Воно - Сторінка 90

Дивись мені, Беверлі.

— Гаразд, тату. Я перекажу.

Він поцілував її в щоку, незграбно обійняв і пішов. Беверлі, як завжди, пішла до вікна своєї кімнати й дивилася, як він іде по вулиці. І, як завжди, коли він завернув за ріг, відчула потайне полегшення… і ганила себе за це.

Помивши посуд, вона взяла книжку, яку тоді читала, і вийшла ненадовго на задній ґанок. Від сусіднього будинку притопав Ларс Тераменіус, довге біляве волосся якого світилося тихим внутрішнім світлом, щоб показати їй свою нову вантажівку "тонка"[406] і нові подряпини на колінах. Беверлі поохала над тим і іншим. Потім її покликала матір.

Вони поміняли білизну на обох ліжках і наваксували кухонний лінолеум. Мати взялася за підлогу у ванній, за що Беверлі була глибочезно вдячна. Ельфріда Марш була маленькою жіночкою з сивіючим волоссям і похмурим виглядом. Її зморшкувате обличчя проказувало світу, що вона перебуває тут уже певний час і має намір залишатися тут і дещо довше… також воно проказувало світу, що нічого не було в тім легкого, і вона не очікує на якісь скорі переміни в такому стані справ.

— Ти помиєш вікна у вітальні, Бевві? — повернувшись до кухні, спитала мати. Вона вже перевдяглася у свою офіціантську уніформу. — Я мушу з'їздити до шпиталю Святого Йосипа, у Бенгорі, навідати Шеріл Таррент. Вона минулого вечора зламала собі ногу.

— Йо, звісно, помию, — відповіла Беверлі. — А що трапилося з місіс Таррент? Вона впала чи щось таке?

Ельфріда Марш і Шеріл Таррент працювали разом у ресторані.

— Шеріл з отим непотребом, за яким вона заміжня, потрапили в автомобільну аварію, — похмуро сказала мати Беверлі. — Він напився. Ти кожного вечора мусиш дякувати Богові в своїх молитвах за те, що твій батько не п'є, Бевві.

— Я так і роблю, — відповіла Бев. Вона так і робила.

— Вона втратить роботу, я гадаю, та й він не втримається, — тепер у голос Ельфріди Марш прокралися інтонації похмурого жаху. — Їм доведеться піти на утримання від округу, я гадаю.

Це було найгіршим в уявленнях Ельфріди. Втратити дитину чи дізнатися, що в тебе рак, не було вартим з цим навіть до пари стати. Можна бути бідним, можна жити, як вона це називала "перебиваючись". Але на дні всього, навіть нижче рівчака, лежав той час, коли ти змушений звертатися по допомогу до округу і, як дарунок, пити трудовий піт з брів інших людей. Це була та перспектива, знала вона, перед якою зараз постала Шеріл Таррент.

— Після того як помиєш вікна й винесеш сміття, можеш піти трохи погратися, якщо захочеш. Сьогодні в твого батька вечір боулінгу, тому вечерю йому ти подавати не мусиш, але я хочу, щоб до темряви ти була вдома. Сама знаєш чому.

— Гаразд, мам.

— Боже мій, як ти швидко ростеш, — промовила Ельфріда. Вона на мить задивилася на пухирчики, що напинали светр Беверлі. Погляд її був люблячим, проте безжальним. — Не знаю, як я тут упораюся, коли ти вийдеш заміж і житимеш у своєму помешканні.

— Я буду поряд ще майже вічно, — сказала Беверлі, усміхаючись…

Мати коротко обняла її і поцілувала в кутик рота своїми теплими, сухими губами:

— Я краще знаю, — сказала вона. — Але я люблю тебе, Бевві.

— Я тебе теж люблю, мамуню.

— Коли закінчиш, переконайся, що на шибках не залишилося ніяких патьоків, — сказала вона, беручи свою сумочку й ідучи до дверей. — Якщо вони там знайдуться, отримаєш прочуханки від свого батька.

— Я буду уважною.

Коли мати вже відчинила двері, щоб виходити, Беверлі запитала, як вона сподівалася, безпристрасним тоном:

— Ти не помітила нічого дивного у ванній, ма?

Ельфріда оглянулася на неї, трохи нахмурена:

— Дивного?

— Ну… я вчора ввечері бачила там павука. Він виповз зі зливного отвору. Хіба тато тобі не розповідав?

— Ти чимсь розсердила свого тата минулого вечора, Бевві?

— Ні! Ха, звідки! Я сказала йому, що з отвору виповз павук і налякав мене, а він мені розказав, що інколи вони знаходили потонулих пацюків в унітазах у старій середній школі. Бо така була каналізація. То він тобі не казав про того павука, якого я бачила?

— Ні.

— Ну, гаразд, це не має значення. Я просто поцікавилася, може, й ти його бачила.

— Я не бачила жодного павука. Мені хотілося б, аби ми могли собі дозволити новий лінолеум на підлогу у ванній.

Вона поглянула на небо, синє і без хмаринки:

— Кажуть, якщо вб'єш павука, це накликає дощ. Ти його не вбивала, чи як?

— Ні, — відповіла Беверлі. — Я його не вбивала.

Мати знову подивилась на дочку, губи в неї були стиснуті так міцно, що майже відсутні.

— Тато точно не розсердився за щось на тебе минулого вечора?

— Ні.

— Бевві, він коли-небудь тебе торкається?

— Що? — Беверлі подивилася на матір цілком спантеличено. Господи, батько торкався її щодня. — Я не доберу, що ти…

— Пусте, — коротко мовила Ельфріда, — не забудь про сміття. А якщо залишиш патьоки на шибках, батько з прочуханкою до тебе не забариться.

— Я не

("він коли-небудь тебе торкається")

— …залишу.

— І будь удома до темряви.

— Буду.

("він коли-небудь")

("непокоїться жахливо сильно")

Ельфріда пішла. Беверлі знову повернулась до своєї кімнати і, як перед тим за батьком, спостерігала, поки мати не зникла за рогом. Тоді, коли вона цілком упевнилася, що мати попрямувала до автобусної зупинки, Беверлі взяла відро, "Віндекс" і кілька ганчірок з-під кухонної раковини. Пішла до вітальні й почала мити вікна. Квартира здавалась якоюсь занадто тихою. Кожного разу, коли рипіла підлога або вдаряли десь двері, Беверлі трішки здригалася. Коли над нею, в Болтонів, змили унітаз, вона ахнула так, що це ледь не прозвучало скриком.

І ще вона весь час поглядала на зачинені двері ванної.

Нарешті вона підійшла до них, і відчинила, і подивилася всередину. Мати тут прибирала вранці, і більшість тієї крові, що натекла під умивальник, зникла. Так само й кров із пруга умивальника. Але так і сохли бурі патьоки в самій раковині, цятки та плями крові на дзеркалі й на шпалерах.

Беверлі глянула на своє зблідле відображення й усвідомила з раптовою, забобонною моторошністю, що через кров на дзеркалі здається, ніби це вона сама кровоточить. Вона знову подумала: "Що мені з цим робити? Чи я збожеволіла? Чи це лише в моїй уяві?"

Раптом каналізаційний отвір видав схожий на відрижку смішок.

Беверлі закричала й затріснула двері, і через п'ять хвилин руки в неї все ще так сильно дрижали, що, миючи вікна у вітальні, вона ледве не впустила пляшку "Віндекса".

5

Уже близько третьої того дня, коли квартиру було замкнуто, а ключ запхано в самісіньку глибину кишені джинсів, Беверлі Марш навмання завернула до провулку Річарда, вузького проходу, що поєднував Головну й Централ-стрит, і побачила там Бена Генскома, Едді Каспбрака та хлопця на ім'я Бредлі Доновен, які грали в пристінок.

— Привіт, Бев! — гукнув Едді. — У тебе були які-небудь кошмари після тих фільмів?

— Та нє, — сказала Беверлі, сідаючи навпочіпки, щоб подивитися гру. — А ти звідки про це знаєш?

— Скирт мені розповів, — сказав Едді, киваючи великим пальцем на Бена, котрий чомусь дико спалахнув без видимої для Беверлі причини.

— Які фільми? — спитав Бредлі, і тепер Беверлі його впізнала: Він приходив тиждень тому в Пустовище з Біллом Денбро. Вони разом відвідували логопеда в Бенгорі. Беверлі більш-менш була викинула його з голови. Якби її спитали, вона б сказала, що він здається якимсь менш важливим за Бена й Едді — менш належним.

— Парочка про страховиськ, — відповіла вона йому й навприсядки посунулася вперед, поки не опинилася між Беном і Едді. — Ти граєш?

— Так, — сказав Бен. Він швидко поглянув на неї, а потім подивився вбік.

— Хто виграє?

— Едді, — сказав Бен. — Едді справжній майстер.

Вона подивилась на Едді, котрий з серйозним виглядом полірував собі нігті об перед сорочки, а потім захихотів.

— Можна мені пограти?

— Я не проти, — сказав Едді. — Пенса маєш?

Вона порилася в кишені й видобула три.

— Йсусе, як ти наважуєшся виходити з дому з такою купою грошей? — запитав Едді. — Я б побоявся.

Бен із Бредлі Доновеном засміялися.

— Дівчата теж можуть бути хоробрими, — промовила Беверлі поважно, і за мить вони сміялися вже всі разом.

Першим кидав Бредлі, потім Бен, потім Беверлі. Оскільки він вигравав, Едді кидав останнім. Вони метали монети проти задньої стіни Аптеки на Централ-стрит. Інколи вони падали, не долетівши, інколи вдарялися об стіну й відскакували. У кінці кожного кола метальник, чия монета опинилася найближче до стіни, забирав усі чотири пенні. Через п'ять хвилин Беверлі вже мала двадцять чотири центи. Вона програла лише єдиний раунд.

— Діфсіна мафлює, — промовив Бредлі й підвівся, щоб піти. Його гарний настрій пропав, він дивився на Беверлі сердито й водночас принижено. — Діфсятам не мосьна досьфоляти…

Бен підхопився на рівні. Це було приголомшливе видовище — бачити, як підхоплюється Бен Генском.

— Забери свої слова назад!

Бредлі подивився на Бена, роззявивши рота:

— Фсьцо?

— Забери свої слова назад! Вона не махлювала!

Бредлі перевів погляд з Бена на Едді, потім на Беверлі, яка все ще стояла на колінах. Потім він знову подивився на Бена:

— Хосєсь собі росьпуфлу губу, сьоб була, як ти фесь, гіфнюк?

— Звичайно, — сказав Бен, і зненацька його обличчя розпливлося в усмішці. Щось у ній змусило Бредлі зробити здивований, непевний крок назад. Можливо, побачене ним у цьому вищирі було тим простим фактом, що після катавасій з Генрі Баверзом і вигравши там не раз, а двічі, Бен Генском не збирався дозволити себе залякувати якомусь кощавому Бредлі Доновену (який разом зі своєю катастрофічною шепелявістю мав ще й бородавки по всіх руках).

— Йо, а потім фи фсьою фасьою бандою нафалисесь на мене, — сказав Бредлі, роблячи ще один крок назад. Голос у нього набрав непевного дрижання, а на очах виступили сльози. — Фся сьграя мафляїв!

— Просто забери назад ті слова, що ти сказав про неї, — повторив Бен.

— Не переймайся, Бене, — промовила Беверлі. Вона простягнула Бредлі жменю мідяків. — Забери, що там твого. Я взагалі грала не заради зиску-писку.

Сльози приниження полилися через нижні повіки Бредлі. Він вибив монети з долоні Беверлі й побіг провулком Річарда в той кінець, що виходив на Централ-стрит. Діти стояли, дивлячись на нього з роззявленими ротами. Досягши безпечної відстані, Бредлі обернувся і прокричав:

— Ти пфосто мала курьва, ось і фсьо! Мафляйка! Мафляйка! Тфоя мати сльондра!

У Беверлі перехопило подих.