Воно - Сторінка 84

Та штука з бортами, то вугільний бункер. Праворуч Річі роздивився низку сходів, що вели на перший поверх будинку.

Білл уже цілком сидів… випинаючись уперед… І перш ніж Річі встиг повірити в те, що той зібрався робити, ноги його друга зникли у вікні.

— Білле! — зашипів він. — Гос-споди, що ти робиш! Вибирайся зараз же звідти!

Білл не відповів. Він прослизав досередини, дряпаючи собі куртку вгору від крижів, ледь уникнувши уламку скла, який добряче міг би його порізати. За секунду Річі почув, як його тенісні туфлі гупнули на твердій долівці підвалу.

— Срав я на цю місію, — розпачливо пробурмотів собі Річі, вдивляючись у прямокутник темряви, в якому зник його друг. — Білле, ти з глузду з'їхав.

Вгору долинув голос Білла:

— Т-т-ти м-м-можеш з-з-залишатися там, якщо хочеш, Р-р-річі. В-а-артуй.

Замість того він перекинувся на живіт і просунув ноги крізь підвальне вікно, поки його не зрадили нерви, сподіваючись, що не поріже собі руки чи живіт об бите скло.

Щось вхопило його за ноги. Річі скрикнув.

— Цс-с-с, ц-це ж я, — прошипів Білл, і вже за мить Річі стояв поряд з ним у підвалі, відтягуючи на собі донизу сорочку й куртку. — Ч-ч-чи ти д-д-думав, х-хто тут?

— Страховисько, — відповів Річі й тремтливо реготнув.

— П-п-піди в т-т-той бік, а я п-п-пі…

— Нахер, — перебив Річі. Він реально чув биття власно серця у своєму голосі, від чого той звучав непевно, скоком — то вгору, то вниз. — Я тільки з тобою, Великий Білле.

Спершу вони рушили до вугільного бункера, Білл трохи попереду, з пістолетом у руці, Річі зразу ж позаду нього, намагаючись дивитися всюди одночасно. Білл став на мить поза одним з видовжених дерев'яних бортів вугільного бункера, а потім раптом вискочив з-за нього, цілячись затиснутим двома руками пістолетом. Річі міцно замружився, гартуючи себе перед вибухом. Пострілу не пролунало. Він обережно розплющив очі.

— Н-н-нічого, к-к-крім ву-у-угілля, — мовив Білл й нервово гигикнув.

Річі підступив до Білла й подивився. Під задньою стіною бункера все ще височіла ледь не під стелю кучугура старого вугілля, просипавшись їм під ноги хіба що парою грудок. Воно було чорним, як вороняче крило.

— Давай… — почав Річі, і тоді згори підвальних сходів розчахнулись, грюкнувши вибухом об стіну, двері, проливаючи вниз ріденьке денне світло.

Хлопчики скрикнули.

Річі почув гарчання. Дуже гучне — такі звуки могла б видавати якась дика тварина в клітці. Він побачив, як сходами спускаються мокасини. Вище них вицвілі джинси… метляються руки… Але ж то не руки… то лапи. Велетенські, потворні лапи.

— Л-л-лізьмо н-на ву-у-угілля, — крикнув Білл, але Річі стояв заціпеніло, раптом розуміючи, що йде по них, що збирається вбити їх у цьому просмерділому сирою землею й пролитим по кутках дешевим вином підвалі. Розуміючи, але бажаючи побачити. — Т-т-там в-вікно, п-п-понад ву-у-угіллям.

Лапи вкривала густа бура шерсть, кучеряво покручена, як дротовиння; пальці закінчувалися пощербленими нігтями. Тепер Річі побачив шовковий жакет. Чорний, з помаранчевим обкантуванням — кольори Деррійської середньої школи.

— П-п-пішов! — крикнув Білл, пославши Річі вперед колосальним поштовхом. Річі розпластався на вугіллі. Болюче падіння на його гострі кути розірвало одурманення хлопчика. Ще лавина вугілля осипалася йому на руки. Те божевільне гарчання тривало далі й далі.

Паніка затьмарила розум Річі.

Мало усвідомлюючи, що робить, він подерся на вугільну гору, піднімаючись, зіслизаючи вниз, знову пориваючись угору, і все це з безугавним криком. Вікно вгорі почорніло від вугільного пилу й майже зовсім не пропускало сюди світла. Воно було замкнене на засувку. Річі вхопився за засувку поворотного типу і навалився на неї всією своєю вагою. Засувка зовсім не ворухнулась. Гарчання тепер наблизилося.

Під ним вистрелив пістолет, в закритому приміщенні цей звук пролунав заледве не оглушливо. Пороховим димом, гострим і кислим, Річі вдарило в ніс. Це струснуло його, повернувши до певного рівня притомності, і він второпав, що крутить шпінгалет не в той бік. Він поміняв напрямок прикладуваної ним сили, і засувка з тягучим, іржавим рипінням подалася. Вугільний пил сіявся йому на долоні, мов перець.

Пістолет вистрелив вдруге з оглушливим гуркотом. Білл Денбро прокричав: "ТИ ВБИВ МОГО БРАТА! ТИ, ХУЙЛО!"

Якусь мить здавалося, що та істота, що зійшла вниз сходами, ніби сміється, ніби щось говорить — то було так, наче якийсь злий пес почав гавкати спотвореними словами, і в ту мить Річі думав, що істота в шкільному жакеті прогарчала: "Я й тебе вб'ю теж".

— Річі! — крикнув по тому Білл, і Річі почув, як знову заторохтіло, падаючи, вугілля, це Білл подерся вгору. Гарчання й рев не вщухали. Тріщали дошки. Упереміш із гавкотом лунало виття — звуки з якогось крижаного кошмару.

Річі щосили штовхнув вікно, не зважаючи на те, що шибка може розбитися і йому поріже склом руки до кісток. Він був не в тому стані, щоб на щось зважати. Шибка не розбилася; вікно хитнулося надвір на старих сталевих завісах, лускатих від іржі.

Ще більше вугільного пилу посіялося вниз, цього разу на лице Річі. Він, мов той вугор, вивернувся на бічне подвір'я, вдихаючи солодке свіже повітря, відчуваючи, як довга трава шмагає його по обличчю. Він неясно усвідомлював, що надворі дощ. Він побачив товсті стебла тих велетенських соняхів, зелені й волохаті.

"Вальтер" вистрелив утретє, і звір у підвалі закричав — примітивний звук чистої люті. Потім закричав Білл:

— Воно в-вхопило мене, Річі! Поможи! Воно в-в-вхопило мене!

Річі навкарачки розвернувся і побачив кружало переполоханого обличчя свого друга у надвеликому квадраті підвального вікна, через яке колись кожного жовтня засипали зимовий запас вугілля.

Білл лежав розпластаний на вугіллі. Махав руками, безпорадно стискаючи пальці, намагаючись вхопитися за віконну раму, яка залишалася поза його досяжністю. Сорочка й куртка на ньому задерлися майже до грудини. І він сповзав назад… ні, його стягувало назад щось, що Річі ледь міг роздивитися. Воно ворушилося громіздкою тінню позаду Білла. Тінню, яка гарчала й белькотіла, видаючи майже людські звуки.

Річі не мав потреби його роздивлятися. Він його уже бачив минулої суботи, на екрані кінотеатру "Аладдін". Це було безумством, цілковитим безумством, але навіть так Річі не спливло до голови сумнівів ні у власному здоровому глузді, ні у своєму рішенні.

Це Вовкулака-підліток ухопив Білла Денбро. Тільки тут не той парубок Майкл Лендон з купою гриму на обличчі й купою фальшивого хутра. Тут справжній.

Немов на підтвердження цього Білл закричав знову.

Річі потягнувся вперед і вхопив Білла за руки. В одній руці той тримав пістолет "Вальтер", і вдруге цього дня Річі зазирнув у його чорне око… тільки цього разу воно було заряджене.

Вони перетягували Білла: Річі — учепившись за його руки, Вовкулака — учепившись за його щиколотки.

— Т-т-тікай звідси г-г-геть, Річі! — закричав Білл. — Т-т-тікай…

З темряви раптом спливло обличчя Вовкулаки. З низьким випнутим лобом, порослим рідкою шерстю. Щоки запалі й волохаті. Очі в нього були темно-карими, сповненими лячного розуму, лячної тями. Рот у нього відкрився, воно почало гарчати. Біла піна потекла з кутів його товстої нижньої губи двома ручаями, скрапуючи йому з підборіддя. Зачесане назад волосся на голові було жахливою пародією на підліткову "качачу гузку". Воно закинуло назад голову й загарчало, очі його ані на мить не підпускали очей Річі.

Білл зіп'явся вище на вугілля. Річі перехопив його за передпліччя й потягнув. Якусь мить він думав, що вже ось-ось переможе. Тоді Страховисько знов ухопило Білла за ноги й ще раз підсмикнуло назад у темряву. Воно було сильнішим. Воно наклало свої лапи на Білла, доводячи, що бажає заволодіти ним.

Потім, узагалі не задумуючись, що він робить чи чому він це робить, Річі почув, як з його рота ринув Голос Копа-Ірландця. Голос містера Нелла. Але це була не поганенька імітація у виконанні Річі Тозіера; це не був навіть точний містер Нелл. Це був Голос кожного патрульного копа-ірландця, який бодай колись жив на світі і, крутячи на сирицевій шворці поліцейського кийка, перевіряв посмиком, чи замкнені двері крамниць після півночі:

— Пусти його, хлопе, а то я проломлю твою тупу голову! Їйсусом клянуся! Одпусти його зара'же, а то я згодую то'і ж твою власну дупу з тарілочки.

Істота в підвалі видала вухокрутний рев люті… але, як здалося Річі, була присутня й інша нота в тому репеті. Можливо, страх. Або біль.

Він ще раз відчайдушно смикнув, і Білл вилетів з вікна просто на траву. Він дивився вгору на Річі темними нажаханими очима. Спереду його жакет забруднився на чорне від вугільного пилу.

— Ш-ш-швидше! — задихався Білл. Він мало не скімлив. Він вхопився за сорочку Річі. — М-м-ми м-м-мусимо…

Річі почув, як знову гуркоче, осипаючись униз, вугільна лавина. За мить підвальне вікно заповнило собою обличчя Вовкулаки. Страховисько загарчало на них. Його лапи вчепились у мляву траву.

У Білла все ще залишався "Вальтер" — він протримав пістолет протягом усього цього часу. Тепер він ухопив його обома руками, очі змружилися в щілинки, він натиснув гачок. Знову оглушливо грюкнуло. Річі побачив, як Вовкулаці відірвало шматок черепа й потік крові ринув по тій половині його обличчя, забарвлюючи в червоне шерсть, просякаючи комір шкільного жакета.

З ревом воно почало вибиратися з вікна.

Рухаючись поволі, наче вві сні, Річі сягнув собі під куртку й до задньої кишені. Він видобув пакуночок з намальованим на ньому чхаючим чоловіком. Поки закривавлена істота з гарчанням настирливо виборсувалася з вікна, кігтями прориваючи глибокі борозни в землі, Річі розірвав пакет і стиснув його. "Забирайся геть до себе, хлопе!" — наказав він Голосом Копа-Ірландця. Біла хмара пурхнула в обличчя Вовкулаці. Його ревіння раптом припинилося. Воно вирячилося на Річі замало не з кумедним здивуванням і якось здавлено вискнуло. Його очі, червоні й мутні, зосередилися на Річі, здавалося, запам'ятовуючи його раз і назавжди.

Потім воно почало чхати.

Воно чхало знову, і знову, і знову. Довгі низки слини вилітали йому з пащі. Зелено-чорні згустки шмарклів вилітали йому з ніздрів. Один кавалок ляпнув на шкіру Річі, і там запекло, наче кислотою.