Windows on the World - Сторінка 19

Якщо кожен сам собі цар, то егоїзм — наша єдина перспектива. А якщо батько більше не є головним авторитетом, то в нашому світі матеріалістичної демократії межу насильства визначає тільки міліція.

Під нами: скляні двері, зелені рослини, колонади, навощений паркет, лампи із надзвичайно вишуканим білим абажуром... Наполіровані дерев'яні поруччя, канапи із бежевої шкіри, охро-вий бар...

Над нами: гелікоптери, що кружляють, наче алюмінієві шершні, стовп диму, що збільшує вежу до 620 метрів.

Ми: люди, що, притулившись одне до одного, тремтять перед зачиненими дверима, посеред машинного устаткування та труб, приголомшені гомоном насосів підвищеного тиску газу та гідрогенераторів. Люди, яких повільно запікають.

Кендес у перший вечір: "Ти мене так круто виїбав, що мені здалося, наче вас було семеро".

Дивлюся на Джеррі. У цьому ракурсі він дуже нагадує мене. На щастя для Девіда, він менше схожий на мене. Але я розмножився, це без сумніву. І потім мерщій ушився. Якщо суспільство дає вибір, чи слухати крик дитини, чи піти на вечірку без дружини, не варто дивуватися, що на Заході стає дедалі більше самотніх матерів. Я добре знаю, що Джеррі думає про мене. Він сам сказав мені. Він вважає, що я удаю із себе Джеймса Бонда: чувака, який завалює в ліжко кожну зустрічну дівку.

1 Єдиною перешкодою, що стоїть між мною та величчю, є я сам (англ.).

"The only thing standing between me and greatness is те"1.

Woody Allen

А от Девід вважає мене надлюдиною:

— Знаєш, тату, не варто більше приховувати свої superpowers.

Ось чому зручно чіпляти щоразу нову дівку: можна завжди казати одне й те саме. Не треба напружуватись.

Джеффрі показує мені пляшку "о-бріона" 1929 року.

— Гоу! Варто її випити, я знайшов цілий ящик таких у проході, чого 6 нам не спробувати? Решту я вже роздав своїй групі!

— Дивись-но, бо намішаєш зі своїми пігулками...

— What the hell! Come on! Enjoy!1

Джеффрі відкорковує французьке гран-крю і робить добрячий ковток прямо із пляшки.

— Bay! Треба, щоб воно трохи провітрилось, але на смак — справжній нектар...

— Думаю, нам усім не завадило б провітритись, — мовив Ентоні. — Звідки у вас ця пляшка?

— Relax, я просто взяв у борг, моя контора відшкодує ресторанові, don't worry be happy...

Я відпиваю з пляшки. Стара пурпурна рідина часів краху 29-го року тече в горлянку, наче останні пестощі, поцілунок диявола. Безглуздо було б позбавити себе цього задоволення. Протягаю пляшку Ентоні, але він відмовляється.

— Ні, дякую, не п'ю алкоголю, я правовірний мусульманин.

— Блядь! А я іудей! — вигукує Джеффрі, хапає "о-бріон" за шийку і жадібно заливає собі в рот вино; червоні цівки течуть у нього по губах. — Отже, ти хочеш вбити нас усіх? Радієш з того, що накоїли твої друзяки?

— Come on! Ми не знаємо, хто це зробив. Could be anybody2.

1 Хай йому грець! Давай-но! Розслабимося! (Англ.)

2 Та годі! Може бути хто завгодно (англ.).

— Годі, облиш, убивці-камікадзе — це ж ваші штучки. Ви підриваєте себе в піцеріях, та Аллах вас винагороджує за це.

Ентоні ображається.

— Бісова доля, я мусульманин, але ж не фанатик, give me a break, man.

— Та не нервуйся, Тоні, — кажу я, знову беручи пляхан, — він змішав заспокійливе з бухлом, він у коматозі, от і все.

— О'кей, я у коматозі, — спалахує Джеффрі, — яв коматозі, тому що я єврейський педик, так? А, то це, мабуть, я спрямовую літаки на вежі та вбиваю невинних людей заради того, щоб знищити державу Ізраїль?

Отакої! Хиляю "о-бріона" 1929 року й починаю грати роль Бутрос Бутроса1.

— Слухай-но, от я християнин, він мусульманин, ти єврей. Це значить, що всі ми віримо в одного Бога, о'кей? Тож заспокойся. Нам лишається тільки молитися, як учать три наші релігії, так у нас буде втричі більше шансів, що Бог нас почує й відчинить ці goddam door, кляті двері!

Вино припиняє релігійні війни. Даремно Ентоні не випив. Він повертається до свого мобільника і тисне на кнопки. Джеффрі знову прилипає до пляшки, продовжуючи кудкудакати:

— Воно ж навіть не катерне!

Джеффрі регоче, я теж. Девід усе ще мріє. Лурдес усе ще висить на шторах. Хотів би я розповісти вам про шалені події, перипетії з новими крутими поворотами, але така вже правда: нічого не відбувалось. Ми чекаємо, поки нас хтось врятує, а ніхто за нами не йде. Тхне паленим паласом та шоколадом — батончики "Марс" плавляться в автоматах, що розташовані трохи нижче, у череві чудовиська.

1 Бутрос Бутрос Галі — шостий секретар ООН (1992—1996).

Я дуже злий на винахідника парашута для евакуації з офісного приміщення за те, що ця ідея осяяла його тільки після катастрофи. Не така вже й складна конструкція: чи не міг ти, жалюгідний бовдуре, раніше домудруватися до цього? Хотів би я бачити, як сотні чоловіків та жінок кидаються в порожнечу з рюкзаками за спинами та як над ВТЦ-Плаза розкриваються їхні парашути. Хотів би я бачити, як літають вони у блакитному небі, всупереч силі тяжіння та терористам, як опускаються на бетон, як падають у руки пожежних.

Те ж саме стосується й архітекторів, які колись вирішили, що не треба більше робити зовнішні сходи на будівлях. На всіх нью-йорк-ських білдінгах ці пожежні сходи є, окрім хмарочосів, які найбільше їх потребують. Що, не прикрашає це вежу? Увага! Естетика вбиває. Хіба не можна було передбачити пожежні сходи до 110-го поверху?

А чому не змінилася охоронна система в літаках? Персонал служби безпеки продовжує розсіяно дивитись на екрани, як просвічується багаж. Час від часу вони вибірково розкривають якусь валізу і перевіряють вручну. У літаках замінили металеві ножі на пластикові. Але при цьому лишилися металеві виделки! Ніби виделкою нікого не можна вбити. Досить вцілити в очі чи в горлянку, ударів із тридцять — і готовченко. Вони не бачили Джо Пеші в "Крутих хлопцях", чи що?

Чому немає охоронців у кожному літаку? Є ж вони на входах у дискотеки! Хіба нічні клуби криють у собі більшу небезпеку, ніж літаки? Ще й досі захист пасажирів покладають на стюардес, чиї горля-ночки так легко перерізати.

Ще можна було спустити жертвам мотузки, щоб вони могли втекти, наче в'язні, які прив'язують до ґрат камери простирадла й спускаються ними на свободу. Чому ззовні нічого не спробували? Або скинути мотузкові сходи з того боку, де не було пожежі? Або розгорнути гігантський надувний пневмоматрац, який би амортизував падіння "джамперів", як у "Смертельній зброї"?

Насправді, ніхто навіть не думав, що вежі можуть зруйнуватися. Безмежна довіра технологіям. Повна відсутність уяви. Віра в перевагу реальності над фантастикою.

"Це наче сидіти всередині димоходу", — каже один з пожежних у "Пекельній вежі" Джона Ґілермена (фільм вийшов у 1974 році, тоді ж, коли відкрився Всесвітній торговельний центр). Якщо поліція не спробувала евакуювати людей через повітря, то, мабуть, це тому, що менти бачили цей фільм-катастрофу, в якому рятувальники намагаються витягти людей із схожої пожежі на останньому поверсі хмарочоса, протягнувши їм з гелікоптера трос. У фільмі "чопер"1 падає на дах і розбивається. О 9.14 поліція, мабуть, не ризикнула зробити правдою вимисел.

1 Гелікоптер (англ.).

Уже півгодини під нашими ногами знаходиться літак

Усе ще ніякої евакуації

Ми — метал, що голосить

Люди висять на вікнах

Люди випадають з вікон

Покинутий інвалідний візок

Столи на підставках лишилися без підставок

Забутий на ксероксі степлер

Перекинуті шафи з папками

Блокнот із розкладом невідкладних зустрічей

Прогноз погоди, що обіцяє на сьогоднішній ранок +26 градусів та прозоре блакитне небо

Усі вікна вибиті

Палаюча рідина в шахтах ліфтів

98 ліфтів, усі не працюють

Білий мармур у офісах заляпаний кров'ю

Два коридори освітлені галогенними лампами — ніби пунктирні лінії на стелі

Охрове полум'я з блакитними завитками

Папери танцюють у повітрі, наче на День незалежності

Останки людей з усього світу

United Colors of Вавилон

Долоні в лахмітті Шкіра, що звисає з рук наче сукня від Issey Міуаке

Красуні в сльозах

Шматки літака на ескалаторах

Красуні захлинаються у кашлі

Жодного контакту із зовнішнім світом Білі та сині тарілки і чашки розбиті Усе димне, пильне, мертве, бридке Тишу ріжуть сирени

Шматки облич перед автоматом із кавою

Ми тут зачинені, знизу вогонь Печемося

Смажимося мов курчата

Коптимося мов лосось Старанно виють сирени

Dust in the wind All we are is just Dust in the wind1

Від спеки фігуративні картини течуть

І перетворюються на абстрактний живопис

Дощ з людських тіл на ВТЦ-Плаза. 1 Із пісні "Wind of Change" групи "Scorpions".

Я часто запитував себе, чому люди в разі пожежі кидаються вниз? Тому що вони знають, що все одно загинуть. їм не вистачає повітря, вони задихаються, палають. Вони кінчають із цим стражданням: така смерть швидша і чистіша. "Джампери" — не депресивні люди, а навпаки, дуже розважливі. Вони ретельно зважили всі "за" та "проти". Для них краще запаморочливе падіння, ніж повільно підсмажуватись, наче сосиска, в задимленій кімнаті. Вони обирають стрибок янгола, вертикальне прощання. У них немає ніяких ілюзій, навіть якщо дехто з них намагається використати куртку замість імпровізованого парашута. Вони використовують свій шанс. Вони тікають. Вони — люди, адже самі обирають, як помруть, не даючи собі згоріти живцем. І останній доказ їхньої гідності: вони самі вирішують, коли настане кінець, а не покірно чекають на нього. Ніколи ще вислів "вільне падіння" не мав більше сенсу.

Казна-що верзеш, бідолахо Беґбеде. Якщо від 37 до 50 людей кинулися вниз із височини Північної вежі, то це лише тому, що вони були не в змозі вчинити інакше. Ядуха, біль, інстинкт самозбереження... Що могло бути гіршим, ніж залишатись усередині задушливого пекла? Вони стрибали тому, що ззовні було менш пекельно, ніж усередині. Знаєш, хоч би яким спеціалістом із запарювання мозку ти був, коли сам запарюєшся в такому пеклі — це дивне відчуття. Запитай будь-якого пожежного, і він пояснить тобі. "Джампери" доходять до тієї межі, коли більше не відчуваєш небезпеки. Керовані підсвідомістю, збуджені від адреналіну, вони настільки залякані та шоковані, що стан, у якому вони перебувають, межує з екстазом. Ти стрибаєш з висоти 400 метрів не тому, що ти вільна людина. Ти стрибаєш тому, що ти зацькована тварина.