Я, бабуся, Іліко та Іларіон - Сторінка 3

- Нодар Думбадзе -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Ось тільки прикро, що Епросіне буде страшенно рада. Ну, що ж, нехай радіє..." — промовив у думці Мурада й поклав голову на коліна Іларіонові, що схилився над ним.

— Хіба ж не кривдно, що Іліко людина, а він собака? І це твоя правда, господи? — зітхнув Іларіон, здіймаючи руки до неба.

— Не бійся, Мурадо, не я буду, коли тебе не вилікую! — захлипав я знову.

"Ні, братику, я вже не видужаю, і ти повинен радіти, що тебе більше не дражнитимуть песиголовцем. Кепські мої справи, любий Зуріко, вже не топтати мені рясту... Хоч і кажуть: "Заживе, як на собаці", а я ось умираю, Зурікело, ох, умираю..."

— Кріпись, мій Мурадо, ще трохи покріпись... Ніякий ти не собака, кацо15! — благав Іларіон, плачучи, немов дитина.

"Ви, люди, не знаєте лиха: вас і поховають, і оплачуть... Правда, собаки теж уміють плакати, але своїх небіжчиків ми швидко забуваємо. Ніхто нас не ховає, а якщо й закопають нашого брата, то тільки для того, щоб трупи наші не смерділи..." — Мураду пройняв дрож.

— Мурадо, Мурадо!.. Іларіоне, допоможи, вмирає!.— заревів я.

"Ага, допоможеш..." — Мурада глянув на мене й заплющив очі.

— Умер... О боже, чому мені не повсихали руки! — промовив Іларіон і витер рукавом сльози...

Бабуся голосила за Мурадою, наче за сином, що загинув на війні. Позбігалися перелякані сусіди, і коли довідались, у чому річ, почали клясти:

— Та чи ви при своєму розумі? І де таке чувано — здіймати лемент за дохлим собакою! От уже навіжена сім'я!

І, вишпетивши нас, вони порозходились.

Іларіон цілий день ходив такий пригнічений, наче він убив людину. А надвечір покликав мене й сказав:

— Треба його поховати. Під оцією чинарою!

Ми викопали глибоку яму і благоговійно опустили в неї останки Муради. Потім я випросив у бабусі глечичок вина, і ми справили на могилі Муради поминки.

Перший тост виголосив Іларіон.

— Зуріко, синку мій,— почав він,— тяжке, невимовне горе привело нас сьогодні сюди. Від нас пішов наш улюблений друг і товариш Мурада. Він завжди був вірний нам, як собака, і якщо взагалі існує собачий рай, то брама його відчинена для Муради. Світла пам'ять про нього вічно житиме в наших серцях. Нехай земля над ним буде пером, о мій Зуріко!

— Дякую тобі, Іларіоне... Пером земля над моїм Мурадою!

— А другу склянку я хочу випити за здоров'я близьких та родичів небіжчика. Нехай це горе буде останнє в твоїй сім'ї!

— Дякую, Іларіоне.

Тим часом у двір прокрався чорний собака. Він кілька разів обійшов могилу, потім сів неподалік і, заплющивши очі, завив.

— Плакальниці прийшли,— сказав Іларіон.

— Це собака Симона-мірошника, Мурадина мати,— сказав я.

— Господи помилуй! Іди сюди, собако!

Собака наблизився до Іларіона. Той кинув йому шматочок м'яса. Собака навіть не доторкнувся до нього й ліг на живіт.

— Відчуває,— сказав я.

— За Мурадиних батьків! Будь здоровий, собако! Це я взяв гріх на душу...— сказав Іларіон і випив.

— За батьків! — підтримав я тост.

На подвір'я скрадливо вступили ще чотири собаки.

— Ось собака Асало, це — Датіко, це — Деспіне, то — Мачин. А чому ж не прийшов головатий Мотронин пес? — спитав Іларіон.

— Він посварився з Мурадою. Торік я нацькував їх, і Мурада покусав його.

— Хто ж у такий час пам'ятає про сварку? Тьху на того собаку! Нелюд він, та й годі! — Іларіон сплюнув.

— Господарю! — почулося раптом біля нашої хвіртки.

— Хто там?

— Можна до вас?

— Будь ласка!

У двір зайшов семилітній хлопчина — син Махаре Гогічайшвілі.

— Що таке, синку? — спитав Іларіон.

— Телеграма на Зурікелине й ваше ім'я!

— Ану покажи!

Хлопець подав телеграму. Іларіон дістав окуляри, похукав на них, протер їх хусточкою, начепив на носа й почав повагом читати:

— "Блискавка. Зурікелі-песиголовцю та Іларіонові Носачу. Поділяю вашу глибоку скорботу з приводу трагічної загибелі дорогого Муради. Разом з вами гіркими сльозами оплакую небіжчика. Моє горе, біль мого серця незмірні. Не знаю, чи переживу цю втрату. Дуже шкодую, що не можу бути присутнім на похороні. Не знаю, як утішити вас, таких недотепних мисливців. Трясця вашій матері, телепні несосвітенні! Коли знову йтимете полювати на зайця, то візьміть і мене з собою. Цілую обох в лоб. Ваш засмучений друг".

— Без підпису! — сказав Іларіон.— Хто б це міг бути?..— І він знизав плечима.— А ходи сюди, синку! — звернувся Іларіон до хлопця, що приніс телеграму.

Той нерішуче ступив кілька кроків.

— Ближче, ближче, не бійся!

Коли хлопець підійшов зовсім близько, Іларіон схопив його за вухо і так крутнув, що той заверещав, наче гудок чайної фабрики.

— Хто дав тобі телеграму?

— Та він уб'є мене, якщо скажу!

— Тобі однаково не жити: якщо не він, то я тебе уб'ю! — сказав Іларіон, і "гудок" заверещав знову.

— Іліко Чигогідзе дав мені три карбованці й сказав, щоб я відніс цю телеграму Іларіонові й не признавався, від кого вона, бо він язика вирве.

— Значить, Іліко?

— Ага, Іліко!

Іларіон відпустив "гудка" і кулаком ударив себе в груди:

— Ну стривай же, Іліко Сліпака!..

Я щиро поспівчував Іліко.

Село огорнула ніч, і була вона така звичайна, наче того дня ніхто в нашій сім'ї не вмирав...

Кров за кров

Цього року в мене знову іспит на осінь — з російської мови. Двічі на тиждень ходив я вчитися додому до нашої росіянки. За цю послугу бабуся платила вчительці натурою: батман16 квасолі, чотири круги козячого сиру та пуд вина з нового врожаю. У порівнянні з торішнім для нашої сім'ї це була велика пільга — торік я мав два іспити на осінь.

Мій навчальний день починався так.

— Уставай, неробо годі вже тобі вилежуватись! Запізнишся! — гукала бабуся з низу оди17.

Зачувши її голос, я одразу ж схоплювався, кілька разів пробігав по кімнаті, тупаючи черевиками, з гуркотом пересував стільці з одного місця на друге, а потім навшпиньках повертався до ліжка, знов шугав у постіль і спав, аж поки бабуся не виливала мені на голову глек холодної води.

— І в кого ти вдався, отаке ледащо? — сипалась на мене лайка.— А хай тобі всячина, бусурмане!

— Чого ти від мене хочеш, га?

— Смерті твоєї — ось чого я хочу! Поховала б тебе під чинарою поряд з Мурадою і оплакувала б обох вас російською мовою. Хіба так важко вивчити російську? Вся Росія по-російському говорить, а ти чого такий нетямущий? Ану скажи, хто в нашій сім'ї, окрім тебе, не знав російської? Бідолашний твій дід сім років прожив у Росії, а коли повернувся, то шпарив по-російському краще за росіянина Івана, начальника пошти!

— Што ві говоріце? — дивувався я.

— Авжеж, тобі дивно! Дві години твій дід розмовляв з росіянином Іваном і так розмахував руками, наче вибивав на барабані. Дві години росіянин Іван слухав його, роззявивши рота, а потім повернувся до людей і сказав, що такої російської мови він зроду-віку не чув.

— Не может біц! — знову дивувався я і, вивертаючись від лозини, втікав до вчительки.

— Здравствуйце, вчителько! — вітався я, вступивши до хати вчительки Заблони.

— Здравствуй! Что мі сегодня будем делат? — питала вона.

— Сегодня? Дополю кукурудзу, з якою не впорався вчора, патом карова на пасовище, патом до млина пайду і патом драва рубатиму, а патом урокі.

— Ну, давай!— підохочувала мене вчителька, і я брався за науку. Після полудня, коли я закінчував роботу, починалось опитування пройденого за день матеріалу.

— Сполов?

— Сполов, учителько!

— Кукурудза змелена?

— Аякже, так добре змелена, що й просівати не треба!

— Корову напоїв?

— І напоїв, і трави поклав!

— А дрова?

— Дров нарубав стільки, що вистачить на тиждень!

— Што такоє граматіка?

— Граматіка греческоє слово!

— Молодець, ти тямущий хлопець! Ну, біжи додому! Одного ранку я вислухав солодкі бабусині речі і вже приготувався до чергового уроку, як до нас у двір зайшов Іліко.

— Ольго, генацвале,— почав він просити бабусю,— якщо можна, позич мені сьогодні Зурікелу!

— А російської мови ти його вчитимеш?

— Такої російської, як ото вчить його Заблона, і я можу навчити. Поставлю його на свої дві несполені кцеви18 кукурудзи, і так він у мене намахається сапою, що його мова видасться тобі не російською, а китайською! І ні квасолі, ні вина за це не візьму!

— А бодай у тебе язик відсох! Навіщо тобі хлопець?

— То вже моє діло! Ти тільки відпусти його.

— Ну добре, йди з ним, Зуріко, щоб йому і друге око осліпло! Побачимо, як він навчить тебе російської!

— Вперьод! — скомандував Іліко й пішов поперед мене.

— У чім річ, Іліко?

— Маю прохання до тебе, дорогий мій Зуріко: хочу послати тебе до Іларіона.

— Чого це?

— Та треба мені три пуди вина, а ти ж знаєш, такого доброго вина, як у Іларіона, немає ні в кого в селі!

— Ти попроси в бабусі — вона тобі дасть.

— Та на біса мені її оцет! Я ж не збираюся, песиголовцю, маринувати огірки!

— Так я й скажу бабусі.

— Тільки спробуй — зашию тобі пащеку, яку ти роззявив аж до вух. Краще роби, що кажу. Піди до Іларіона й попроси — нехай продасть або позичить. Він поважає тебе і не відмовить...

— Іди сам проси!

— Зуріко, генацвале, ти ж без ножа мене ріжеш! Бо після тієї телеграми він мене на рушничний постріл до себе не підпускає... А якщо він відмовить, тоді я покажу себе!

— Що ж ти зробиш?

— Що? Ти довідаєшся, в котрому чурі19 в нього цолікаурі20, що горить, мов спирт, і я утну таку штуку, що все село заговорить.

— Яку штуку?

— Той чурі ти позначиш, і опівночі вино з нього опиниться в моєму чурі!

— Ти що, з глузду зсунувся?

— Тсс, не репетуй на всю пельку! Хіба забув, чий тютюн куриш з тієї люльки, що подарував тобі Іларіон?

— Від твого тютюну ми з Іларіоном, чого доброго, наживемо сухоти!

— Ну гаразд, десять жмень тютюну, і ти — могила.

— Зараз даси?

— Зараз!

— Ну йди додому, я сам прийду до тебе з відповіддю.

— Гляди ж мені!

— До побачення!

Іліко поцілував мене в лоб, поплескав по щоці, потім так устромив у мене своє єдине око, що я помацав потилицю: чи не просвердлив наскрізь,— і промовив:

— Затям собі, бічо: зрадити Іліко Чигогідзе — це все одно що зрадити Батьківщину!

— Ну як тобі не соромно, Іліко? — образився я, і заспокоєний Іліко почимчикував додому.

Я зайшов у двір до Іларіона. Сонце, рум'янило розсипані по всьому балкону порізані яблука, а сам Іларіон, зіпершись на лікоть, лежав на розстеленій під липою козячій шкурі й дуже пильно читав газету тижневої давності. У нашому селі взагалі не існує сьогоднішньої, вчорашньої і позавчорашньої газети.