Втрачені ілюзії - Сторінка 50

Верну. — Я влаштував тобі ложу.

— Хіба ти не продав її Бролару?

— Ну й що? Для тебе теж місце знайдеться. А нащо тоді потрібний Доріа? До речі, ми вирішили проштовхнути Поль де Кока. Доріа купив двісті примірників. Віктор Дюканж відмовив йому в своєму романі, і Доріа хоче створити нового автора в цьому жанрі. Ти оголосиш Поль де Кока талановитішим за Дюканжа!

— Але у нас із Дюканжем іде п’єса в театрі Гете, — сказав Лусто.

— Пусте! Скажи, що статтю написав я, що вона була надто гостра, і ти пом’якшив її, він тобі ще й дякуватиме.

— Чи не допоміг би ти мені дисконтувати у касира Доріа оцей векселик на сто франків? — звернувся Етьєн до Фіно. — Не забудь, ми ж сьогодні вечеряємо на входинах у Флоріни.

— А! Так, так. Ти ж нас частуєш сьогодні, — сказав Фіно, вдаючи, ніби щойно про це згадав. — Слухайте-но, Габюссон, — провадив він, узявши вексель Барбе і передаючи його касирові,— відрахуйте цьому хлопцеві дев’яносто франків за мій рахунок. Зроби передаточний підпис, друже!

Лусто взяв перо і, поки касир відраховував гроші, підписав вексель. Люсьєн, весь обернувшись на слух і зір, не зронив жодного слова.

— Це ще не все, мій друже, — сказав Етьєн. — Я не дякую тобі, ми зв’язані з тобою до могили, але я повинен дознайомити цього добродія з Доріа, і ти маєш схплити ііого, щоб він вислухав нас.

— А в чому річ? — запитав Фіно.

— Збірка поезій, — відповів Люсьєн.

— А-а! — вигукнув Фіио, відскочивши.

— Пане! — сказав Верну, дивлячись на Люсьєна. — Мабуть, ви ще недосвідчений у видавничих справах, інакше ви закинули б цей рукопис у найдальший куток своєї кімнати.

В цю хвилину з’явився вродливий юнак, Еміль Блонде, що тільки починав свою кар’єру в "Журналь де Деба" блискучими статтями. Він потис руки Фіно й Лусто і недбало вклонився Верну.

— О дванадцятій вечеря у Флоріни, — сказав йому Лусто. ♦

— Прийду, — відказав юнак. — А хто ще буде?

— О, там будуть... — сказав Лусто, — Флоріна і мос— кательник Матіфа, дю Брюель, у чиїй п’єсі виступав Флоріна, стариган Кардо і його зять Камюзо, потім Фіно...

Аптекар добре пригощає?

— Не підніс би він нам якоїсь пілюлі! — сказав Люсь— єп.

— Хлопець гострий на язик, — поважно мовив Блонде, глянувши на Люсьєна. — Він теж вечерятиме з нами, Лусто?

— Так.

— Значить, посміємося!

Люсьєн почервонів до вух.

— Ти довго там вовтузитимешся, Доріа? — сказав Блонде, постукавши у вікно видавцевого кабінету.

— Зараз, голубе, я буду до твоїх послуг!

— От і гаразд, — сказав Лусто своєму супутникові. — Цей юнак, хіба що трохи старший від вас, працює в "Деба". Він один з князів критики, людина небезпечна. Доріа вийде до нього на поклін, і ми тоді доповімо про нашу справу цьому наші віньєток та книгодруку. А то нам довелося б чекати до одинадцятої години. Публіки тут збирається все більше й більше.

Люсьєн і Лусто приєдналися до Блонде, Фіно й Верну і стали окремою групкою в глибині крамниці.

— Що він там робить? — запптав Блонде у Габюссона, головного касира, що підвівся й привітався до нього.

— Купує тижневик. Хоче його відновити, щоб протидіяти впливу "Мінерви", яка обслуговує Емері, та "Консерватора", просяклого сліпим романтизмом.

— А платитиме він добре?

— Як завжди... аж надто добре! — сказав касир.

В цей час увійшов молодий автор, ЯКИЙ ЩОЙНО випус— тпв чудовий роман, що мав великий успіх і одразу розійшовся. Тепер його роман виходив другим виданням у Доріа. Цей письменник, наділений тією рідкісною і чудовою зовнішністю, яка притаманна справжнім митцям, дуже вразив Люсьєна.

— Ось і Натан, — шепнув Лусто на вухо провінційному поетові.

ІІатап — в ту пору в розквіті молодості — підійшов до журналістів, скинув капелюха і, всупереч своєму зарозумілому вигляду, низько їм уклонився; в присутності Блонде, якого Натан знав лише в обличчя, він тримався .майже запобігливо. Блонде й Фіно капелюхів не скинули.

— Добродію, я дуже радий, що принагідно мені трапилася нагода...

— Від хвилювання $ін припустився плеоназму, — сказав Фелісьєн Етьєнові Лусто.

— ...висловити вам подяку за присвячену мені чудову статтю в "Журналь де Деба". Успіхом книжки я наполовину завдячую вам.

— Годі, друже, годі, — сказав Блонде, ховаючи під личиною добродушності поблажливе ставлення до Натана. — У вас є талант, сто чортів, і я радий з вами познайомитись.

— Ваша стаття вже надрукована, і мене не вважатимуть за підлабузника. Тепер ми можемо почувати себе невимушено. Сподіваюся, ви зробите мені честь і приєм— пість пообідати завтра зі мною? Буде й Фіно. Лусто, стари й друже, ти ж не відмовишся? — додав Натан, потискуючи руку Етьєнові. — О добродію, ви на чудовому шляху, — знову звернувся він до Блонде, — ви спадкоємець Дюссо, Ф’єве, ЖоффруаІ Гофман згадував про вас у розмові з Клодом Віньйоном, своїм учнем і другом, він сказав, що може тепер померти спокійно, бо "Журналь до Деба" житиме вічно. Вам, мабуть, там платять шалені гроші?

— Сто франків за шпальту, — відповів Блонде. — Не бозпа-яка оплата, коли доводиться читати стільки книжок. Із сотні ледве знайдеться одна, як-от, скажімо, ваша, якою варто зайнятися. Ваш твір приніс мені велику насолоду, слово честі.

— І півтори тисячі франків, — сказав Лусто Люсьє— нові.

— Але вп пишете й політичні —статті? — запитав ІІатап.

— Так, іноді доводиться, — відповів Блонде.

Люсьєн — новачок у цьому середовищі — не міг отямитися з дива; він був захоплений романом Натана, він шанував автора як бога, і таке низькопоклонництво перед критиком, чиє ім’я і вплив були йому невідомі, просто ошелешило його. "Невже і я докочуся до такого приниження? Невже настільки поступлюся своєю гідністю? — казав вій сам собі. — Надінь капелюха, Натане, ти ж написав чудову книжку, а критик тільки статтю!" Кров закипіла в його жилах від таких думок. Він бачив, як у переповненій народом крамниці добивалися прийому в Доріа несміливі юнаки, автори-початківці і як, утративши надію переговорити з ним, вони йшли собі аі словами: "Я зайду іншим разом!" У групі, що складалася з відомих державних діячів, двоє-троє розмовляли про скликання Палат та світові події. Тижневик, що його збирався купити Доріа, мав право писати про політику. В той час кожен політичний діяч прагнув здобути собі трибуну. А газета мала не менший вплив на публіку, ніж театр. У колі політиків поет помітив одного з найвпливовіших акціонерів "Конститюсьйонель". Лусто виявився чудовим чічероне. З кожною його фразою Доріа виростав у очах Люсьєпа, поет збагнув, що в його крамниці зосереджуються література й політика. Спостерігаючи, як письменник проституює музу, показуючи перед журналістами, як принижує він мистецтво, уподібнюючи його пропащій жінці, приниженій проституцією під склепінням цих мерзенних галерей, провінційний геній утямив страшну істину. Гроші — ось у чому була розгадка. Люсьєн почував себе тут чужою, нікчемною людиною, зв’язаною з успіхом чи багатством лише тонкою ниткою сумнівної дружби. Він винуватив "своїх ніжних, своїх справжніх друзів із Братства за те, що вони малювали йому світ фальшивими барвами і перешкоджали ринутись у бій з пером у руці. "Я змагався б з Блонде!" — подумки вигукнув він. Лусто, який щойно волав на Люксембурзьких висотах, мов поранений орел, і уявлявся йому великим, раптом змалів у його очах. Зате модний видавець, джерело всіх цих існувань, здався йому дуже значною людиною. Тримаючи рукопис у руках, поет відчув трепет, подібний до страху. Серед крамниці на дерев’яних, пофарбованих під мармур, п’єдесталах стояли погруддя Байрона, Гете і па— да Каналіса, від якого Доріа сподівався томика віршів; славетний поет, заглянувши до крамнички, мав побачили, як високо ставить його цей книгар. Люсьєн мимоволі втрачав почуття певності в <собі, відвага його слабла, він уже відчував, який вплив може мати Доріа на його долю, і нетерпляче чекав, коли він з’явиться.

— Ну от, діти мої,— сказав невисокий огрядний чоловік із жирним обличчям, схожий на римського проконсула (правда, вираз цього обличчя пом’якшувала напускна добродушність, що ошукувала поверхових людей), — нарешті я власник єдиного тижневика, який можна було купити і в якого дві тисячі передплатників.

— Хвалько! Податок беруть за сімсот — і це вже непогано! — сказав Блонде.

— Слово честі, передплатників тисяча двісті. Я сказав "дві тисячі", — додав він пошепки, — для отих постачальників паперу та друкарів. Я гадав, у тебе більше тактовності, Блонде, — знову сказав він уголос.

— А компаньйонів приймаєте? — запитав Фіно.

— Дивлячись яких, — відповів Доріа. —■ Хочеш трети— пу за сорок тисяч франків?

— Гаразд, якщо візьмете в співробітники присутнього тут Еміля Блонде, Клода Віньйона, Скріба, Теодора Леклера, Фелісьєна Верну, Же, Жуї, Лусто...

— А чому не Люсьєна де Рюбампре? — відважно сказав провінційний поет, уриваючи Фіно...

— ...і Натана, — закінчив Фіно.

— А чому не першого-ліпшого? — сказав видавець, насуплюючи брови й обертаючись до автора "Стокроток". — 3 ким маю честь? — спитав віп, окинувши Люсьєна нахабним поглядом.

— Хвилинку уваги, Доріа, — сказав Лусто. — Це мій знайомий. Поки Фіно обмірковує вашу пропозицію, вислухайте мене.

Люсьєн облився холодним потом, у нього змокріла сорочка, коли він побачив холодний і невдоволений вираз цього грізного падишаха-видавця, який казав Фіно "ти", хоч той ввертався до нього на "ви", який назвав небезпечного Блонде "голубом", а Натанові милостиво подав руку на ознаку своєї приязні до нього.

— Ще один новачок? — скрикнув Доріа. — Та ти знаєш, що в мене уже тисяча сто рукописів? Так, так, панове,— кричав він,— спитайте Габюссона. В мене зібралось тисяча сто рукописів! Незабаром мені буде потрібний окремий штат для завідування складом із рукописами, і комісія для їх перегляду, яка час від часу засідатиме і шляхом голосування оцінюватиме їхні достойності, жетони для оплати присутніх членів і пеод— міппий секретар для подання їм звітів. Це буде філія Французької академії і академіки Дерев’яних галерей отримуватимуть більше, ніж інститутські!

— Непогана думка, — сказав Влонде.

— Погана, — провадив далі Доріа. — Не моє діло розбирати плоди копіткої праці тих із вас, хто пнеться в літератори, втративши надію стати капіталістом, шевцем, капралом, слугою, урядовцем, судовим приставом.