Янкі з Коннектікуту при дворі короля Артура - Сторінка 11

Кожному надавалося право обрати християнську секту собі до душі: тут я дозволяв цілковиту свободу. Однак викладання закону божого я обмежив стінами церкви й недільних шкіл, заборонивши його в інших навчальних закладах.

Звісно, я міг би оголосити провідною свою власну секту й без будь-яких труднощів навернути всіх у пресвітеріанство, але це було б уже насильством над людською природою: духовні запити й прагнення людей не менш різноманітні, ніж їхні фізичні потреби, колір шкіри й риси обличчя, і людина почуває себе морально задоволеною лише тоді, коли її релігійне убрання і кольором, і фасоном, і розміром найкраще відповідає її духовному складу; до того ж я боявся панування єдиної церкви; така церква являє собою могутню владу, наймогутнішу з усіх можливих, і тому коли її прибирають до рук користолюбці, — а рано чи пізно так буває завжди, — вона вбиває людську свободу й паралізує людську думку, В країні було багато копалень, і всі вони вважалися власністю короля. До мене їх розробляли по-дикунському — викопували ями й тягали звідти руду в шкіряних лантухах по тонні на день; я ж постарався якомога швидше поставити розробку копалень на наукову основу.

Так, я домігся чималих успіхів на той час, як серові Саграмору надало кинути мені виклик.

За якихось чотири роки — всього лише чотири роки! — зроблено було так багато, що ви й уявити собі не можете. Все ж таки нема нічого кращого за необмежену владу, — коли вона в надійних руках. Найдосконаліша з цього погляду небесна деспотія. Земна деспотія також була б ідеальною формою земного управління, якби умови земні збігалися з небесними, тобто якби деспот являв собою найкращого представника роду людського й жив вічно. Та оскільки й найдосконаліша в світі людина мусить умерти, залишивши владу на недосконалого наступника, земна деспотія не просто погана, а найгірша з усіх можливих способів управління.

Своєю працею я показав, чого може домогтися деспот, якому підвладні всі багатства королівства. Темний люд тієї країни й гадки не мав, що в нього під боком я розбудовував цивілізацію дев’ятнадцятого століття! Вона була прихована від стороннього ока, але вона існувала, вона була фактом вагомим і незаперечним, про який усі ще почують, якщо я не помру й щастя не зрадить мене. Вона існувала так само реально й поки що непомітно, як розбурханий пекельний вогонь у череві вулкана, чий згаслий кратер невинно дивиться в небесну блакить. Мої школи й церкви різних напрямків були ще в дитячому віці чотири роки тому; тепер вони виросли; мої майстерні перетворилися на потужні заводи, там, де в мене колись працював десяток кваліфікованих робітників, тепер трудилася тисяча; на місці одного здібного фахівця я мав тепер півсотні. Я, так би мовити, тримав руку на рубильнику, готовий будь-якої миті ввімкнути його й залити морем світла опівнічну темряву. А втім, я не мав наміру вмикати світло зненацька. Раптовість — не моя політика. Народ не витримав би раптовості, а крім того, на мене відразу ж навалилася б панівна римсько-католицька церква.

Ні, я діяв обачно. Час від часу я розсилав по всій країні таємних агентів із завданням непомітно підривати авторитет лицарства, розхитувати основи всіляких забобонів і таким чином поволі готувати ґрунт для кращого ладу. Почавши, так би мовити, з промінчика силою в одну свічку, я збирався так само поступово збільшувати яскравість світла.

В різних частинах королівства я таємно заснував спеціальні училища, і працювали вони дуже добре. Я мав намір розширювати цю мережу й далі, якщо не буде ніяких перешкод. У найбільшій таємниці тримав я свій Вест-Пойнт[31] — свою Військову академію. Я найстаранніше приховував її від чужого ока; не менш старанно дбав я і про секретність своєї Військово-Морської академії, відкритої у віддаленому портовому місті. Обидва заклади процвітали, радуючи мене своїми успіхами.

Кларенсові вже виповнилося двадцять два роки, і він став моїм першим помічником, моєю правою рукою. Хлопець він був чудовий, майстер на всі руки, для нього не існувало нічого неможливого. Останнім часом я навчав його журналістики, вважаючи, що вже приспів час видавати газету, — для початку невелику, такий собі скромний пробний тижневичок для поширення в моїх розсадниках цивілізації. Кларенс з головою пірнув у цю справу, в ньому, безперечно, сидів справжній газетяр. Принаймні в одному він уже немовби роздвоївся: розмовляв мовою шостого століття, а писав мовою дев’ятнадцятого. Його журналістський стиль постійно вдосконалювався, він уже досяг рівня журналістів закутніх містечок Алабами, і його передові статті не поступалися тамтешнім ні глибиною змісту, ні манерою викладу.

На підході була й інша важлива справа: телеграф і телефон. І в цій галузі були певні успіхи. Першими лініями користувалися виключно ми самі і до слушнішого часу тримали їх у таємниці. Прокладав їх спеціальний загін робітників, працюючи переважно вночі, — і прокладав під землею; ми боялися ставити стовпи, бо вони привертали б до себе зайву увагу. Підземна проводка цілком задовольняла нас: я винайшов для неї ізоляцію, з усіх поглядів бездоганну. Мої робітники мали наказ прокладати лінії навпростець, намагатись уникати шляхів, встановлювати зв’язок з усіма більш-менш великими містами, які вони мали знаходити, орієнтуючись на вогні, і залишати в кожному диспетчерів-зв’язківців. Ніхто в королівстві не міг би пояснити, де лежить той чи інший населений пункт, бо ніхто нікуди не вирушав з певною метою, а тільки випадково потрапляв кудись, мандруючи навмання, і йшов собі далі, навіть не потурбувавшись спитати, як зветься те місто чи село, в якому він побував. Кілька разів ми виряджали топографічні експедиції з метою скласти карту королівства, але церковники щоразу втручалися, здіймаючи страшенний ґвалт. Врешті ми вирішили відкласти це діло до кращих часів: який сенс сваритися з церквою!

Що ж до загального становища в країні, то воно мало чим відрізнялося від того, в якому я її застав. Дещо я змінив, але зміни ці, внаслідок очевидних причин, були незначні й малопомітні. Я ще навіть не торкався системи податків, за винятком надходжень до королівської скарбниці. їх я перерозподілив на логічній і справедливій основі. Завдяки цьому прибутки збільшилися в чотири рази, а податковий тягар розподілився рівномірніше, життя всіх королівських підданих полегшилось, і вони щиро вихваляли мене.

Отож, коли мені знову запропонували взяти відпустку, я не одмагався, вважаючи, що для неї й справді настав найслушніший час. Раніше я не міг дозволити собі такої розкоші, але тепер справа була налагоджена і в надійних руках. Король уже не раз нагадував мені, що відстрочка, яку я випросив собі чотири роки тому, закінчується. Це був натяк на те, що мені пора вирушати на пошуки пригод і слави, щоб виявитися гідним честі схрестити списи з сером Саграмором; хоч він і досі десь граалював, по нього вже посилали кілька рятувальних експедицій, і він міг от-от знайтися. Як бачите, королівське нагадування не заскочило мене зненацька; я був готовий піти у відпустку.

Розділ XI

ЯНКІ В ПОШУКАХ ПРИГОД

Певно, в жодній країні не було стільки мандрівних брехунів — однаково чоловіків чи жінок. Принаймні раз на місяць до нас з’являвся якийсь волоцюга і починав натхненно розводитися про принцесу чи прекрасну діву, яка, чекаючи на визволителя, скніє в далекому замку, ув’язнена підлим і жорстоким розбійником, як правило — велетнем. Здавалося б, вислухавши таку небилицю від зовсім незнайомої людини, король мав би зажадати доказів — бодай спитати, де стоїть той замок, чи як до нього дістатися. Та де там! Нікому й на думку не спадали такі прості й звичайні речі. Вигадки цих волоцюг бралися за чисту монету, жодних запитань ніхто їм не ставив. І ось одного дня, коли я кудись пішов з-, двору, з’явилась одна така особа — цього разу жінка — і наплела звичайних дурниць.

Мовляв, її господиню ув’язнено у величезному похмурому замку разом із сорока чотирма іншими молодими й прекрасними бранками, переважно принцесами; в тій жахливій неволі вони нудяться вже двадцять шість років; замок належить трьом братам-велетням, чотирируким людожерам, у кожного з яких посеред лоба одне око завбільшки з овоч; який саме овоч, заброда не уточнила, — звичайна в цій країні зневага до точності.

Ви не повірите — король і весь Круглий Стіл прийшли в захоплення від цього ідіотського приводу вирушити на пошуки пригод. Усі лицарі навперебій благали в короля дозволу довести свою хоробрість, але, на загальне обурення й досаду, король доручив здійснити цей подвиг мені — єдиному, хто такої честі не домагався.

Я насилу стримав свої почуття, коли Кларенс приніс мені цю звістку. Зате Кларенс своїх почуттів не стримував. Радості його не було меж. Не затуляючи рота, він то вітав мене з цією щасливою нагодою, то славив короля за такий чудовий вияв прихильності до мене. Хлопець не міг устояти на місці, він не ходив, а танцював, літав по кімнаті!

Що ж до мене, то подумки я проклинав і королівську ласку, і ту високу честь, якою вона мене вшанувала, але з дипломатичних міркувань не виказував свого роздратування й удавав ніби невимовно радію. Я навіть заявив, що страшенно радий. Хоч насправді таку страшенну радість відчуває хіба той, з кого щойно зняли скальп.

Та нічого не вдієш, — ускочивши в халепу, треба не вішати носа, а шукати з неї виходу. У будь-якій брехні серед полови є й зернина правди; цю зернину правди я мусив знайти. Я послав по дівчину. До мене привели досить гарненьку лялечку, лагідну і скромну, але з першого ж погляду я зрозумів, що вірити їй можна не більше, ніж дамському годиннику.

— Моя люба, — почав я, — чи вас розпитували про подробиці?

— Ні, — відповіла вона, — не розпитували.

— Власне, я так і думав, а поцікавився тільки для того, щоб упевнитися. Така вже в мене вдача. А тепер не ображайтесь, але, оскільки ми зовсім вас не знаємо, нам доведеться вас трохи затримати. Цілком можливо, що ви говорите правду, ми охоче припускаємо це, але в ділових стосунках — самі розумієте — ніщо на віру не береться. Ви маєте відповісти на кілька запитань. Відповідайте на них прямо, відверто й правдиво. Де ви живете, де ваш дім?

— У країні Модер, прекрасний сер.

— У країні Модер.