Янкі з Коннектікуту при дворі короля Артура - Сторінка 17

І коли сер Гавен уздрів це, він прикрився щитом і щодуху помчав йому назустріч, і вони схрестили списи й ударили один одного в щити, але спис сера Гавена зламався…

— Я так і знав.

— …а в сера Маргауса не зламався; і сер Гавен разом з конем упав на землю…

— Авжеж! І скрутив собі в’язи.

— …проте сер Гавен миттю скочив на ноги, вихопив свого меча, й сер Маргаус спішився, й вони почали битися навстоячки, завдаючи один одному таких страшних ударів, що їхні щити розлетілися на дрізки, а шоломи й панцирі пом’ялись, і обидва вони були поранені. Та відколи пробило дев’яту годину, сер Гавен щогодини дедалі дужчав і сила його потроїлася. Сер Маргаус помітив це й страшно чудувався, чому супротивник його дужчає, хоч обидва вони стікають кров’ю. Аж ось нарешті настав полудень…

Монотонний голос її переніс мене в дитинство, нагадав такі знайомі картини й звуки: "Зупинка Нью-у-Хейвен! Стоїмо десять хвилин… За дві хвилини до відходу кондуктор ударить у дзвін… Пасажирів, що їдуть до моря, просимо пересісти в останній вагон, цей вагон туди не поїде… Яблука, апельсини, банани, бутерброди, пластівці кукурудзяні!"

— …а за ним і пообідній час, а там і надвечір’я, і сер Гавен почав підупадати на силі, й уже він ледь тримався на ногах, і снага його вичерпувалася, а в сера Маргауса, навпаки, м’язи наливалися силою й грубшали…

— А через те йому ставало затісно в його панцирі — та хіба ж ці люди зважають на такі дрібниці!

— …і врешті сер Маргаус мовив: "Сер, я бачу, що ви добрий лицар, достойний суперник і людина великої сили, поки, звичайно, вона у вас є А що посварилися ми з вами за дрібничку, то мені було б жаль убивати вас тепер, коли ви геть знесиліли". — "Ах, — озвався сер Гавен, — благородний лицарю, ви сказали те, що сказав би я на вашому місці". І вони зняли шоломи, й поцілувались, і заприсяглися любити один одного, як брати…

Але тут я загубив нитку й закуняв, міркуючи про те, який жаль, що люди, наділені такою могутньою силою, — силою, яка дозволяла їм протягом шести годин поспіль, у неймовірно важких залізних панцирах, обливаючись потом, рубати, й штрикати, й гамселити один одного, — не народилися тоді, коли силу їхню можна було б застосувати для чогось корисного. От візьмемо, приміром, осла. Осел наділений не меншою силою, але застосовує її з користю, і всі цінують його саме за те, що він осел; але нікому б не спало на думку цінувати вельможу за те, що він осел. З помісі вельможі і осла Ще ніколи нічого путнього не виходило, й до такого поєднання не слід і вдаватися. Та коли вже помилка зроблена, назад вороття нема, і ніхто не знає, на чому воно окошиться.

Коли я прокинувся й прислухався знову, то зрозумів, що пропустив ще один розділ і що Алісанда уже встигла завести своїх героїв дуже далеко.

— Вони їхали та їхали, аж поки заїхали в глибокий

байрак, геть усіяний камінням; на дні його жебонів прозорий струмочок, що витікав із прозорого джерельця, і коло того джерельця сиділи три діви. "Відколи цей край став християнським, — мовив сер Маргаус, — кожен лицар, що попадав сюди, неодмінно зазнавав дивовижних пригод".

— Усе ж таки зважай на свою мову, Алісандо! У тебе сер Маргаус, син ірландського короля, висловлюється точнісінько так само, як решта лицарів. А тобі слід було б укладати йому в уста якісь ірландські слівця чи бодай якийсь характерний вигук, щоб зразу видно було, що це говорить він, а не хтось інший, і щоб не треба було щоразу називати його ім’я. Всі великі письменники роблять так! Він у тебе мав би говорити так: "Відколи цей край став з біса християнським, кожен лицар, що попадав сюди, зазнавав з біса дивовижних пригод!" — Відчуваєш? Звучить багато краще!

— …"кожен лицар, що попадав сюди, зазнавав з біса дивовижних пригод." А й справді звучить багато краще, благородний лорде! Щоправда, трішечки незвично, та нічого, повправляюся — навчуся. І вони під’їхали до дів, і привітали одне одного, й побачили, що на голові старшої діви сяє вінок із щирого золота, а років їй шість десятків чи навіть більше.

— Діві?

— Атож, любий лорде, і волосся в неї під вінком було біле…

— А зуби — ладен закластися! — пластмасові, оті, що йдуть по дев’ять доларів за щелепу, і клацають, і стрибають, мов заведені, коли їси, і геть вискакують з рота, коли смієшся.

— Другій діві було три десятки літ, і на голові в неї сяяв обруч із щирого золота. А третій діві було п’ятнадцять літ…

Хвиля спогадів зринула в моїй душі, заглушивши голос Бенді.

П’ятнадцять літ! О серце моє, розбийся! О кохана моя, назавжди втрачена кохана! Їй було п’ятнадцять літ, моїй красуні, моїй лебідоньці, і я любив її понад усе на світі, а тепер уже не побачу ніколи, довіку! Я згадав про неї, і крила пам’яті перенесли мене за моря-океани часу, в ті туманні, щасливі дні за багато-багато століть уперед, коли я, бувало, прокидався теплого сонячного ранку після снів про неї і казав у трубку: "Алло, центральна!" — лише для того, щоб почути у відповідь ніжне, милозвучне, чарівне, мов небесна музика: "Алло, Хенку!" Вона заробляла три долари на тиждень і цілком заслуговувала на таку платню.

Я так і не збагнув з подальших Алісандиних пояснень, хто були полонені нами лицарі — якщо вона взагалі мала намір пояснити. Цікавість моя згасла, сумні думки полинули далеко. З безладних уривків її розповіді в мене склалося туманне враження, що кожен з тих трьох лицарів посадив по діві собі на коня й вони роз’їхалися врізнобіч — один на північ, другий на схід і третій на південь у пошуках пригод, домовившись зустрітися рівно через рік і один день, щоб обмінятися побрехеньками. Подалися в мандри на цілий рік та ще й один день без будь-якого багажу. Ось іще один приклад простацтва тутешніх жителів.

Сонце вже заходило. Свою розповідь про те, хто такі полонені нами ковбої, Алісанда розпочала о третій годині, і, зважаючи на її оповідну манеру, вона встигла просунутися далеченько. Без сумніву, врешті-решт вона б дійшла і до суті, але квапити таких оповідачів нерозважливо.

Ми наближалися до замку, що стояв на пагорбі, — величезної, могутньої старовинної споруди, сірі мури й вежі якої були чарівно оповиті плющем і в цю мить щедро позолочені промінням призахідного сонця. Таких великих замків нам ще не траплялось, і я вголос подумав, чи не той це, якого ми шукаємо, але Сенді сказала: "Ні". Вона не знала, кому належить цей замок: простуючи до Камелота, вона проминула його, не зупиняючись.

Розділ XVI

ФЕЯ МОРГАНА

Коли вірити мандрівним лицарям, у деяких замках їх зустрічали не зовсім гостинно. Та, звичайно, мандрівні лицарі — не ті люди, яким можна вірити, надто за сучасними мірками правдивості; докопатися до істини можна, лише зробивши знижку на звичаї тієї доби і відкинувши від почутої інформації дев’яносто сім відсотків. Те, що лишалось, було правдою! Тож після такої поправки я дійшов висновку, що, перше ніж дзвонити під брамою замку, тобто гукати варту, не зайве довідатися, що робиться всередині. І я зрадів, помітивши на звивистій дорозі вершника, що скакав від замку нам назустріч.

Коли відстань між нами зменшилась, я побачив, що він у шоломі з плюмажем, одягнений у сталеві лати, але на додаток до них має дивні квадратні щити на грудях та на спині. Під’їхавши ближче, я усміхнувся з власної забутливості — на щитах було написано:

МИЛО ПЕРСІММОНСА!

Всі примадонни миються тільки

цим милом!

То була моя власна вигадка, що мала на меті сприяти цивілізації та поступові в країні. По-перше, то був прихований удар по такому безглуздому явищу, як мандрівне лицарство, — хоч про це не здогадувався ніхто, крім мене. Я розіслав по всіх усюдах уже чимало найхоробріших лицарів, затиснутих, мов сосиска в бутерброді, між двома рекламними дошками, що уславляли той чи інший виріб; розрахунок мій був простий: коли їх розведеться багато, вони почнуть муляти людям очі своїм недоладним виглядом; а з іншого боку, вельможні осли в латах без рекламного оголошення соромитимуться своєї "голизни", бо вважатимуть, що відстали від моди.

Крім того, я сподівався, що ці мої місіонери поступово, не викликаючи ні в кого підозри чи тривоги, привчатимуть знать до елементарних навичок гігієни, а потім потяг до охайності пошириться й на простолюд, якщо, звісно, не знімуть ґвалт церковники. Це підірве всевладдя церкви, точніше, стане першим кроком до такого Підриву; потім — освіта, далі — свобода, й церква почне занепадати. У своєму переконанні, що панівна церква — це панівне зло, панівна тюрма для рабів, я ладен був, не вагаючись, застосовувати проти неї будь-яку зброю, здатну заподіяти їй шкоду. Адже й за мого колишнього життя, у тих майбутніх століттях, які ще навіть не почали ворушитися в утробі часу, зустрічалися старі англійці, які вважали, що народились у вільній країні, — "вільній", хоч у ній діяв закон про корпорації та закон, що дозволяв тільки представникам панівної церкви обіймати державні посади, — цей подвійний мур, зведений проти людських свобод, проти зневаженої совісті, на захист Панівного Анахронізму.

Я навчив своїх місіонерів читати вголос позолочені написи на їхніх дошках; то була непогана ідея — визолотити літери; жоден варвар не міг встояти проти такої краси; сам король залюбки ходив би в палітурці із золотим тисненням! Місіонери мали читати свої оголошення лордам і леді й пояснювати їм, що таке мило; а якщо лорди й леді. боялися випробувати цей винахід на собі, їм пропонувалося випробувати його на собаці. Якщо й експеримент із собакою не переконував, місіонер мав зібрати всю родину й показати, як діє мило на собі самому; він не повинен був спинятися перед жодними, навіть найвідчайдушнішими спробами, аби тільки довести дворянству, що мило зовсім не шкідливе. Якщо після всього цього недовіра до мила все-таки не розвіювалася, місіонер мав упіймати самітника й помити його. Ліси аж кишіли самітниками; вони називали себе святими, й усі вірили в їхню святість; вони були невимовно фанатичні й творили чудеса, й усі ставилися до них з побожною шаною. Я наставляв своїх місіонерів так: якщо самітник після миття милом залишиться живий, але герцог усе ж така милитись відмовиться, — такому герцогові треба дати спокій, залишивши всі дальші спроби переконати його.

Коли моїм місіонерам щастило перемогти стрічного мандрівного лицаря, вони мили його, а потім брали з нього слово, що він дістане для себе такі самі рекламні дошки й насаджуватиме цивілізацію й мило аж до кінця своїх днів.