Янкі з Коннектікуту при дворі короля Артура - Сторінка 23

Або цей старий герцог Південно-Болотний — він ще й досі вимахує мечем і списом! І це ж у його роки, маючи таку родину! Якщо я не помиляюся, сер Гавен поклав сімох його синів, а проте в нього лишилося ще шестеро для сера Маргауса й для мене. Або, скажімо, ота діва: прожила шістдесят зим і все ще пускається в мандри, сяючи своєю замороженою красою… А тобі скільки років, Сенді?

Вона вперше не відповіла на моє запитання. Певно, в її тріскачці щось зіпсувалося.

Розділ XX

ЗАМОК ЛЮДОЖЕРА

Вирушивши о шостій, ми до дев’ятої проїхали десять миль — зовсім непогано, як на коня, що везе потрійний вантаж: чоловіка, жінку та лицарський обладунок. Потім ми зупинилися на перепочинок у гайку над прозорим струмком.

Аж ось ми побачили лицаря, який наближався до нас; ще здалеку я почув, що він то лається на всі заставки, то голосно й дуже гірко зітхає. Але я зрадів його появі, бо побачив на грудях його рекламу, що аж сяяла золотими літерами:

Вживайте Петерсонову

профілактичну зубну щітку!

Беруть нарозхват.

Я зрадів йому, бо зрозумів, що це один із моїх лицарів. То був сер Медок де ля Монтен, здоровило, який уславився тим, що одного разу мало не скинув з коня сера Ланселота.

Про цей визначний факт своєї біографії він під тим чи іншим приводом неодмінно розповідав у першій же розмові кожному новому знайомому. Проте була у його житті й інша подія, не менш важлива, якої він хоч і не приховував, та все ж таки волів не виставляти напоказ; полягала вона в тому, що сера Ланселота йому не пощастило скинути лише тому, що той, випередивши сера Медока, скинув його з коня самого. Цей простакуватий вайло не вбачав великої різниці між цими двома фактами. Мені він подобався; я цінував його за сумлінне ставлення до своєї роботи. Та й з себе він був показний — широкі плечі в сталевій кольчузі, лев’яча голова прикрашена плюмажем, на високому його щиті своєрідний герб: рука в сталевій рукавичці стискає зубну щітку й девіз: "Вживайте тільки "Зубасту!" "Зубастою" називалася зубна паста, котру я пустив у продаж.

Сер Медок сказав мені, що страшенно втомився, — і справді, вигляд у нього був змучений. Але спішуватися він не хотів — пояснив, що женеться за чоловіком, який поширює політуру для чавунних грубок. І згадавши про того чоловіка, знову вибухнув страшною лайкою. Політуру рекламував сер Оссез Сюрлюзький, хоробрий лицар, відомий тим, що якось на турнірі наважився помірятися силами з самим сером Гахірісом, — щоправда, безуспішно. Він був хлопець веселий, дотепний і ні до чого в світі не ставився серйозно. Саме тому я і обрав його готувати ринок для політури. Річ у тім, що чавунних грубок іще не існувало, тож і серйозної розмови про політуру для них ще бути не могло. Завдання рекламного агента полягало в тому, щоб помалу вміло готувати публіку до великої зміни, з тим, щоб, коли чавунна грубка з’явиться на ринку, всі вже розуміли, що її треба тримати в чистоті.

Сер Медок був лютий, як чорт, і лаявся до нестями. Він сказав, що лайкою вже, певно, на віки вічні занапастив свою душу, та дарма; він не злізе з коня, не буде відпочивати й нічого не хоче слухати, поки не знайде сера Оссеза й не поквитається з ним. З тих небагатьох пересипаних рясною лайкою слів я зрозумів, що на світанку він випадково зустрів сера Оссеза, і той порадив йому податися навпростець через гори й долини, поля й ліси навздогін за подорожніми, які, мовляв, умить розберуть у нього всі профілактичні зубні щітки й пасту. З властивою йому запопадливістю сер Медок поскакав у вказаному напрямі й після трьох годин виснажливої гонитви наздогнав свою здобич. І хто б ви думали то були? Оті п’ятеро старезних в’язнів, випущених з тюрми вчора ввечері! Останні зуби повипадали у цих бідолах ще двадцять років тому, у них не залишилося навіть пеньків!

— Тисяча болячок! — хрипів сер Медок. — Він у мене тією своєю політурою ще похлинеться. Мені нахчати, що він Оссез! Нехай він буде сам чорт-диявол, я його однаково провчу. Аби тільки попався! Не я буду, як не помщуся на ньому!

І з цими словами, а також багатьма іншими, він потряс своїм списом і поскакав далі. А опівдні на околиці якогось убогого села ми натрапили й на одного з тих дідуганів. Він тішився любов’ю родичів та друзів, яких не бачив п’ятдесят років, горнулися до нього й нащадки, яких він не бачив ніколи; але всі вони були для нього чужі, бо він позбувся пам’яті і втратив розум. Не вірилося, що людина здатна прожити півстоліття, мов щур, у темній норі, однак це підтверджували його стара дружина і вцілілі друзі. Вони пам’ятали його в розквіті сил і молодої краси, пам’ятали, як він поцілував свою дитину, передав її на руки матері й зник у темряві забуття. В замку ніхто не знав, скільки часу просидів цей чоловік у темниці й за що його ув’язнили — про це не збереглося навіть записів; але старенька дружина знала; знала і вже постаріла дочка, що стояла тут-таки в оточенні одружених синів і дочок; вона намагалася призвичаїтися до думки, що батько, який усе її життя був для неї лише ім’ям, безтілесним образом, легендою, тепер сидить перед нею живий.

Дивний випадок, що й казати! Та я згадав про нього з іншої причини,— на мій погляд, ще дивнішої. Навіть така страшна подія не викликала в цих знедолених спалаху гніву проти своїх гнобителів! Вони самі та їхні предки так довго терпіли жорстокість і кривду, що здивувати їх могла хіба що доброта. Так, повчально було дивитися, до яких глибин занепаду рабство довело народ. Ці люди пристосовувалися до найпринизливішої безмовної покори, безнадії, ладні були терпіти найтяжчі муки в житті. Навіть уява їхня була мертва. А коли в людини вмирає уява, це означає, що вона вже опустилася на самісіньке дно й далі опускатися їй нікуди.

Я пошкодував, що поїхав цією дорогою. Не такі враження потрібні державному діячеві, що мріє здійснити революцію мирним шляхом. Бо ці враження тільки підтверджували незаперечну істину, що, всупереч прекраснодушним вимислам деяких філософів, жоден народ у світі ще не здобував свободи балачками про любов до ближнього свого і про моральне самовдосконалення; непорушний закон полягає в тому, що всі успішні революції починалися з насильства. З усіх уроків історії цей урок — найперший. Отже, і цей народ має захопити владу терором та гільйотиною, і йому потрібен не такий вождь, як я.

Через два дні, над полудень, Сенді почала виявляти ознаки тривоги й гарячкового очікування. Вона сказала, що ми наближаємося. Мета нашої подорожі мало-помалу випала в мене з голови, і тепер, коли мені так несподівано про неї нагадали, я був приголомшений її незвичайністю та близькістю. Сенді хвилювалася дедалі більше, а я теж, бо хвилювання — штука заразлива. Серце в мене гучно закалатало. А з серцем нічого не поробиш — у нього свої власні закони, які змушують його часом гупати з причин, що їх зневажаєш розумом. Коли Сенді сковзнула з коня, знаком звеліла мені спинитись і, пригнувшись мало не до землі, почала підкрадатися до кущів, що росли понад яром, серце моє вже мало не вискакувало з грудей. Удари його оглушували мене, поки Сенді, сховавшись у кущах, зазирала в яр і поки я повз до неї на колінах. А коли підповз, вона глянула на мене дикими очима, тицьнула пальцем униз і захекано прошепотіла:

— Замок! Замок! Онде, бачите?

Яке приємне розчарування! Я сказав:

— Замок? Та це ж свинячий хлів. Звичайнісінький свинушник, обгороджений тином!

Сенді подивилася на мене здивовано й засмучено. Очі її потьмяніли, вона замислено замовкла. Потім нарешті сказала повільно, мовби сама до себе:

— Раніше він не був зачарований. Яке дивне чудо! І яке страшне! Для. когось його зачаровано, обернено на щось нице й гидке, а інші бачать його таким, яким він був, незмінним, могутнім і величним, оточеним ровом з водою, з яскравими прапорами, що майорять на вежах проти блакитного неба! Спаси і помилуй нас господи! Серце моє крає біль, бо зараз я знову побачу прекрасних оранок, чиї любі обличчя затьмарив ще глибший смуток! Ми запізнилися, запізнились, і нема нам прощення!

Я зрозумів, як мушу поводитися. Замок був зачарований для мене, але не для неї. Сперечатися з нею, переконувати її було б марно. Мені лишалося тільки підспівувати їй.

Тож я сказав:

— Це часто трапляється: для одного якась річ раптом стає зачарована, а для іншого лишається такою, як була. Ти, мабуть, уже не раз чула про такі випадки, Сенді, а побачила оце вперше. Але нічого страшного не сталося. Власне, нам навіть пощастило. Якби ці дами здавалися свиньми всім, і самим собі теж, то довелося б розвіювати чари, а для цього треба неодмінно знати, в який саме спосіб їх заворожено. Розвіяти чари було б не тільки важко, а й небезпечно, бо, не підібравши правильного ключа до тих чарів, якими їх було заворожено, можна помилково обернути порося на гуся, гуся на карася, а з карася може вийти сірий горобець, а горобця можна звести й зовсім нанівець, тобто перевести увесь підручний матеріал на газ без кольору й запаху. Та, на щастя, зачаровано тільки мої очі, а тому знімати чари немає потреби! Ці прекрасні діви лишаються дівами для тебе, для себе й для всіх інших; а мій обман зору їм не шкодить, бо коли я, дивлячись на свиню, знатиму, що ця свиня насправді дама, то й ставитимусь до неї, як до справжньої дами.

— Дякую вам, любий мілорде, ви промовляєте, як янгол. Я знаю, що ви визволите їх, бо ви створені для подвигів, і сила ваша неперевершена, а хоробрістю та відвагою з вами не зрівняється жоден лицар у цілім світі!

— Я не здатен залишити принцесу в хліві, Сенді. А тепер скажи мені, хто, по-твоєму, оті троє, що моєму потьмареному зору видаються злиденними свинопасами?

— Це людожери. Отже, їхній вигляд також змінено?

Диво дивнеє! Тепер я починаю боятись: як зможете ви точно скеровувати свого списа, коли з велетенських постатей їхніх вам видна хіба третина? Ах, стережіться, благородний сер! Бій буде для вас небезпечніший, ніж я гадала!

— Не турбуйся, Сенді. Мені досить знати, яка саме частина тіла в людожера невидима; тоді я враз обчислю, де містяться його найважливіші органи. Не бійся, я хутко провчу цих штукарів! Чекай на мене тут.

Сенді опустилася навколішки; вона сполотніла, але сповнена була відваги й надії; покинувши її, я під’їхав до хліва й розпочав переговори із свинопасами.