Я прийшов дати вам волю - Сторінка 27

Івана поважали.— 3 такими боями я на край світу дійшов би...— Іван широко всміхався, бо затаїв несподіванку з цим "боєм" і збирався ту несподіванку бовкнути. Вона його самого веселила.

— Який же це, Іване? — спитав Степан.

— А той, іцо ми без крівці виграли... В Астрахані! Як нас бог проніс, не збагну. Жодного козака не втратили... Це треба уміти. За отой бій!..— Іван з п'яною погрозою обвів усіх поглядом, запрошуючи з ним випити.— Ну?!

— Був би калган на плечах,— докинув Стир.— Чого не пройти?

— Батьку, доземний тобі уклін!..— зовсім розхвилювався Іван.— Спаси біг! Вип'ємо!

— За бій, то й за бій,— сказав Степан просто.— Не завжди буде так — без крівці. Хрещена, пригуб з нами!

— Я, Степанку, з розуму звихнуся тоді. Хто годуватиме? Вас он скільки...

— Наїмося, руки ще цілі, навіщо нас годувати? Іди, мені охота з тобою випити.

Мотря, суха, рухлива стара, витерла об фартушину руки, протиснулась до Степана.

— Давай, хрещенику! — Взяла чарку.— 3 благополучним вас прибуттям, козаки! Слава богу! А хто не вернувся — царство небесне, легкий спочивок. Дай боже, щоб і завжди так було — з добром та удачею.

Випили. Помовчали, згадавши тих, кому не судилося дожити до цих добрих днів.

— Як там, у Черкаському, Мотроно Іванівно? — поцікавився Федір Сукнін.— Ждуть нас чи ні? Що там Корній, кум твій, подумує?

— Корній, він що?.. Він принишк. Його не одразу збагнеш: сопе собі та на вус мотає.

— Хитруєш і ти, Іванівно. Він, звісно, хитрий, та не на тебе. Ти все знаєш. Чи від нас приховуєш?

Повернулися до Мотрі, чекали... Стало зовсім тихо. Звичайно, кортить знати, як думають і як говорять у Черкаську військовий отаман і старшина. Може, стара й знає щось...

— Не приховую, навіщо мені від вас приховувати. Корній вам тепер не друг і не товариш: ви царя прогнівили, а він з ним сваритися не буде. Він жде, що вам вийде за Волгу та за Яїк... За все. Ніби ви Корнія не знаєте! Він за цей час не змінився.

Степан слухав розумну стару, знав, що вона каже правду: з Корнієм їх ще зведе лиха доля, і, мабуть, скоро.

— Ну, а як нам тяжко буде, невже на нас попре? — допитувався Федір, який дуже любив погомоніти із старими.

— Попре,— ясно сказала відверта стара.

— Попре,— згодилися козаки.— Корній? Попре, тут навіть гадати нічого.

— А старшина як?

— Що старшина?

— Як між собою говорять?

— І старшина жде. Ждуть, який кінець буде.

— Кінця не буде, хрещена,— сказав Степан.— Нема ще.

— А ви менше про це,— порадила стара.— Нема — то й нема, а балакати не треба. Не загадуйте.

— Шила в мішку не втаїш, стара,— поблажливо сказав Стир, знову весь виряджений і балакучий.— Хіба не дізнаються! — Стир навіть і перевідатись додому не йшов од війська — відкладав.

— Тобі не тільки шила не втаїти... сиди вже. Ти зі своїм носом поперед шила скрізь просунешся...

— Стара моя жива? Ні з ким не знюхалася без мене?

— Жива, жде не діждеться. Степане...— Мотря суворо глянула на хрещеника.— Яка це там дівка в тебе була?

Степан хотів одмахнутися від дрібної розмови, насупився навіть, щоб одразу припинити подальші запитання.

— Яка дівка?

— У тебе дівка була...

— Годі тобі, хрещена! З дівкою якоюсь причепилася...

— Шахова дівка, чого ж очі ховаєш? — не вгамовувалася Мотря.— Ну, приїде Олена... Чи послав ти по неї?

— Послав, послав.— Степан не радий був, що дав випити старій.

— Кого послав?

— Ванька Болдиря. Ти... про дівку — не треба,— зовсім уже суворо порадив Степан.

— Наче не скажуть їй! Постоли плетеш, а кінців ховати не вмієш.

— Ну, скажуть — скажуть. Як вони там? Фролко?..

— Бог милує. Фролко із сотнею до калмиків їздили, худоби пригнали. Афонько більшенький стає... Питає все: "Скоро татко приїде?"

— Диви!.. Нерідний, а душею припав,— здивувався Федір.— Теж тужить.

— Який же він там був!.. Коли ми, Тимофійо-вичу, на татар ходили, Олену відбили? — озвався дід Любим.

— Рік Афонькові було,— неохоче відповів Степан. Він не любив згадувати про той бій з татарами і як одбив він вродливу Олену... В тому бою він тільки про Олену й думав — совісно згадувати. Афонька ж, пасинка, дуже полюбив — за ніжне, довірливе серце.

— Ех, славно ми тоді сходили!..— удався в спогади дід Любим.— Ми, пригадую, забулися трохи, розгаря-чилися —■ рубаємо їх куди попало, тільки калгани летять... А їх за річкою, в ліску,— видимо-невидимо. А ці нас туди заманюють. Половина наших уже перемахнули річку — вона мілка, а половина ще тут. І ось Іван Тимо-фійович, покійний, царство небесне, як гаркне: "Назад!" Ми опам'яталися... А з лісочка хмара їх сипонула. А я дивлюсь: Стеньки ж нема зі мною. Усе поряд був — мені Іван звелів доглядати за тобою, Тимофійови-чу, навіжений ти якийсь того разу був,— усе бачив тебе, а то наче крізь землю провалився. Мо', за річкою? Дивлюсь — і там нема. Ну, думаю, буде мені від Івана. "Іване!—гукаю.— Де ж Стенька?!" Той аж на виду перемінився... Дивимося, наш Стенька летить на весь мах — в одній руці молодиця, в другій дитинча. А за ним... не дай збрехати, Тимофійовичу, мало не сотня скаче. Тут заварилася каша...

Степан налив собі чару.

— Годі молоти, діду. Наливайте.

— Там до старої моєї ніхто не підсипався? —знову спитав підпилий Стир у Мотрі.— Чого ж мовчиш?

За столом розсміялися; гулянка почала знову набирати ширу й волі, щоб потім виплеснутися звідси, з тісноти.

— А то я з нею не панькатимуся: враз голову одірву на рукомийник. У мене балачка коротка...

— У тебе, діду, все коротке, тільки ніс... це...— повів був свою улюблену тему великий Кіндрат. Ліва його рука покоїлася поки що в петлі з сирового ремінця, перекинутого через шию.

— Цить! — живо осадив його Стир.— Зате у тебе: душа нарозхрист, а язик на плече. Замовкни, поганцю.

— Кочергу вона на тебе наготувала, твоя стара... Жде,— сказала Мотря на Стиреві розпитування.

— їй уже шепнули, мабуть, як ти із шахинями там... Га? Гріховодник ти, Стирю!.. Ніяк угамуватися не можеш! Звідки тільки сили беруться!

У землянку ввійшов козак, протиснувся до отамана.

— Батьку, москалі-торговці прийшли. Просять униз пустити.

— Не пускати,— одразу сказав Степан.— Куди пливуть, у Черкаський?

— Туди. Кажуть...

— Не пускати. Хай тут торгують. Поборів ніяких — торгувати по совісті, а на низ не пускати жодної душі. І надалі так само. Не кривдити нікого.

Козак вийшов.

— Чи не крутенько, батьку?—спитав Федір.— Домовиті гавкіт здіймуть... Без хліба ж лишаться.

— Ні,— ще раз сказав Степан.— Федоре, що про Альошку та про Васька чувати?

— Альошка здуру в Терки попер, думав, що ми туди вийдемо, хтось, подейкують, сказав йому так...

— Це знаю. Послав до нього?

— Послав. Єрмило Кривоніс поскакав. Васько десь на Русі, ніхто до ладу не знає. До нас хотів після Серьож-ки, а домовиті його на війну повернули...

— Посилай на розшуки. Надходять люди? — Степан і спитав про це й не спитав — сказав, щоб звеселити зайвий раз себе й інших.

— За чотири дні півтори сотні чоловік. Але — голота несосвітенна. Чи прогодуємо всіх? Може, трохи збавити до весни...

— Козаки є сьогодні ? — Степан ревниво стежив, скільки прибуває козаків, своїх, з Дону, і з Січі.

— Мало. Більше з Русі. Коли так підуть, то... Про

годувати ж усіх треба.— Так склалося, що Федір Сук-нін відав харчуванням війська, і в нього за своє й боліла Душа. _ о

— Усіх одягати, озброювати, поїти й годувати. За вартою наглядати. Прохарчуємо, всіх прохарчуємо. Робіть, як велю.

— Зробити ми зробимо... А чого... до весни б поки що...

— Наливай! — перебив Чорноярець Федора.— Розбалакався...

— Ваню... ти, якщо сп'янів...

— Ти мене напої спершу! Сп'янів... Ні!

— А не заспівати б нам пісню, синочки?!—вигукнув Стир.

— Любо! — підтримали з усіх боків.—Тепер — удома.

— Затягай! — смішно розпорядився знову Іван і садонув кулаком по столу. Сивуха прямо на очах міняла чоловіка: замість сумирного, розумного козака, яким знали Івана, сидів якийсь крикливий, задерикуватий дурило. Через те, може, й не пив Іван часто, що знав за собою цей гріх і мучився через нього.

— Чого розходився? —урезонив Степан вірного осавула; отаман, поки сам не напивався, гидував п'яними, не терпів. Та й сам він бував не кращий, тільки споїти важче.— А де ж це Фрол Минаєв? — згадав раптом Степан.— Де, я не бачу його?.. Га? —Він обвів поглядом усіх... і зрозумів. І вже доказав — так, щоб доказати, раз почав: — Я ж не велів поки що в Черкаський ходити... Нікому не велів!

Із хвилину, напевно, було тихо. Степан ще раз подивився на всіх, з досадою. Поклав кулак на стіл. Не одразу знову заговорив. І заговорив — із запізнілою гіркотою, не злісно.

— Чого ж не сказали? Мовчать... Кажіть!

І знову ніхто не зважився йому відповісти. А треба було лише сказати: пішов Фрол. Зовсім пішов. Зрадив.

— Ну? Схоже на те, що поминки вийшли? По Фрол-кові...

— Погуляти б хотілося, Тимофійовичу,— відверто сказав Стир.— У тиху погоду... без грому.

— І погуляємо! Чого б нам не погуляти? Одна тварюка відповзла — не велика втрата. Він давно це задумав, я відчував. Давай.

Поналивали чарки. Та боляче різонула по отамановому серцю зрада розумного осавула. Він насилу переборював цей біль:

— Ну, стрінусь я з тобою, Фроле,— мовив він стиха, до себе.— Стрінуся, Фроле. Давайте, брати!.. Давай пісню, Стирю. З Фролом усе скінчено: він свою пісню проспівав. Пішла душа по руках... Затягай, Стирю.

Ні, не так давно задумав Фрол Минаєв зраду,'а після тієї розмови, як порубали стрільців і сиділи на березі Волги: з тієї миті він знав, що піде. Тоді зрозумів Фрол, що Степан тепер не зупиниться — пролилася дорога й небезпечна кров. І зрозумів ще Фрол, що Степан захотів пролити цю кров, затамувавши жалість, без прямої потреби — щоб покласти край своїм сумнівам і щоб козаки теж заплямилися червоним вином страшенної гульні. Отоді остаточно вирішив Фрол піти. Це було недавно.

Теплої глупої ночі до острова приплив великий човен.

З острова, із засіки, окликнули вартові.

— Свої,— озвався чоловічий голос із човна.— Іваш-ко Болдир. Батькові гостей привіз.

— А-а... Давайте, чекає. З прибуттям, Олено!

Степан лежав на ліжку в шароварах, у панчохах,

у спідній сорочці... Не спалося. Лежав, поклавши підборіддя на кулаки, думав свою думу, вслухався в себе: чи не розтривожиться душа, чи не завіщує серце лиха...

Ні, все там тихо, спокійно.