Втрачені ілюзії - Сторінка 70

Сказати так — це те саме, що не сказати нічого, так пишуть про кожпу книжку. Протягом одного тижня ти заробиш чотири сотні франків, а крім того, матимеш приємність де-не-де написати й правду. Розумні люди погодяться або з Ш., або 8 Л., або 8 де Рюбампре, а може, навіть з усіма трьома. Міфологія — один з великих винаходів людства — помістила істину на дно колодязя, звідки її можна ви— •гягти на світло, тільки зачерпнувши відром. А ти запропонуєш читачам аж троє відер істини, замість одного. Ось так, мій друже. Сідай і пиши!

Люсьєн був приголомшений. Блонде цмокнув його в обидві щоки й сказав:

— Ну, я пішов до своєї крамнички.

І всі зразу заквапилися до своїх крамничок. Для цих людей, обдарованих нещадним і гострим розумом, газета була всього лише крамничкою. Домовилися зустрітись увечері в Дерев’яних галереях, де Люсьєн мав підписати угоду з Доріа. Того дня Флоріна й Лусто, Люсьєн і Коралі, Блонде й Фіно обідали в Пале-Роялі — там дю Брюель пригощав директора Драматичної панорами.

— Вони мають слушність! — вигукнув Люсьєн, залишившись наодинці з Коралі. — Смертні — прості іграшки в руках сильних людей! Чотири сотні франків за три статті! Догро ледве погоджувався дати стільки за книжку, над якою я трудився цілих два роки.

— Пиши критику, розважайся! — сказала Коралі. — Хіба сьогодні ввечері я не перевтілююсь у андалуску, завтра — в циганку, а якогось іншого дня — в чоловіка? Роби, як і я, блазнюй заради грошей, і будьмо щасливі!

Люсьєн, захоплений своєю двоїстою роллю, осідлав примхливого мула, сина Пегаса та Валаамової ослиці. Поки вони з Коралі прогулювались у Булонському лісі, він витав у просторах думки, відкриваючи для себе дивовижну красу в розумуваннях Блопде. Він пообідав, як обідають щасливі люди, підписав у Доріа угоду, за якою передав у його повну власність рукопис "Стокроток", не вбачаючи у цьому ніякої незручності для себе. Потім павідався до редакції своєї газети, написав статтю па дві шпальти й повернувся па вулицю Вандом. Наступного ранку Люсьєи відчув, що вчорашні думки щедро про— рослп в його мозку; так завжди буває з тими, чий мозок ще не виснажений і сповнений творчих соків. Поет щиро тішився, обмірковуючи свою нову статтю, він узявся за неї з великим запалом. Під його пером заіскрилися блискучі вислови, які народжуються в суперечності. Він писав дотепно й насмішкувато, він навіть піднявся до цікавих міркувань про почуття, ідеї та образи в літературі. Він мислив тонко й вигадливо і, щоб якомога переконливіше похвалити Натана, поновив свої перші враження від читання його кнйжки в літературному кабінеті Торговельного двору. З нещадного і дошкульного критика, з ядучого гумориста він перетворився на поета; він кадив хвалу своїми заключними розміреними фразами, як ото кадять перед вівтарем ладан.

— Ось вони, сто франків, Коралі! — сказав Люсьєн, показуючи коханці вісім аркушів, написаних, поки вона вдягалася.

В тому самому піднесеному настрої він легко й швидко настрочив обіцяну Блонде розгромну статтю проти Шатле та пані де Баржетон. Того ранку він утішався одним із найгостріших і найпотаємніших переживань журналіста — насолодою вигострювати епіграму, поліруючи її холодне лезо, яке вгородиться в серце жертви, й на догоду читачам розцяцьковуючи руків’я. Публіка захоплюється витонченою формою та прегарними візерунками руків’я, і вона не помічає підступного леза, не здогадується, що дошкульні, вигострені ненавистю слова завдають безліч смертельних ударів вивченому до тонкощів самолюбству. Це жахлива й похмура радість, якою втішаються в самотині, без свідків, це ніби поєдинок із відсутнім суперником, якого вбивають па відстані клинком пера, так ніби газетяр наділений неймовірною могутністю і здатний домогтись усього, чого захоче, як володар чародійної лампи в арабських казках. Епіграма — це мова ненависті, ненависті, яка виникає з ницих пристрастей, так само як любов поєднує в собі усі високі людські чесноти. Немає людини, що її дух помсти не ладілив би дотепністю, як немає людини, котра в коханні не спізнала б насолоди. Незважаючи на легковагість, на вульгарність подібної дотепності, у Франції вона незмінно мас успіх. Люсьєнова стаття мала довершити й довершила підступну й лиху роль газети; вона пронизала зразу два серця, вона тяжко поранила пані де Бар— жетон, колишню Люсьєнову Лауру, та його суперника барона дю Шатле.

— Годі вбивати себе працею, — сказала своему коханому Коралі. —— їдьмо гуляти в Булонський ліс. Карету запряжено, коні басують.

— Відвеземо Гекторові статтю про Натана. А й справді газета подібна до Ахіллового списа, вона лікує завдані цею ж рани, — сказав Люсьєн, виправляючи деякі фра-

8И.

Закохані сіли в карету і з’явились у всьому своєму блиску перед Парижем, який колись нехтував Люсьєна, а тепер почав ним цікавитись. У Люсьєна голова йшла обертом, а серце повнилося п’янкою радістю від усвідомлення того, що він зумів зацікавити своєю особою Париж, це величезне місто, у якому так важко чимось вирізнитись.

— їдьмо до твого кравця, коханий, — сказала поетові Коралі. — Треба його поквапити, а якщо одяг готовий — вробити примірку. Коли ти все-таки збираєшся навідати своїх прекрасних дам, то я хочу, щоб ти затьмарив оте чудовисько де Марсе, а також Растіпьяка, Ажуда-Пінту, Максіма де Трай, Ванденесів — одне слово, усіх світських чепурунів. Не забувай, що твоя коханка — Коралі! Але ж ти мене не зрадиш, правда?

Через два дні, напередодні вечері, яку давали для своїх друзів Люсьєн і Коралі, в Амбігю ставили нову п’єсу, прорецензувати яку було доручено Люсьєнові. Після обіду поет і Коралі пішки вирушили з вулиці Ван— дом до Драматичної панорами, повз "Турецьке кафе" по бульвару Тампль, улюбленому за тих часів місці прогулянок. Люсьєн чув вигуки перехожих — вони захоплювалися його блискучими успіхами та вродою його супутниці. Одні називали Коралі найгарнішою жінкою в Парижі, інші додавали, що Люсьєн гідний її. Поет почував себе в своєму середовищі. Це життя було його життям. Спогади про Братство потьмяніли. Великі мислителі, якими він захоплювався ще два місяці тому, тепер почали здаватись йому трохи наївними зі своїми високими ідеями та пуританськими поглядами. Слово "йолопи", цілком беЗДумно вжите Коралі, пустило паростки у свідомості Люсьєна і вже дало перші плоди. Він провів Коралі до її вбиральні й почав вештатися за лаштунками, прогу— люгочись там, наче султан, під пестливими й палкими поглядами актрис, що обдаровували його ласкавими сло— вамп.

— Треба йти в Амбігю, робити своє ремесло, — сказав він собі.

Зала в Амбігю була повна. Для Люсьєна місця там не знайшлося. Люсьєн пішов за лаштунки і поскаржився, що йому немае де сісти. Режисер, який його ще не знав, відповів, що в редакцію послано квитки на дві ложі, й попросив його покинути сцену.

— Доведеться написати про виставу з чужих слів, сказав Люсьвн в ображеним виглядом.

— Ви що, здуріли? — сказала режисерові актрис^, яка грала головну роль юної героїні. — Та це ж коханець Коралі!

Тоді режисер миттю змінив тон:

— Зараз я піду поговорю з директором, ласкавий пан£.

Отакі, здавалося б, дрібниці доводили Люсьєнові велЬ-

чезну могутність газети і лестили його самолюбству. Прийшов директор — він заручився згодою герцога До Реторе й балерини Туллії, які займали ложу пад авансценою, прийняти Люсьєна до себе. Герцог погодився на це, упізнавши поета.

— Ви довели до розпачу двох людей, — сказав Люсьєнові молодий аристократ, маючи на увазі барона дю Шатле й пані де Баржетон.

— А що буде завтра! — відповів Люсьєн. — Досі їх обстрілювали тільки мої друзі, але сьогодні ввечері я сам наготував проти пих справжнє гарматне ядро. Завтра ви зрозумієте, чому ми висміюємо Шатле. Стаття мйв заголовок: "Потле в 1811 році й Потле в 1821-му". Шатле там зображений як один з тих, хто зрікся свого благодійника й перекинувся до Бурбонів. Спершу хай вони відчують мою силу, а тоді я з’явлюся в салопі пані де Монкорне.

Люсьєн почав з молодим герцогом розмову, яка іскрилась дотепами; він прагнув довести цьому вельможі, що маркіза д’Еспар і пані де Баржетон дуже помилилися, знехтувавши ним; та коли з лукавства герцог де Реторе назвав його Шардоном, Люсьєн несамохіть виказав свої потаємні наміри, обстоюючи право посити прізвище де Рюбампре.

— Ви повинпі стати роялістом, — сказав йому герцог.— Ви вже виявили гострий розум і дотепність, тепер виявіть і тверезий глузд. Єдиний спосіб домогтися королівського указу, який поверне вам шляхетне прізвище предків по материнській лінії — це попросити його у винагороду за послуги, які вп зробите двору. Ліберали ніколи не дадуть вам графського титулу. Зрозумійте, що Реставрація рано чи пізно приборкає пресу — цю єдину небезпечну для неї силу. Надто довго з нею панькали— ся, пора надіти на неї намордник. Скористайтеся з останніх хвилин, поки вона ще вільна, і добийтеся, щоб вас усі боялись. Через кілька років аристократичне прізвище й титул стануть у Франції куди надійнішими скарбами, ніж талант. А ви можете мати все: розум, красу, шляхетність. Перед вами справді блискуче майбутнє. Отож лишайтеся лібералом, але тільки для того, щоб потім узяти якомога вищу ціну за своє навернепня в роялізм.

Герцог умовив Люсьєна прийняти запрошення на обід, яке збирався надіслати йому дипломат, що був на вечері у Флоріни. Люсьєн був зачарований прихильними словами аристократа, його тішила думка, що перед ним відчиняються двері салонів, звідки ще кілька місяців тому його, здавалось, вигнали назавжди. Він знову подивувався могутності слова. Отже, Преса й Інтелект правили суспільством. Люсьєн подумав, що, може, Лусто вже й кається в тому, що відчинив перед ним врата Храму; поет, зі свого боку, вже переконався в необхідності ставити неподоланні перешкоди на шляху честолюбців, котрі плавом пливли з провінції до Парижа. Коли б оце тепер якийсь поет кинувся в його обійми, як він сам недавно кинувся в обійми Лусто, навряд чи Люсьєн влаштував би тому новачкові люб’язний прийом. Молодий герцог помітив, що його співрозмовник поринув у роздуми, і безпомилково вгадав причину: він відкрив перед цим юним шанолюбом, безвольним, але не позбавленим жадань, широкий обрій політичної діяльності — як ото раніше журналісти, мов Сатана Ісусові з даху храму, показали провінційному поетові літературний світ та його скарби.