Я, робот - Сторінка 7

- Айзек Азімов -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

У безповітряному просторі не чути було глухого гупання їхніх розмірених кроків, а через синтетичну тканину скафандрів звук теж не проникав. Відчувалося лише ритмічне погойдування.

— Швидше! — закричав Донован, але ритм не змінився.

— Даремно стараєшся,— відгукнувся Пауелл.— Цей металобрухт може рухатися з однією швидкістю.

Вони пробилися крізь тінь, і нараз сонце залило їх своїм біло-гарячим промінням. Донован мимохіть пригнувся.

— Ну й ну! Чи то мені здається, чи справді так пече?

— Ще більш пектиме,— почулася похмура відповідь.— Пильнуй Спіді!

Робот СПД13 був уже досить близько, і його можна було роздивитися в усіх деталях. Граціозне, як вилите, тіло віддзеркалювало сліпучі "зайчики", коли він легкою пружинною ходою крокував по нерівній поверхні. Його ім'я — Спіді — походило від абревіатури СП, що означала його марку, але водночас підходило йому, оскільки роботи моделі СПД були найпрудкішими з усіх, що їх випускала фірма "Юнайтед Стейтс Роботс енд Мекенікел Мен Корпорейшн".

— Гей, Спіді! — вигукнув Донован, несамовито розмахуючи руками.

— Спіді! — гукнув і Пауелл.— Іди сюди! Дистанція між людьми і роботом-блукальцем швидко зменшувалася,— більш завдяки зусиллям Спіді, ніж уповільненій ході застарілих за десять років "коней" Донована й Пауелла.

Вони були надто близько, щоб не помітити, що хода Спіді якась невпевнена — він похитувався з боку на бік. Пауелл замахав рукою і гранично збільшив звук свого компактного, вмонтованого в шолом радіопередавача, готуючись крикнути ще раз. Та Спіді вже їх помітив.

Нараз він зупинився і якийсь час стояв, ледь похитуючись, ніби від легкого вітру.

— Все гаразд! — гукав Пауелл.— Прямуй до нас, хлопче!

Уперше в навушниках Пауелла пролунав голос Спіді:

— Оце здорово! Давайте пограємось! Ви ловите мене, а я вас. Кохання не розлучить нас. Я — маленька квіточка, запашна... я маленька квіточка... Урра! — Повернувшись, він так швидко помчав назад, що з-під його п'ят полетіли грудки спеченої пилюки. Останні слова, що він їх гукнув здалеку, були: "Росте маленька квіточка під столітнім дубом". Відтак почулося дивне металеве клацання, яке, можливо, означало, що на робота напала гикавка.

Донован тихо сказав:

— Звідки він узяв вірші Гілберта і Селівана? Послухай, Грегу, він... він п'яний або щось таке.

— Якби ти мені не сказав, я б і не здогадався,— відповів Пауелл з гіркотою в голосі.—

Вертаймось до скелі, в затінок, бо я вже підсмажуюсь.

Напружену тишу порушив Пауелл.

— По-перше, Спіді не п'яний — це ж же людина. Спіді — робот, а роботи не п'яніють. I все-таки з ним щось негаразд, а це те ж саме, що для людини сп'яніння.

— Як на мене, то він п'яний,— рішуче сказав Донован,— і наскільки мені відомо, він думає, що ми тут з ним граємося в піжмурки. А нам не до іграшок. Йдеться про життя або смерть, і смерть, правду кажучи, страшну.

— Гаразд, не гарячкуй. Робот є робот. Як тільки дізнаємося, що в ньому зламалося, ми зможемо його полагодити.

— Дізнаємось...— жовчно докинув Донован. Пауелл пропустив іронію повз вуха.

— Спіді чудово пристосований до меркуріанського середовища. Але цей район,— він обвів кругом рукою,— незвичайний, з явною аномалією. От де заковика. Звідки, наприклад, взялися ці кристали? Вони могли утворитися з рідини, яка повільно застигла. Але де взятися такій гарячій рідині, щоб вона могла застигнути під сонцем Меркурія?

— Вулканічне явище,— висловив здогад Донован. Пауелл напружився.

— Устами дитини...— почав він дивним, ніби чужим, голосом і замовк. Тоді озвався знову:

— Послухай, Майку, що ти сказав Спіді, коли посилав його по селен?

Для Донована таке запитання було несподіваним.

— А дідько його знає. Не пам'ятаю. Я тільки сказав йому принести селен.

— Ну, це я знаю. Але як? Спробуй пригадати точно.

— Я сказав... Ага... Я сказав: "Спіді, нам треба трохи селену. Ти можеш дістати його там-то й там-то. Піди й принеси". Оце й усе. А ти хотів, щоб я як сказав?

— Ти не сказав йому, що це невідкладна справа, ні?

— А для чого? I так ясно. Пауелл зітхнув:

— Тут уже нічим не зарадиш — ми втрапили в халепу.

Він зліз зі свого робота і сів, притулившись спиною до скелі. Донован підсів до нього, і вони взялися за руки. А там, де кінчалася тінь, палюче сонце, здавалося, чатувало на них, як кіт на мишу. Поряд стояли невидимі в темряві два велетенські роботи й дивилися на них тьмяним червоним світлом своїх фотоелектричних очей — незворушні, спокійні, байдужі.

Байдужі! Такі, як і весь цей отруйний Меркурій — мала планета, що приносить велике нещастя.

У навушниках Донован почув напружений голос Пауелла:

— Тепер слухай. Давай почнемо з трьох законів робототехніки — законів, які міцно вкарбовано в позитронний мозок робота.— У темряві він почав загинати пальці.— Отже, по-перше, робот не може заподіяти шкоди людині або ж допустити, щоб людині було завдано шкоди.

— Правильно!

— По-друге,— вів далі Пауелл,— робот мусить підкорятися наказам людини, якщо ці накази не суперечать Першому закону.

— Правильно!

— По-третє, робот повинен дбати про свою

безпеку, поки це не суперечить Першому і Другому законам.

— Правильно. I до чого ж ми дійшли?

— Саме цим все й пояснюється. Суперечності між усіма цими законами врівноважуються різницею позитронних потенціалів у мозку. Скажімо, робот наражається на небезпеку й усвідомлює це. Потенціал, що утворюється згідно з Третім законом, примушує його повернутися назад. Але уяви собі, що ти послав його туди, де на нього чигає небезпека. Тоді Другий закон утворює протилежний потенціал, вищий за попередній, і робот виконує наказ, ризикуючи власним існуванням.

— Гаразд, усе це мені відомо. I що з того?

— Давай візьмемо історію зі Спіді — одна з найостанніших моделей — спеціалізована й дорога, як лінкор. Його не так-то й легко знищити.

— Ну, а далі?

— А далі те, що Третій закон запрограмовано в моделях СПД особливо сильно — на цьому наголошують і інструкції. Робот цієї моделі прагне будь-що уникнути небезпеки. А ти, посилаючи Спіді по селен, дав команду неуважно, ніби між іншим, не наголосив на її важливості, а тому потенціал, пов'язаний з Другим законом, був надто слабкий. Ось тобі й пояснення.

— Гаразд, давай далі. Здається, я розумію.

— Отже, ти розумієш, про що йдеться? Там, біля селенового озера, якась небезпека. Вона зростає, як тільки робот наближається до озера, і на певній відстані від нього потенціал Третього закону, надзвичайно високий з самого початку, зрівнюється з потенціалом Другого закону, низьким із самого початку.

Донован схвильовано скочив на ноги.

— Ясно! Встановлюється рівновага: Третій закон жене його назад, а Другий — уперед...

— От він і кружляє довкола озера по лінії, де діє рівновага потенціалів. I якщо ми нічого не придумаємо, він і далі кружлятиме, як у старому доброму зачарованому колі...

По хвилинній мовчанці він провадив далі:

— I через те, між іншим, він робиться ніби п'яним. При рівновазі потенціалів діяльність половини позитронних з'єднань в мозку порушується. Я не фахівець з робототехніки, але це очевидно. Можливо, він утратив контроль над тими самими частинами свого вольового механізму, що її п'яна людина. Дуже мило!

— Але якби знати, від чого він бігає.

— Ти сам здогадався. Вулканічні явища. Десь там, біля селенового озера, з надр Меркурія просочуються гази. Сірчанокислий газ, вуглекислота й окис вуглецю. Це забагато, та ще й при такій температурі.

Донован проковтнув слину.

— Окис вуглецю плюс залізо дає леткий залізний карбоніл.

— А робот,— сказав Пауелл,— це переважно залізо.— I похмуро додав:— Ми впали в роздуми, що самі по собі нічого не дають. Ми з'ясували все, крім одного: що треба робити? Самі ми не можемо дістати селену — він надто далеко. Не можемо ми й послати цих "коней", бо без нас вони туди не підуть. А відвезти нас туди й назад так швидко, щоб ми не встигли підсмажитися, вони не зможуть. I зловити Спіді ми не можемо, бо цей телепень думає, що ми з ним граємося, й до того ж може бігти шістдесят миль на годину проти наших чотирьох.

— Але якщо один з нас піде,— кинув пробний камінець Донован,— і підсмажиться, то залишиться другий...

— Так,— почулася саркастична відповідь,— це буде дуже зворушлива жертва. Тільки той перший, поки дістанеться до озера, навряд чи зуміє віддати наказ. А я не певен, що роботи самі без наказу повернуться до скелі. Уяви: ми в двох-трьох милях від озера, ну вважай — у двох. Робот долає чотири милі за годину. Ми в своїх скафандрах можемо протриматися двадцять хвилин. Але тут слід брати до уваги не лише спеку. Сонячна радіація в ультрафіолеті і нижче — це теж загибель.

— Гм-м,— кахикнув Донован,— бракує десяти хвилин.

— Для нас це все одно, що вічність. I ще одне: щоб потенціал Третього закону зупинив Спіді на такій відстані, там повинно бути багато окису вуглецю і парів металу й неодмінно ознаки корозії. Він там уже кілька годин, і де знаття, що от-от не вийде з ладу, скажімо, колінний суглоб і він не перекинеться? Ми мусимо не просто думати, а думати швидко!

Запала глибока, похмура, гнітюча мовчанка.

Першим порушив її Донован. Він намагався

побороти хвилювання, але голос його тремтів.

— Ну гаразд,— сказав він,— оскільки ми не можемо збільшити потенціал Другого закону додатковими наказами, то чи не варто було б зайти з іншого боку? Якщо посилити небезпеку, то, відповідно, збільшиться й потенціал Третього закону, і так ми повернемо його назад.

Пауелл повернувся до нього в німому запитанні.

— Послухай,— обережно вів далі Донован,— щоб вибити його із "зачарованого кола", треба

збільшити концентрацію окису вуглецю там, де він ходить. Треба повернутися на станцію — там у нас ціла аналітична лабораторія!

— Атож,— погодився Пауелл,— це ж станція-рудник.

— Чудово! Там має бути багато щавлевої кислоти, яка осаджує кальцій.

— Присягаюсь космосом, Майку, ти — геній!

— Може, й так,— скромно погодився Донован.— Я лише пригадав, що щавлева кислота при нагріванні розпадається на вуглекислий газ, воду і старий, добрий окис вуглецю. Курс хімії ще з коледжу, як ти пам'ятаєш.

Пауелл скочив на ноги і ляснув робота-монстра по механічній нозі.

— Гей! — крикнув він.— Ти вмієш кидати?

— Що, хазяїне?

— Будь-що.— Пауелл подумки вилаяв робота-тугодумам схопив скелястий уламок завбільшки з цеглину.— Влуч ось цим у те гроно голубуватих кристалів за кривою тріщиною.