Я, робот - Сторінка 13

I позитронний мозок — десять фунтів речовини й кілька квінтильйонів позитронів, які й роблять всю погоду.

Пауелл витяг з кишені сорочки зім'яту сигарету.

— Дейве,— сказав він,— ти гарний хлопець. I не вередливий, як та примадонна. Ти стійкий, надійний робот-рудокоп. Крім того, ти безпосередньо координуєш роботу шести допоміжних роботів, і, наскільки я знаю, у твоєму мозку не виникло через це жодних нестабільних зв'язків.

Робот кивнув.

— Мені приємно чути таке, але до чого ви ведете, шефе?

Він мав виняткової якості мембрану, а завдяки обертонам у звуковому апараті голос його не був такий металевий і одноманітний, якими звичайно бувають голоси роботів.

— Я скажу тобі. Чому, попри ці позитивні риси, робота в тебе не ладиться? Взяти хоча б сьогоднішню зміну "Б".

Дейв завагався.

— Наскільки я знаю, нічого не сталося.

— Ви зовсім не дали руди.

— Я знаю.

— Ну?

— Я не можу цього пояснити, шефе,— захвилювався Дейв.— Коли я ще дозволю собі таке, це скінчиться для мене нервовим стресом. Мої помічники працювали добре. I я також, я це знаю.— Він замислився, його фотоелектричні очі засвітилися яскравіше.— Не

пам'ятаю. Під кінець робочого дня прийшов Майк, а більшість вагонеток — порожні.

— А ти знаєш, Дейве, що останнім часом ти не звітуєш у кінці зміни,— втрутився Донован.

— Я знаю. Але чому...— Він повільно й незграбно похитав головою.

Пауеллу здалося, що якби обличчя робота могло виражати почуття, на ньому б відбилися біль і приниження. Робот за своєю природою не може миритися з невиконанням своїх обов'язків.

Донован підсунув своє крісло ближче до столу Пауелла й нахилився до нього.

— Гадаєш, це — втрата пам'яті?

— Не можу сказати. Але навряд чи варто відносити це до хвороб. Балачки про те, що людські хвороби властиві і роботам,— всього-на-всього романтична аналогія. Це не сприяє робототехніці.

Він почухав потилицю.

— Мені б дуже не хотілося влаштовувати йому перевірку елементарних мозкових реакцій. Це аж ніяк не допоможе йому самоствердитися.

Він задумливо подивився на Дейва, тоді розкрив "Посібник", розділ "Перевірка реакцій в польових умовах", і сказав:

— Послухай, Дейве, давай зробимо перевірку реакцій? Це було б мудре рішення.

Робот встав.

— Як скажете, шеф.— У його голосі бринів біль.

Почали з найпростішого. Робот ДВ5 перемножував п'ятизначні цифри під безжалісне цокання секундоміра. Називав прості числа від тисячі до десяти тисяч, добував кубічні корені

та інтегрував функції різних ступенів складності. Пройшов перевірку механічних реакцій з поступовим ускладненням завдань. I, нарешті, його точний розум зосередився на найвищій функції всіх роботів світу — вирішенні етичних проблем.

Наприкінці двогодинної перевірки Пауелл добряче впрів, а Донован згриз свої нігті, що аж ніяк не належали до поживної дієти.

— То що там виходить, шефе? — запитав робот.

— Я повинен ще подумати, Дейве,— сказав Пауелл.— Поспішність у висновках нічого не дасть. Гадаю, тобі краще піти на зміну. Не перенапружуйся, і хай тебе поки що не хвилює виконання норм. А ми тут поміркуємо, що до чого.

Робот вийшов, і Донован глянув на Пауелла:

— Ну?

Пауелл уперто смикав себе за вуса, ніби хотів вирвати їх.

— Ніяких відхилень у його позитронному мозку немає,— сказав він.

— Не варто, либонь, бути таким категоричним.

— 0, Юпітере! Майку, мозок — найнадійніша частина робота! Його п'ять разів перевіряли на Землі. I коли він успішно пройшов польові випробування, як пройшов їх Дейв, то найменших відхилень у мозку просто бути не може. Ці випробування охоплюють усі ключові зв'язки в мозку.

— I що ж виходить?

— Не квап мене. Дай подумати. Ще можуть бути механічні неполадки в тілі робота. А це означає, що могло вийти з ладу будь-що з півтори тисячі конденсаторів, двадцяти тисяч

окремих електричних кіл, п'ятисот вакуумних ламп, тисячі реле й тисяч і тисяч інших деталей. Не кажучи вже про ці загадкові позитронні поля, про які ніхто нічого не знає.

— Послухай, Грегу,— в розпачі перебив його Донован,— у мене е ідея. Цей робот може обманювати. Він ніколи...

— Дурню, робот не може свідомо обманювати. Якби ми зараз мали тестер Маккормека-Уєстлі, ми могли б перевірити всі частини його тіла за якихось двадцять чотири — сорок вісім годин. Але на Землі є лише два таких тестери, вагою по десять тонн кожен. їх не зрушиш з місця, бо вони змонтовані на фундаментах. Здорово, правда?

Донован гримнув кулаком по столу.

— Тебе гидко слухати,— повільно проказав Пауелл.— Ти начитався пригодницьких романів.

— Я хочу знати,— вигукнув Донован,— що ми збираємося робити!

— Скажу тобі. Я встановлю екран прямо над столом. Отут на стіні, ясно? — Він злісно тицьнув пальцем прямо в стіну.— А тоді з'єднаю його з тими забоями, де він працює, і спостерігатиму за ним!

— Оце й усе, Грегу?

Пауелл підвівся з крісла і вперся кулаками в стіл.

— Майку, мені зараз дуже важко.— В його голосі вчувалася втома.— Вже тиждень ти мене гризеш за цього Дейва. Все торочиш, що з ним щось негаразд. А знаєш, як він виходить з ладу? Ні! А знаєш, що саме не спрацьовує? Ні! А знаєш, яка причина всього цього? Ні! Чим вона викликана? Ні! Ти що-небудь знаєш про це? НП А я знаю? Ні! То чого ж ти від мене хочеш? Донован безпорадно розвів руками.

— Здаюсь!

— Отже, кажу ще раз. Щоб розпочати лікування, треба спершу визначити хворобу. Щоб приготувати рагу з кролика, треба спочатку його спіймати. Отже, будемо ловити кролика! А тепер іди.

Донован стомленими очима втупився в попередньо накидані тези польового звіту. По-перше, він утомився, а по-друге, який тут звіт, коли нічого не з'ясовано? Він відчув себе ображеним.

— Грегу, ми недодали вже майже тисячу тонн,— сказав він.

— Ти робиш відкриття,— відповів Пауелл, не піднімаючи голови.— А я й не здогадувався.

— А я хочу знати,— вибухнув Донован,— чого ми завжди вовтузимося з цими новими роботами? Я, зрештою, вирішив, що роботи, які годилися для мого двоюрідного діда по матері, цілком влаштовують і мене. Я за те, що випробувано і вивірено. За тих старих добрих роботів, які перевірені часом і не ламаються.

Пауелл шпурнув у нього книжкою з дивовижною влучністю, і Донован звалився з крісла.

— Останні п'ять років,— спокійно почав Пауелл,— ти випробував нові типи роботів у польових умовах для "Юнайтед Стейтс Роботс". Й оскільки ми з тобою надто ревно виконували свої обов'язки на цих випробуваннях, нас нагородили найбруднішою роботою! I це твоя робота перш за все,— він тицьнув пальцем у бік Донована.— Але ти почав скімлити, наскільки я пам'ятаю, вже через п'ять хвилин

після того, як тебе прийняли в "Ю. С. Роботс". Чому ж ти не звільнишся?

— Гаразд, скажу тобі.— Донован перевернувся на живіт і, спершись ліктями об підлогу, запустив пальці в свою руду чуприну.— Це питання принципове. Зрештою, як фахівець, я беру участь в удосконаленні нових типів роботів. I це головний мій внесок у науковий прогрес. Але зрозумій мене правильно. Мене тут тримає не принцип, а гроші, які нам платять... Грегу!

Раптом Донован дико скрикнув. Пауелл скочив на рівні ноги й прикипів очима до екрана, куди показував рудоголовий. Очі в обох округлилися від страху.

— 0, Юпітере! — прошепотів Пауелл. Донован, затамувавши подих, підвівся з

місця.

— Подивись на них, Грегу, вони збожеволіли.

— Давай скафандри,— сказав Пауелл,— ми йдемо туди.

Не відриваючись від екрана, він стежив за роботами. Виблискуючи бронзою, вони плавно рухалися на тлі тінястих скель безповітряного астероїда. Вони вишикувалися в колону й, освітлені власним тьмяним світлом, нечутно сновигали вздовж помережаних темними западинами стін грубо висіченого тунелю. Сім роботів, на чолі з Дейвом, крокували в ногу. Від їхніх чітких, синхронних поворотів ставало моторошно; плавно перебудовуючи ряди, вони рухалися з примарною легкістю місячної кулі.

Донован повернувся із скафандрами.

— Вони готуються напасти на нас, Грегу! Це ж військова муштра.

— I все ти знаєш. 3 таким самим успіхом це може бути й ритмічна гімнастика. Або, може, Дейву здалося, що він — балетмейстер. Завжди спершу подумай і ніколи не квапся висловитися,— холодно кинув Пауелл.

Донован насупився й демонстративно засунув детонатор у порожню кобуру, що висіла в нього збоку.

— Так чи інакше, але оце тобі робота з новими роботами. Я згоден з тобою, то — наша робота. Але дай мені відповідь на одне запитання. Чому?.. Чому з ними неодмінно щось не клеїться?

— Бо ми прокляті,— похмуро відповів Пауелл.— Ходімо!

Далеко попереду, крізь густу оксамитову темряву тунелю, прорізану променями їхніх ліхтарів, блимали вогники роботів.

— Он вони,— видихнув Донован.

— Я пробував зв'язатися з ними по радіо, але вони не відповідають,— схвильовано прошепотів Пауелл.— Можливо, радіо зіпсувалось.

— Тоді я радий, що ще не виготовили роботів, здатних працювати в цілковитій темряві. Мені б не дуже хотілося розшукувати сім божевільних роботів у темній шахті без радіозв'язку, якщо вони не світяться, як оті безглузді радіоактивні різдвяні ялинки.

— Давай заліземо на отой уступ. Вони йдуть сюди, і я хочу подивитися на них зблизька. Зможеш видертися?

Тяжіння на астероїді значно нижче, ніж на Землі, але важкі скафандри зводили майже нанівець оту перевагу, та й до уступу було близько десяти футів. Пауелл стрибнув слідом.

Колона роботів на чолі з Дейвом наближалася. Вони йшли в чіткому ритмі, спочатку здвоювали ряди, потім знову шикувались по одному, але вже в іншому порядку. Це повторювалося знову й знову, але Дейв жодного разу не повернув голови.

Дейв був уже на відстані двадцяти футів, коли гра припинилася. Допоміжні роботи поламали стрій, почекали мить і, гупаючи ногами, швидко побігли вдалину. Дейв подивився їм услід і повільно сів, підперши голову рукою.

В навушниках Пауелла почувся його голос:

— Ви тут, шефе?

Пауелл кивнув Доновану й зіскочив з уступу.

— Привіт, Дейве! Що сталося? Робот похитав головою.

— Не знаю. Спочатку, пам'ятаю, я розробляв надто тверду породу в тунелі № 17, потім чомусь опинився на відстані півмилі від забою в головному штреку і почув, що поряд — люди.

— Де зараз допоміжні роботи? — запитав Донован.

— На роботі, звісно. Скільки часу ми згаяли?

— Небагато. Забудь про це,— заспокоїв Дейва Пауелл і додав, звертаючись уже до Донована:

— Залишся з ним до кінця зміни, а тоді приходь.