і, дивлячись на дівчину, Бен переживав хвилі почуттів, потужних не менш за черевні кольки. На щиколотці в неї тоді був браслет. Він зблискував на пополудневому сонці.

Вони перейшли через те відгалуження Кендаскіґ, яке були перегородили греблею хлопчики (потік розділявся приблизно ярдів за сімдесят вище за течією, і знову ставав єдиним приблизно ярдів за двісті далі), ступаючи по каменях на тому місці, де стояла гребля, знайшли іншу стежку й нарешті вийшли на берег східного рукава річки, набагато ширшого за всі інші. Потік виблискував у пополудневому світлі. Ліворуч Бен побачив пару отих бетонних циліндрів з кришками люків нагорі. Під ними над водою стирчали великі бетонні труби. З кінців цих зливних труб просто в Кендаскіґ дзюрчали тоненькі ручаї каламутної води. "Хтось у місті сере, а тут воно виходить", — подумав Бен, згадавши пояснення містера Нелла про каналізаційну систему Деррі. Він відчув щось на кшталт тупого від безпорадності гніву. Колись тут, у цій річці, мабуть, жила риба. Тепер шанси на те, щоби вловити тут форель, вельми спірні. Кращі шанси на те, що виловиш жмуття використаного туалетного паперу.

— Тут так красиво, — зітхнула Бев.

— Йо, непогано, — погодився Річі. — Мошви нема, і вітерець достатній, щоб тримати віддалік москітів. — Він подивився на неї з надією. — А сигарети є?

— Нема, — відповіла вона. — Була пара, але я їх викурила вчора.

— Дуже погано, — сказав Річі.

Вибухово пролунав гудок, і вони всі разом задивилися, як по насипу на дальнім боці Пустовища прогуркотів до залізничної станції довгий товарний потяг. "Бігме, якби це був пасажирський потяг, вони б звідти спостерігали чудові краєвиди, — подумав Річі. — Спершу будиночки бідноти у Старому Відрозі, потім бамбукові болота по інший бік Кендаскіґ і нарешті, перш ніж полишити Пустовище, колишній гравійний кар'єр, у якому тепер тліє міське звалище".

На якусь мить він знову вловив себе на думці про історію Едді — той прокажений під покинутим будинком на Нейболт-стрит. Він викинув це з голови й обернувся до Бена.

— То яка тобі частина була найкращою, Скирте?

— Га? — винувато повернувся до нього Бен. Бев задивилася за Кендаскіґ, занурена у власні думки, а він дивився на її профіль… і на синець у неї на вилиці.

— У тих фільмах, Дамбо[388]. Яка для тебе частина була найкращою?

— Мені сподобалося, коли доктор Франкенштейн почав кидати трупи крокодилам під своїм домом, — сказав Бен. — Оце для мене найкраща частина.

— Гидота, — сказала Бев і здригнулася. — Ненавиджу такі речі. Крокодилів, піраній, акул.

— Йо? А що воно за таке, піраньї? — моментально зацікавився Річі.

— Маленькі такі, крихітні рибки, — сказала Бев. — І в них ще маленькі такі, крихітні зуби, але страшенно гострі. І якщо зайдеш у річку, де вони водяться, вони тебе вмент обгризуть до кісток.

— Bay!

— Якось я бачила один фільм, так там тубільці хотіли перейти річку, але пішохідний місток завалився. То вони запустили у воду корову на мотузці, і перейшли, поки піраньї їли ту корову. Коли вони її витягли, від корови нічого не залишилося, тільки кістяк. Мені кошмари цілий тиждень снилися.

— Ух ти, хотілося б мені мати кілька таких рибок, — промовив Річі радісно. — Я б запустив їх у ванну Генрі Баверзу.

Бен почав хихотіти:

— Не думаю, щоб він приймав ванни.

— Про це я не знаю, але знаю, що нам краще стерегтися тих хлопців, — сказала Бев. Її пальці торкнулися синця на щоці. — Татусь позавчора дав мені по голові за те, що я розбила стос тарілок.