Все ясно - Сторінка 3

Синагогу в таких випадках розбирали й переносили на нове місце. 1783 року до неї нарешті приробили колеса, і це дало змогу спростити вічну тяганину між єврейськістю та людськістю.

"Як я розумію, тут щось трапилося", — сказав, задихавшись, скромний антиквар Шлойм В., який жив на благодійні пожертви, після невчасної смерті своєї жінки ніяк не міг розпрощатися зі своїми канделябрами, античними бюстами й пісковими годинниками.

"А ти звідки знаєш?" — запитав Янкель.

"Біцль Біцль викрикнув мені з човна, як плив по Доброчесного Рабина. По дорозі сюди я стукав куди тільки міг".

"То добре, — сказав Янкель, — треба оголосити по штетлю".

"А ви певні, що він неживий?" — запитав хтось.

"Цілком, — сказав Соф'ювка, — не живіший, ніж був до зустрічі власних батьків. Або й того гірше, бо тоді він, принаймні, був краплиною в батьковім члені та пустотою в материному чреві".

"А ти пробував його рятувати?" — запитав Янкель.

"Ні".

"Прикрий їм очі", — кивнув Шлойм на дівчаток. Тоді швидко роздягся, явивши величезне пузо та спину, щедро вкриту густими чорними кучериками, і пірнув у воду. На гребенях здійнятих ним хвиль застрибали віхті пір'я. Перли без намист та зуби без десен. Закривавлені віхті, "Мерло" та потрощені кришталики канделябрів. Сміття від возотрощі стало стільки, що він не бачив власних рук: "Де ж він, де?"

"Знайшов?" — запитав правник Ісаак М., коли Шлойм нарешті випірнув на поверхню. "Чи відомо, відколи він там?"

"Він був сам чи з дружиною?" — запитала жалібниця Шанда Т., вдова покійного філософа Пінчаса Т., котрий у своїй єдиній значній праці "До праху: з людини ти вийшов і до людини' вернешся" доводив, що життя і мистецтво, бодай теоретично, можна поміняти місцями.

Зі свистом пронісся сильний вітер. Ті, хто у темних закутках вивчав темні тексти, піднесли голови. Коханці, що виправлялися та обіцялися, що ручалися й вибачалися, враз замовкли. Самотній свічкар Мордехай Ц. поволі занурив руки в чан з теплим блакитним воском.

"О, дружина в нього була", — втрутився Соф'ювка, запхнувши руку глибоко в кишеню щганів. "Я добре й пам'ятаю. Такі пишні цицьки. О Боже, які то були пишні цицьку! Як таке можна забути? Просто розкіш! Я б віддав усе, що маю, щоби знову стати молодим, о так, о так, і припасти губами до таких цицьок. О так!"

"А ти звідки все це знаєш?" — запитав хтось.

"Колись, ще дитиною, я їздив у Рівне, батько мене посилав. І був у домі цього Трохима. Його прізвище не тримається голови, проте пам'ятаю, що його звали Трохимом, через и, іщо в нього була молода дружина з пишними цицьками, невеличке помешкання, повне прибамбасів, а ще шрам від ока до рота, чи то від рота до ока. Так або так".

"А ТИ БАЧИВ ЙОГО ЛИЦЕ, КОЛИ ВІН ЇХАВ МИМО?" — зарепетував Доброчесний Рабда, а малі близнючки побігли ховатися під краями його молільного балахону. "ШРАМ БУВ?"

"А далі, ай-яй-яй, я бачив його знову, коли ще молодим крутився у Львові. Трохим тоді постачав персики, а може, сливи, у дівочий пансіон. А він не був поштарем? О, звісно, носив любовні листи".

"Живим він бути вже, вочевидь, не може", — запевнив лікар Менаша, розкриваючи свою, медичну валізку. Він відірвав кілька чистих бланків свідоцтва про смерть, котрі у нього одразу ж вихопив вітер, щоби розкидати їх на гіллі найближчих дерев. Декотрі опадуть з листям у вересні, а інші — разом з деревами кількома поколіннями пізніше.

"Та навіть, як він і живий, ми не зможемо визволити його", — проказав Шлойм, обтрушуючись від води на великому камені. "Доки не спливе все, що в ньому є, добратись до воза неможливо".

"УХВАЛИТИ ПОВИННА ГРОМАДА", — вигукнув Доброчесний Рабин, виробляючи ще авторитетніший тон.

"То як його звати?" — допитувався Менаша, слинячи олівця.

"В нього точно була жінка?" — непокоїлася жалібниця Шанда Т., притискаючи руки до грудей.

"А дівчатка щось бачили?" — раптом запитав золотих справ майстер Аврум Р., котрий сам жодних обручок не носив (хоча Доброчесний Рабин вже й натякав йому на одну дівчину в Лодзі, котра могла б його ощасливити).

"Дівчатка не бачили нічого", — відповів Соф'ювка. "Я бачив, що вони не бачили нічого".

І тоді близнючки, тепер обидві, почали плакати.

"Але ми не можемо покладатися тільки на його слово", — зазначив Шлойм, показуючи на Соф'ювку, який і собі не забарився показати на нього пальцем.

"Не чіпайте дівчаток", — попросив Янкель. "Облиште. З них досить і так".

До того часу майже всі триста з лишком мешканців штетля зібралися навколо, щоб обговорити те, про що нічого не знали. Чим менше знали, тим затятіше сперечалися. Нічого нового у цьому немає. Місяць тому виникла така сама суперечка, про те, чи стане це корисним для дітей — завершилося все діркою від бублика. А ще два місяці до того затято й кумедно сперечалися про вживання латинського або кириличного шрифтів, а ще перед тим — про польську ідентичність, і ця розмова багатьох довела до сліз, декого — до сміху, і породила ще більше запитань. Тим часом, попереду вимальовувалися нові приводи до суперечок. Вічне питання всіх часів — від початку (хай коли б він настав) і до кінця. З праху і в прах?

"А МОЖЕ, — сказав Доброчесний Рабин ще голосніше, піднімаючи вище руки, — МИ НЕ ПОВИННІ ВИРІШУВАТИ ЦЮ СПРАВУ. А ЯКЩО МИ НЕ ЗАПОВНИМО СВІДОЦТВО ПРО СМЕРТЬ? ПОХОВАЄМО ТІЛО, ЯК ГОДИТЬСЯ, СПАЛИМО ВСЕ, ЩО ПРИБ'Є ДО БЕРЕГА, І ХАЙ ЖИТТЯ ТРИВАЄ ДАЛІ ПЕРЕД ЛИЦЕМ ЩЄЇСМЕРТІ?"

"Але ж нам потрібна якась ухвала", — здивувалася цукерниця Фройда Й.

"Не потрібна, якщо громада ухвалить без ухвали", — виправив Ісаак.

"Може, спробувати повідомити його дружину?" — тихо сказала жалібниця Шанда.

"А може, почати збирати всі ці речі?" — перепитав дантист Елієзар З.

У розпалі суперечки старші заледве почули голос юної Ханни, коли вона висунула голову з-під країв батькового молільного покрову.

"Я щось бачу".

"ЩО? — гукнув батько, втишуючи інших, — ЩО ТИ БАЧИШ, ДОЧКО?"

"Отам", — показала вона рукою на шумливу воду.

Посеред білих стрічок і пір'їн, в оточенні свічок та мокрих сірників, пішаків, креветок і шовкових серветок, що колихались у воді, як медузи, лежала дівчинка-немовля, ще окутана слизом і рожева, мов серцевина сливи.

Близнючки зникли під краями батькового балахону, немов привиди. Кінь на дні ріки, сповитий у саван перекинутого у воду нічного неба, назавжди заплющив обважнілі очі. Доісторична мураха в персні Янкеля, що пролежала нерухомо в медвяного кольору бурштині ще від часів, коли Ной прибив першу дошку, сіпнулася і сховала від сорому голову між своїх численних лапок.

Лотерея, рік 1791

Біцль Біцль Р. зумів підняти воза з дна ріки через кілька днів з допомогою кількох міцних чоловіків із сусідніх Колок, і в його ятери тоді, набилося риби більше, ніж будь-коли. Але розбираючи зітліле шмаття, вони не знайшли жодного натяку на тіло. З того часу впродовж наступних 150 років громада штетля влаштовувала щорічне змагання, під час якого охочі могли пошукати Трохима, хоча нагороду за таку знахідку було відмінено ще 1793 року — після того, як Менаша повідомив, що будь-яке тіло через два роки у воді починає розпадатися, а тому пошуки стануть не лише безплідними, але й можуть обернутися новими небезпечними знахідками чи, ще гірше, надто багато учасників стануть вимагати нагороди за знайдене — тож змагання стало чимось на зразок невеличкого фестивалю, на якому темпераментні пекарі з родини П. частували охочих неабиякими тістечками, а дівчатка одягалися, як малі близнючки у той доленосний день: у вовняні шнуровані бриджі та полотнині блузки з блакитними комірцями, схожими Ш метеликів. З найдальших куточків приходили чоловіки, і щоби пірнати за повними землі мішечками, що їх Королева Плаву кидатиме у Брід, — лише в одному було золото.

Дехто вірив, що Трохима вже ніколи не знайдуть, мовляв, вода за стільки часу нанесла достатньо мулу й надійно поховала його тіло. Такі розставляли наїдки на каменях обабіч берегів і поминали Трохима, примовляючи щось на кшталт:

"О; бідний Трохим, його не знав я добре, а знати б міг"

або

"Сумую за тобою, Трохиме. Тебе не знав, та сум із дум не йде"

або

"Спочинь, спочинь, Трохиме, з миром. І бережи наш млин".

Дехто вірив, що Трохима віз не притис і його винесло в море разом з усіма таємницями його життя, як пляшку з любовним посланням, котру молода пара романтиків, прогулюючись замріяно берегом, може знайти одного ранку. Можливо Трохима, чи бодай якусь його частину, викине хвилями десь на узбережжі Чорного моря чи у самому Ріо, а може, навіть донесе до острова Елліс.

Його могла б узяти в прийми якась смутна вдовиця: поставить йому найвигідніший стілець, щоранку подаватиме свіжу білизну, голитиме обличчя, доки на ньому зовсім не перестане рости волосся, щоночі вестиме до ліжка й шепотітиме всілякі милі нісенітниці у те, що залишилося від його вух, сміятиметься разом з ним, попиваючи вранці каву, плакатиме з ним, читаючи сентиментальні історії, м'яко натякатиме йому на своє бажання мати дітей, нудьгуватиме з ним, захворівши, відпише йому все в заповіті й думатиме про нього, коли помиратиме, знаючи, що він лише вигадка, а тому повірить у нього ще більше.

Дехто твердив, що ніякого тіла взагалі не було. Мовляв, Трохим просто хотів, щоби всі довкола вважали його мертвим, — ото комік. Напакував на віз усе майно, приїхав на околицю безіменного штетля — котрий за якийсь час стане відомим по всій Східній Польщі своїм щорічним фестивалем на честь Дня Трохима, і нестиме своє ім'я, як немовля-сирітка (лише на картах і в Мормонському переписі штетль фігурував як Соф'ювка/Софіївка), — поплескав востаннє свого коня по крупу і спрямував його з возом на урвище над рікою. Можливо, він утікав від боргів? Хотів позбутися невигідного шлюбу? А може, його спіймали на брехні? Чи випливала ця смерть зі способу його життя?

Звісно, дехто наголошував на божевіллі поміщика Соф'ювки, згадуючи, як він сидів голим у фонтані на розпростертій русалці, гладячи її лускатий тухес, гладив і свою кращу половину, так ніби не допускався при цьому жодної помилки, ніби це норма завжди і всюди. Як його колись знайшли на моріжку перед домом Доброчесного Рабина, обплутаного білими нитками, а він при цьому казав, що зав'язав нитку довкола вказівного пальця, щоб не забути чогось надзвичайно важливого, проте боявся, що забуде, де в нього вказівний палець, і тому обв'язав нитками свій пуцьок, а далі натягнув ще одну від талії до шиї, бо переживав, що і про те забуде, а щоби не забути про цю нитку, протягнув іншу від вуха до зуба й далі — до мошонки і до п'яти; так він користав зі свого тіла, щоби пам'ятати про своє тіло, але врешті міг згадати хіба про нитку.