Вождь червоношкірих - Сторінка 2

А за що він ударив мене? Я слухатимуся, Зміїне Око, тільки не відводь мене додому і дозволь погратися в розвідників.

— Цієї гри я не знаю,— кажу я.— Домовляйся з містером Біллем. Сьогодні гратиметься з тобою він. Мені треба сходити в справах. А тепер піди помирися з ним та попроси в нього пробачення за те, що вдарив, а ні, то марш додому.

Я примусив їх потиснути один одному руки, а потім одвів Білла вбік і сказав йому, що йду в Поплар-коув, невеличке сільце за три милі від печери, і спробую довідатися, що кажуть у містечку про викрадення хлопця. До того ж, на мою думку, треба сьогодні ж таки послати старому Дорсето-ві категоричного листа, вимагаючи викупу і зазначивши, як його виплатити.

— Ти ж знаєш, Семе,— каже Білл,— я був тобі вірним другом і навіть оком не змигнув під час землетрусів, пожеж, поводей, гри в покер, динамітних вибухів, облав поліції, бандитських нападів на поїзди і циклонів. Я не знав, що таке страх до того дня, коли ми викрали цю двоногу ракету. Він мене здолав. Ти не залишиш мене з ним надовго, Семе? Правда ж, ні?

— До вечора вернуся,— кажу я.— А ти забав хлопця, щоб він тим часом не бешкетував. Давай-но напишемо листа старому Дорсетові.

Ми з Біллем взяли папір, олівець і почали складати листа, а Вождь Червоношкірих, закутавшись у ковдру, походжав біля входу — сторожив печеру. Білл із сльозами благав мене зменшити викуп з двох тисяч доларів до півтори тисячі.

— Я зовсім не хочу,— казав він,— зневажити благородне почуття батьківської любові, але ж не забувай, що людина — це людина. Хіба може людина заплатити дві тисячі доларів за сорокафунтову, поцяцьковану ластовинням дику кішку? Я згоден спробувати щастя і заправити півтори тисячі. Різницю можеш записати в мій рахунок. Я поступився, і ми скомпонували такого листа.

"Ебенезерові Дорсету, есквайрові. Ми сховали вашого сина в одному місці далеко від Вершини. Не пробуйте його знайти, вам не допоможуть навіть найдосвідченіші детективи. Ви можете одержати його лише за таких єдиних остаточних умов: ми вимагаємо півтори тисячі доларів великими купюрами; гроші маєте залишити сьогодні опівночі на тому ж місці в тій самій скриньці, що й вашу відповідь,— де саме, вказано нижче. Якщо пристаєте на ці умови, надішліть свою письмову відповідь посланцем — він має принести її сам-один сьогодні о пів на дев'яту вечора. Над дорогою в Поплар-гроув, коли перейти через Совиний ручай, є три великих дерева ярдів за сто одне від одного — вони ростуть біля самісінької огорожі засіяної пшеницею ниви, праворуч від дороги. Біля кілка цієї огорожі, проти третього дерева, знайдете картонну коробку. Ваш посланець повинен покласти відповідь у цю коробку і негайно повернутися до міста.

Якщо ви вдастеся до підступів або не виконаєте наші умови, то ніколи вже не побачите свого сина.

Якщо ж сплатите гроші, як сказано,— за три години він повернеться до вас живий і здоровий. Ці умови остаточні, і якщо ви не пристанете на них, ніяких переговорів ми провадити з вами не будемо. Двоє відчайдухів".

Я надписав Дорсетову адресу і поклав листа у кишеню. Коли я вже зібрався йти, хлопчисько підходить до мене й каже:

— Правда ж, Зміїне Око, ти дозволяєш мені гратися в розвідника, поки тебе не буде?

— Звичайно, грайся,— кажу я.— 3 тобою гратиметься містер Білл. А що ж це за гра?

— Я розвідник,— каже Вождь Червоношкірих.— Мені треба домчати до селища попередити поселенців, що йдуть індіанці. Мені вже набридло бути індіанцем. Я хочу стати розвідником.

— Гаразд,— кажу я.— Шкоди з такої гри, здається, не буде ніякої. Гадаю, містер Білл допоможе тобі розладнати плани кровожерних дикунів.

— А що я маю робити? — питає Білл, з підозрою дивлячись на хлопчиська.

— Ти будеш кінь,— каже розвідник.— Ставай рачки. Не можу ж я домчати до селища без коня.

— Треба його розважити,— кажу я,— поки ми доконаємо цю справу. Пограйся з ним трохи. Білл стає навколішки, і в його очах з'являється вираз, що бував у кролика, який попав у сільце.

— Чи далеко ж до селища, хлопче? — питає він хрипким голосом.

— Дев'яносто миль,— каже розвідник.— І доведеться тобі напружитися, щоб поспішити туди вчасно. Ану, гайда! Розвідник стрибає Біллеві на спину і гатить його п'ятами в боки.

— Ради бога, Семе,— каже Білл,— вертайся якомога швидше. Ні, не треба було просити за нього більше тисячі. Слухай-но, перестань мене штурхати, а то я зараз устану і дам тобі перцю.

Я подався в Поплар-коув, зайшов на пошту і в крамницю, посидів там, побалакав з фермерами, що приходили купувати всяку всячину. Один з пишними бурцями сказав, що все місто сполошилося: у старого Ебенезера Дорсета пропав хлопець — або заблудився, або його вкрадено. Саме це я й хотів дізнатися. Я купив тютюну, спитав, почім зараз сочевиця, непомітно вкинув у скриньку листа і пішов. Поштмейстер сказав, що за годину прийде поштар і забере пошту у Вершину.

Коли я вернувся до печери, ані Білла, ані хлопця не було видно. Я пошукав навколо печери, зважився разів зо два гукнути, але відповіді не було. Отож я запалив люльку і сів на порослий мохом камінь.

Десь за півгодини в кущах зашелестіло — і на галявину перед печерою вийшов, кульгаючи, Білл. За ним чалився хлопчисько, ступаючи нечутно, наче розвідник. На його виду грала широченна усмішка. Білл спинився, скинув капелюха і витер червоною хусточкою обличчя. Хлопчисько спинився й собі — футів за вісім позаду.

— Семе,— каже Білл,— ти, мабуть, вважатимеш мене за зрадника, але я нічого не міг з собою вдіяти. Я людина доросла, завжди поводився, як належить мужчині, можу себе захистити, але бувають випадки, коли все йде під три чорти — і самолюбство, і самовлада. Хлопця нема. Я одіслав його додому. За давніх часів були мученики,— провадив він,— що воліли краще вмерти, авіж одмовитися від своїх улюблених химер. Нікому з них не доводилося зазнати таких жахливих тортур, як мені. Я прагнув лишитися вірним заповідям нашого ремества, та людське терпіння має межу.

— Та що скоїлося, Білле? — питаю я.

— Він примусив мене проскакати — всі дев'яносто миль до селища, ні на дюйм менше. Потім, коли поселенці були врятовані, мені дали вівса. Пісок — не дуже смачна його заміна. А потім цілісіньку годину мені довелося пояснювати йому, чому дірка порожня, як це так, що дорога йде в обидва боки, і чого трава зелена. Кажу тобі, Семе, людське терпіння теж має межу. Схопив я його за карк і потяг униз із гори. Всю дорогу він брикався. Обидві ноги мої до колін — суцільний синяк. Разів зо два, зо три він укусив мене за великий палець і руку; доведеться тепер припікати рани. Але він пішов,— провадить Білл,— пішов додому. Я показав йому дорогу і дав на прощання такого стусана, що він за мить опинився футів на вісім ближче до міста. Шкода, звичайно, викупу, але що поробиш — інакше Біллові Дрісколу довелося б потрапити в божевільню. Білл пихкає і відсапується, але його яскраво-рожеве лице аж сяє миром і спокоєм.

— Білле,— кажу я,— у вашій родині, здається, ніхто не слабує на серце. Правда, ні?

— Ні,— каже Білл,— спадкових хвороб у нас не було, крім малярії і нещасних випадків. А що хіба?

— Тоді ти можеш обернутися,— кажу я,— і глянути, що в тебе за плечима.

Обертається Білл, бачить — хлопець. Він ураз полотніє, важко сідає на землю і починає безтямно рвати траву й збирати гіллячки. Добру годину я боявся, що він з'їхав з глузду. Зрештою я сказав йому, що треба негайно покласти край цій справі і що ми встигнем одержати викуп і вшитися звідси ще до півночі, аби тільки старий Дорсет пристав на наші умови. Білл трохи підбадьорився, навіть здолав ледь усміхнутися хлопчиськові й пообіцяв йому грати ролю росіян у війні з японцями, коли трошки оклигає.

Мій план забрати викупні гроші, не ризикуючи потрапити в пастку, схвалив би кожний фахівець викрадацької справи. Дерево, під яким мали залишити відповідь, а потім і гроші, росло біля самісінької огорожі, що простягалася ген-ген понад дорогою, а навкруги лежало широке чисте поле. Якщо зграя констеблів засяде на того, хто прийде по листа, вони помітять його ще здаля в полі чи на дорозі. Та дзуськи! О пів на дев'яту я вже сидів на дереві, сховавшися серед зелені, як жабка-зеленуха, і чекав на посланця.

Якраз у призначений час під'їжджає на велосипеді підліток, знаходить картонну коробку під кілком огорожі, ховає туди складеного папірця і мчить назад до містечка.

Я почекав годину і зрештою подумав, що все гаразд: немає ніякої пастки. Зліз я з дерева, дістав записку і пробрався попід огорожею до лісу, а там за півгодини був уже в печері. Я розгорнув записку, сів до ліхтаря і прочитав Біллеві. Вона була написана пером, наче курка лапою надряпала; зміст її був такий: "Двом одчайдухам.

Джентльмени, я одержав сьогодні вашого листа стосовно викупу, що ви його вимагаєте за мого сина. Гадаю, ваші вимоги трохи зависокі, і я зі свого боку роблю вам пропозицію, на яку, думаю, ви пристанете. Приведіть Джонні додому, і якщо ви сплатите мені двісті п'ятдесят доларів готівкою, я погоджуся його забрати з ваших рук. Краще вам прийти з ним уночі, бо сусіди вважають, що він пропав, і я не можу взяти на себе відповідальності за те, як вони зустрінуть людей, котрі приведуть його назад.

З глибокою пошаною Ебенезер Дорсет".

— Клянуся духом великих піратів,— кажу я,— такого нахабства...

Але цю мить я глянув на Білла і завагався. В очах його світилося таке промовисте благання, якого я не бачив досі ані в безсловесних тварин, ані в істот, що вміють розмовляти.

— Семе,— каже він,— що зрештою значать двісті п'ятдесят доларів? Гроші у нас є. Ще одна ніч із цим хлопчиськом — і я потраплю до божевільні. Мало того, що містер Дорсет — справжній джентльмен, він, по-моєму, ще й вельми щедра людина, раз править з нас цю нікчемну ціну. Невже ти збираєшся знехтувати таку нагоду?

— Казати правду, Білле,— відповідаю,— це невинне ягнятко трохи діє і на мої нерви. Давай одведемо його додому, сплатимо викуп та й ноги на плечі. Тієї ж таки ночі ми одвели хлопчиська додому. Нам пощастило умовити його, запевнивши, що батько купив йому оздоблену сріблом рушницю та пару мокасинів і що завтра ми поїдемо полювати ведмедів.

Була якраз північ, коли ми постукали в двері Ебенезерового дому.