Втрачені ілюзії - Сторінка 74

— Ви поранили серце воістину ангельське і найшляхетнішу душу з тих, які мені зустрічалися. Ви навіть не вдогадуєтеся, що Луїза хотіла зробити для вас і скільки витонченого розуму вклала вона у свій задум. 01 Він би вдався їй, — сказала маркіза у відповідь на недовірливий погляд Люсьєна. — Ви, звичайно, розумієте, що її чоловік рано чи пізно повернув би їй свободу; і справді він недавно помер — як і слід було сподіватися, від нетравлення шлунка. — Але, звісно ж, їй не вельми кортіло стати пані Шардон. Зате титул графині де Рюбампре був вартий того, щоб його здобути. Тепер вам ясно? Кохання — це велика гординя, і воно має поєднуватись, а надто в шлюбі, з усіма іншими видами гордині. Якби я навіть закохалась у вас до нестями — настільки, що погодилася б стати вашою дружиною, — мені все ж таки було б нелегко називатися лані

Шардон. Погодьтеся з цим! Тепер ви познайомилися з труднощами паризького життя, ви знаєте, якими манівцями тут треба добиратися до мети. То невже для вас не очевидно, що, опікуючись вами, людиною без статку й без імені, Луїза сподівалася на успіх майже неймовірний, і тому вона нічим не могла нехтувати. Ви дуже розумний, та коли ми, жінки, кохаємо, ми стаємо розумніші за наймудрішого чоловіка. Для здійснення свого задуму моя кузина хотіла використати того нікчемного Шатле... До речі, я маю подякувати вам за втіху: я так сміялася, читаючи ваші статті, спрямовані проти нього! — несподівано сказала маркіза, урвавши свій монолог.

Люсьєн не знав, що й думати. Вже трохи обізнаний із підступністю, яка була законом у середовищі газетярів, він досі уявлення не мав про підступність світського товариства. Отож, незважаючи на всю його проникливість, він мав невдовзі стати жертвою гіркого розчарування.

— Як, маркізо, хіба ви не протегуєте Чорногузові? — спитав поет, неабияк зацікавлений останніми словами пані д’Еспар.

— Вищий овіт зобов’язує нас бути чемними з найлютішими ворогами, вдавати веселість у товаристві людей нудних і нерідко вдавати, ніби ти жертвуєш друзями, щоб у такий спосіб певніше допомогти їм. Невже ви досі такий недосвідчений? Адже ви готуєтеся стати письменником — кому-кому, а вам слід би вивчити буденні хитрощі світу. Якщо моя кузина і прикинулась, ніби жертвує вами заради Чорногуза, то вчинила вона так тільки тому, щоб використати його вплив для вашої вигоди — адже до нього прихильно ставляться в урядових колах. Ми також переконали Шатле, — сподіваючись коли-небудь вас примирити, — що до певної міри ваші випади проти нього пішли навіть йому на користь. Шатле винагородили за ті прикрощі, яких він зазнав від газет. Як висловився де Люпо, звертаючись до міністрів: "Поки газети знущаються з Шатле, вони дають спокій урядові".

— Пан Блонде запевнив мене, що я матиму втіху бачити вас у себе, — сказала графиня де Монкорне, коли маркіза замовкла, давши Люсьєнові змогу поміркувати над її словами. — Ви зустрінете в мене кількох художників, письменників і жінку, котра давно мріє познайо— мптися з вами, — панпу де Туш, одну з тих талановитих натур, які так рідко трапляються серед нас, жінок; ви неодмінно зробите їй візит. Панна де Туш — або Каміль Мопен, якщо хочете — має один з найславетнішпх салонів у Парижі, вона казково багата. їй сказали, що ви так само гарний, як і розумпий, і вона помирає від бажання побачити вас.

Люсьенові лишалося тільки висловити палку вдячність, і він окинув Блонде заздрісним поглядом. Між графинею де Монкорне, цією знатною світською дамою, і Коралі існувала така сама різниця, як між Коралі й вуличною повією. Обличчя графині — юної, вродливої, розумної — чарувало сліпучою білістю, притаманною жінкам з півночі. її мати була уроджена княжна Шер— белова, і перед обідом посол ушанував графиню де Монкорне щонайчемнішою увагою.

Тим часом маркіза д’Еспар недбало обсмоктувала крильце курчати.

— Моя бідолашпа кузина так прихильно ставилася до вас, — сказала вона. — Луїза звіряла мені свої мрії про ваше чудове майбутнє. Вона багато чого ладна була витерпіти, але яку зневагу виявили до неї ви, повернувши її листи! Ми прощаємо жорстокість; якщо нам завдають болю — значить, про нас усе ж таки думають. Але байдужість! Байдужість — це як полярна крига, вона сковує. Ну признайтеся ж, ви втратили справжній скарб — і зі своєї вини! Навіщо вам було поривати 8 Луїзою? Навіть якщо вам здалося, ніби вами знехтували, хіба не мали ви подбати про свій добробут, про поновлення свого імені? Луїза дуже цим переймалася...

— Чому ж вона нічого мені не сказала? — відповів Люсьєн.

— О господи, та це ж я порадила їй не відкриватися вам. Щиро скажу, я злякалася, побачивши, як мало ви знайомі зі світським товариством. Я боялася, що ваша недосвідченість, ваша нерозважливість і юний запал можуть зруйнувати або сплутати її розрахунки і наші задуми. Згадайте-но самі, яким ви тоді були. Згадали? Ви погодилися б зі мною, якби побачили оце тепер свого двійника. Ви стали зовсім іншою людиною. І якщо ми перед вами винні, то тільки в тому, що не змогли цього передбачити. Але з тисячі чоловіків чи знайдеться бодай один, хто поєднував би в собі такий розум і таку дивовижну здатність пристосовуватись до вимог середовища? Як могла я здогадатися, що ви цей рідкісний виняток? Ви перевтілилися так швидко, ви так легко засвоїли манери парижанина, що коли місяць тому я зустріла вас у Булонському лісі, я не впізнала вас.

Люсьен слухав цю вельможну даму з почуттям незбагненної втіхи. Вона промовляла свої облесливі слова з таким довірливим і злегка ображеним виглядом, з таким наївним виразом обличчя! Здавалося, вона справді щиро зацікавлена його долею, і він майже повірив у чудо, як був повірив у чудо в день своєї першої появи в Драматичній панорамі. Після того щасливого вечора життя тільки всміхалося йому, і Люсьєн почав приписувати своїй юності чародійну силу. Цілком певний, що не дасть заскочити себе зненацька, він вирішив випитати у співрозмовниці все до решти.

— Які ж то, маркізо, були задуми, що нині обернулися на нездійсненні мрії?

— Луїза хотіла домогтися королівського указу, що дав би вам право носити прізвище й титул де Рюбампре. Вона хотіла поховати Шардона. Тоді це було просто, тепер — з огляду на ваші політичні переконання — майже неможливо. А тим часом успіх її задуму приніс би вам щастя. Ви назвете наші мрії пустими химерами. Але в нас усе ж таки є досвід, і ми знаємо, якої ваги надає графський титул елегантному, чарівному молодикові. Нехай у присутності багатих спадкоємиць або юних англійок-міліонерш повідомлять: "Пан Шардоп!" чи "Граф де Рюбампре!" — це справить аж ніяк не однакове враження. Хай він навіть весь у боргах, граф легко знайде доступ до сердець, його врода яскрітиме в сяйві титулу, мов діамант у коштовній оправі. А пана Шардо— иа ніхто й не помітить. Не ми створили ці уявлення, розповсюджені в усіх шарах суспільства і навіть серед міщан. Ви самі відвернулись від свого щастя. Погляньте на отого молодого красеня, віконта Фелікса де Вандене— са, він один із двох особистих секретарів короля; Король любить обдарованих молодих людей, а у Ванденеса, коли він приїхав із провінції, багаж був не важчий, аніж у вас, і ви в тисячу разів розумніші за нього. Але чи належите ви до вельможного роду? Чи маєте ви високий титул? Ви знаєте де Люпо. Його прізвище Шарден — дуже схоже на ваше. Проте він і за мільйон не продав би скромного батьківського маєтку. Бо завдяки йому він стане графом де Люпо, а його син, можливо, — одним із перших вельмож королівства. Якщо ви не зійдете з хибного шляху, на який так необачно ступили, ви люди— ла пропаща. Подумайте, наскільки розважливіший за ©ас пап Еміль Блонде! Він працює в газеті, яка підтримує уряд; до нього прихильно ставляться всі сьогоднішні можновладці; він людина благонадійна і може водитися з лібералами цілком безпечно для себе. Тому рано чи пізно Еміль Блонде досягне своєї мети, бо він зумів вибрати собі й погляди, і заступників. Серед родичів прегарної жінки, яка сидить поруч із вами, уродженої де Труавіль, два пери Франції і два депутати. Маючи таке ім’я, вона вигідно одружилася; нині графиня де Монкор— не приймає у себе багатьох впливових людей, і, якщо буде треба, вона заради цього хлопчика Еміля Блонде розворушить весь політичний мурашник. А куди затягне вас Коралі? Не мине й кількох років, як ви будете по шию в боргах, а богемне життя остогидне вам. Ви погано розпорядилися коханням і погано влаштували своє життя. Ось що недавно сказала мені в Опері жінка, яку ви несправедливо образили. Сумуючи, що ви так необачно марнуєте свій талант і свою прекрасну юність, вона не про себе турбувалася, а про вас.

— О, якби ваші слова були правдою, маркізо! — вигукнув Люсьєн.

— З якого дива стала б я брехатц? — мовила маркіза, скинувши на Люсьена холодним зарозумілим поглядом, який спантеличив його до краю.

Геть зніяковівши, Люсьєн не відновив розмови; маркіза вдавала з себе ображену й більше до нього не озивалась. Своєю різкою відповіддю вона дошкулила йому до живого, але він усвідомлював свій промах і дав собі слово виправити його. Він обернувся до пані де Монкор— пе і заговорив із нею про Блонде, вихваляючи цього молодого письменника. Графиня слухала поета прихильно і, по знаку пані д’Еспар, запросила його відвідати її дім у настунний прийомний день, запитавши, чи не буде йому приємно зустрітися з пані де Баржетон, яка прийде, незважаючи на свою жалобу; бо йдеться не про бал чи велику звану вечірку, будуть запрошені тільки найближчі друзі.

— Маркіза запевняє, що я один у всьому винен, — сказав Люсьєн. — Тож хай її кузина сама вирішує, як поставитися до мене — поблажливо чи ні.

— Звільніть Луїзу від безглуздого цькування в газетах; адже, крім усього, вони ганьблять її, пов’язуючи її ім’я з ім’ям чоловіка, яким вона відверто нехтує. Зробіть це, і ви підпишете з нею мир. Кажуть, ви вважаєте, ніби вона посміялася з вас, а я бачила її дуже засмученою. Луїза почуває себе зрадженою й покинутою. А правда, що вона виїхала з провінції з вами й заради вас?

Люсьєн тільки всміхнувся, глянувши на графиню; він був надто збентежений, щоб відповісти.

— Як могли ви засумніватися в жінці, котра пішла задля вас на такі жертви? І навіть у цьому випадку ви пе повинні були розлюбити її — надто вона гарна й розумна.