Ярмарок Суєти - Сторінка 80

Його думки блукали десь-інде, коли вони зустрілися, і лише згодом він збаг­нув, що то був Осборн. Він обернувся, щоб поглянути, чи зустріч із свекром справила якесь враження на Емілію, але сердешна жінка й гадки не мала, хто її минув. Тоді Вільям, який щодня супроводив Емілію під час прогуля­нок, витяг годинника, вибачився, що має справу, про яку щойно-згадав, і завернув назад. Емілія й цього не помітила: погляд її був спрямований понад звичним краєвидом, на далекі ліси, куди від неї пішов Джордж.

Містере Осборне, містере Осборне!— гукнув Доббін, під'їхавши до карети старого, й простяг руку.

Осборн навіть не подумав відповісти на вітання, тільки ще раз сердито гукнув служникові, щоб той підігнав візника.

Доббін сперся рукою на край карети й сказав:-Я мушу поговорити з вами, сер, маю до вас доручення.

Від тієї жінки?— люто запитав Осборн.

Ні,— відповів Доббін,— від вашого сина.

Почувши це, Осборн відкинувся в куток карети, і Доббін, пропустивши її вперед, мовчки поїхав за нею через усе місто, аж до готелю, де зупинився Осборн. Там він піднявся слідом за Осборном до його кімнат. Джордж також часто бував тут: ці самі покої займали Кроулі, коли зупинялися в Брюсселі.

Будь ласка, якщо ви маєте до мене доручення, капі­тане Доббіне, чи, вибачте, треба було сказати — майоре Доббіне, бо справжні герої загинули і ви зайняли їхнє місце...— мовив старий Осборн тим саркастичним тоном, до якого часом любив удаватися.

Так, справжні герої загинули,— погодився Доббін, і я хочу поговорити про одного з них.

Тільки коротко, сер,— мовив Осборн і, вилаявшись про себе, похмуро глянув на гостя.

Я прийшов до вас як найближчий його друг по­чав майор,— і виконавець його останньої волі. Він зро­бив духівницю перед початком бою. Ви уявляєте собі, які обмежені були його засоби і в якому скрутному становищі опинилася вдова?-Я не знаю ніякої вдови, сер,— відповів Осборн.— Нехай вона повертається до свого батька.

Але гість вирішив не втрачати самовладання й повів далі, наче не почувши його слів.

Чи ви знаєте, сер, що діється з місіс Осборн? Від удару, що спіткав її, вона мало не збожеволіла і ледве вижила. Ще не відомо, чи вона взагалі одужає. Хоч є така надія, і саме про неї я прийшов поговорити з вами. Вона скоро стане матір'ю. Чи ви проклянете дитину через батькові гріхи, чи пробачите їй задля бідолашного Джорджа?-Осборн виголосив бундючну промову, в якій самовихва­ляння чергувалося з прокльонами: він, по-перше, намагав­ся виправдати перед власним сумлінням свою поведінку, а по-друге, перебільшував синову неслухняність. Мовляв, жоден батько в Англії не ставився до свого сина так, як він, і це не завадило невдячному хлопцеві брутально пов­стати проти нього. Він загинув, навіть не визнавши своєї вини, то хай бере на себе наслідки своєї непокірності й ду­рості. А щодо самого містера Осборна, то він людина слова. Він заприсягся, що ніколи не визнає тієї жінки дружиною свого сина й ніколи не озветься до неї.

Так і скажіть їй,— закінчив він з прокльоном.— Я не відступлюся від цього до самої смерті!-Отже, тут не було ніякої надії. Вдові доведеться жити на свої мізерні кошти й на ту допомогу, що їй дасть Джоз. "Я б міг їй переказати ці слова, проте вона не зверне на них уваги",— сумно зітхнув Доббін.

Думки бідолашної жінки, відколи сталося лихо, блукали десь-інде, і, пригнічена горем, вона була байдужа і до добра, й до зла. Так само вона ставилась до приязні й ласки — байдуже приймала їх і знову впадала у відчай.

Пропустімо рік з життя нашої сердешної Емілії від щойно описаної розмови. Перші місяці того року вона прожила в такому глибокому, невтішному горі, що навіть ми, спостерігаючи й змальовуючи кожен порух цього слаб­кого й ніжного серця, повинні відступити перед тим жор­стоким болем, від якого воно спливало кров'ю. Мовчки обійдімо безнадійне ложе мучениці, тихенько причинімо двері кімнати, де вона страждає, як робили ті добрі люди, що піклувалися про неї перші страшні місяці й не зали­шали її, аж поки нарешті небо ласкаво послало їй розраду. Настав день, неймовірний день безмежної радості, коли бідолашна вдова пригорнула до своїх грудей дитину — хлопчика з очима покійного Джорджа, крихітного сина, прекрасного, мов херувим. Яким дивом було почути перший його крик! Як Емілія сміялася й плакала над ним! Як за­бриніла знов любов, надія і молитва в її грудях, коли до них пригорнулася дитина! Мати була врятована. Лікарі, що лікували її і боялися за її життя й розум, занепокоєно чекали цієї критичної хвилини, перш ніж поручитися за щасливий кінець. Друзі, що постійно були з нею протягом тих довгих місяців сумніву й страху, тепер були винагородженні, побачивши, як у її очах знов засвітилася ніжність.

Одним із них був наш приятель Доббін. Це він привіз Емілію назад до Англії й до будинку її матері, коли місіс О'Дауд, одержавши настійливий виклик від свого чоловіка-полковника, мусила покинути хвору. Кожному, хто не зовсім зачерствів, потепліло б на серці, коли б він побачив, як Доббін тримав на руках дитину, а Емілія, дивлячись на них, щасливо сміялася. Вільям був хрещеним батьком ди­тини і вдосконалював свій хист у купівлі чашок, ложечок, корячків і калаталець для свого хрещеника.

А як упадала біля нього сама Емілія, як вона сповивала й годувала його, тільки й жила ним, як відпихала всіх няньок і не дозволяла майже нікому торкнутися його, вже годі й казати. Вона вважала, що робить його хреще­ному батькові, майорові Доббіну, велику ласку, дозволяючи інколи поколихати хлопчика. В дитині втілювався сенс її існування. Вона вся променіла материнською ніжністю. Вона огортала кволу, безпорадну істоту любов'ю й ласкою. Дитина пила з її грудей життя. Ночами, коли Емілія лиша­лася сама, її раптово переповнювала радість материнської любові, якою господь у своїй дивовижній милості обдарував жінку, радість, неприступна розумові, багато вища за нього,— сліпа, прекрасна відданість, притаманна лише жі­ночому серцю. Вільямові Доббіну залишалося тільки сте­жити за переживаннями Емілії та порухами її серця і ди­вуватися. А оскільки кохання допомагало йому вгадувати всі почуття, що її хвилювали, він бачив з фатальною чіткістю, що, на жаль, там не було місця для нього. Але, знаючи це, він не нарікав і покірно зносив свою долю.

Гадаю, що батько й мати Емілії розуміли майора й на­віть були не від того, щоб посприяти йому. Адже Доббін відвідував їх щодня, довго просиджував з ними, або з Емілією, або з чесним господарем будинку містером Кле­ном та його родиною. Він майже щодня з того чи іншого приводу приносив усім подарунки, і господарева донька, улюблениця Емілії, прозвала його "майором Цукерком". Ця маленька дівчинка звичайно виконувала роль церемоніймейстера й доповідала про нього місіс Осборн. Якось "майор Цукерок" насмішив її: він приїхав у Фулем брич­кою і, злізши з неї, дістав дерев'яного коника, барабан, сурму та інші військові іграшки для маленького Джорджі, якому ледве минув шостий місяць і для якого всі ці пода­рунки, безперечно, були завчасні.

Дитина щойно заснула.

Тихо! — прошепотіла Емілія, мабуть, невдоволена рипучими чобітьми майора. Вона простягла йому руку й засміялася, бо Вільям не зміг її потиснути, поки не звільнився від своїх пакунків.

Іди вниз, Мері,— сказав він дівчинці,— мені треба поговорити з місіс Осборн.

Емілія трохи здивовано глянула на нього й поклала ди­тину в ліжечко.

Я приїхав попрощатися з вами, Еміліє,— сказав він, легенько стискаючи її білу худеньку ручку.

Попрощатися? А куди ж ви їдете? — запитала вона всміхаючись.

Адресуйте листи на моїх агентів,— сказав Доббін,— а вони вже будуть пересилати їх далі до мене. Ви ж будете писати мені, правда? Я їду надовго.

Я писатиму вам про Джорджі,— мовила вона.— Лю­бий Вільяме, які ви були добрі до нього й до мене! Гляньте на нього! Правда, він схожий на ангела?-Маленькі рожеві пальчики дитини машинально обхопили палець чесного солдата, а Емілія з ясною материнською втіхою глянула йому в обличчя. Найсуворіша гримаса не змогла б поранити Доббіна дужче, ніж цей ласкавий по­гляд, що не давав йому ніякої надії. Він схилився над ди­тиною і матір'ю. На мить він утратив мову. І, тільки зібравши всю свою силу, він сказав:-Хай вас береже господь!-Хай і вас береже господь,— відповіла Емілія, підвела голову й поцілувала його.— Тихо, не збудіть Джорджі!— додала вона, коли Вільям Доббін важкою ходою рушив до дверей.

Емілія не чула, як загуркотіла, від'їжджаючи, бричка: вона дивилася на дитину, що всміхалась уві сні.

Розділ XXXVI ЯК МОЖНА ДОБРЕ ЖИТИ НЕВІДОМО НА ЯКІ КОШТИ-Гадаю, на нашому Ярмарку Суєти не знайдеться жодної людини, яка була б така неспостережлива, що часом не замислювалася б над способом життя своїх ближніх, і така надміру милосердна, що не дивувалася б, як перед Новим роком її сусід Джонс чи її сусід Сміт зводить кінці з кін­цями. Хоч як я поважаю, наприклад, родину Дженкінсів (бо обідаю в них двічі або й тричі на сезон), мушу призна­тися, що її поява в Парку в просторій кареті, в супроводі височенних, як гренадери, служників, буде дивувати й ін­тригувати мене до скону. Бо хоч я знаю, що та карета най­нята, а Дженкінсова челядь служить на своїх харчах, усе ж таки на трьох служників і карету треба видати в рік щонайменше шістсот фунтів, а скільки ще мають кошту­вати розкішні обіди, утримання двох синів в Ітоні, дорога гувернантка і вчителі для дочок, подорожі за кордон або в Істберн чи Уортінг восени, щорічний бенкет з вечерею від Гантера (який, до речі, постачає більшість Дженкінсових парадних обідів, я це добре знаю, бо й мене раз запро­сили на такий обід, щоб заповнити порожне місце, і я відразу зрозумів, що ті обіди куди кращі за звичайні, які Дженкінси влаштовують для скромніших гостей),— тож у кого, хоч би який він був доброзичливий, не виникне питання: як ті Дженкінси влаштовують свої справи? Й справді — хто такий Дженкінс? Усі ми знаємо, що він службовець Департаменту Мотузки й Сургуча, де одержує тисячу двісті фунтів на рік. Може, в його дружини є має­ток? Якби то! Міс Флінт — одна з одинадцяти дітей дріб­ного землевласника в Бакінгемшірі. Від своєї родини вона має хіба що індика раз на рік, на Різдво, і за це повинна утримувати двох чи трьох сестер у мертвий сезон та году­вати братів і давати їм притулок, коли ті приїздять до міста.