Юнич - Сторінка 2

Вислухайте мене.

В обох було улюблене місце в саду: лава під старим широким кленом, І тепер сіли на цю лаву.

— Чого ви бажаєте? — спитала Катерина Іванівна сухо, діловим тоном.

— Я не бачив вас цілий тиждень, я не чув вас так довго. Я палко хочу я жадаю вашого голосу. Говоріть.

Вона захоплювала його своєю свіжістю, наївним виразом очей і щік. Навіть у тому, як сиділа на ній сукня, він вбачав щось надзвичайно миле, зворушливе своєю простою і наївною грацією. І в той же час, незважаючи на цю наївність, вона здавалась йому дуже розумною і розвиненою не по літах. З нею він міг розмовляти про літературу, про мистецтво, про що завгодно, міг жалітися їй на життя, на людей, хоч під час серйозної розмови вона, траплялось, раптом не до речі починала сміятися, або тікала в дім. Вона, як мало не всі с-ські дівчата, багато читала (взагалі ж в С. читали дуже небагато, і в тутешній бібліотеці так і говорили, що якби не дівчата і не молоді євреї, то хоч закривай бібліотеку); це безмежно подобалось Старцеву, він, хвилюючись, завжди питався в неї, про що вона читала останні дні, і, зачарований, слухав, коли вона розповідала.

— Що ви читали на цьому тижні, поки ми не бачились? — спитав він тепер.— Говоріть, прошу.

— Я читала Писемського.

— Що саме?

— "Тисяча душ",— відповіла Котик.— А як смішно звали Писемського: Олексій Феофілактович!

— Куди ж це ви? — жахнувся Старцев, коли вона несподівано підвелась і пішла до будинку.— Мені треба поговорити з вами, я повинен з´ясувати... Побудьте зі мною хоч п´ять хвилин! Заклинаю вас!

Вона зупинилась, ніби бажаючи щось сказати, потім незграбно сунула йому в руку записку і побігла в дім, і там знову сіла за рояль.

Сьогодні, об одинадцятій вечора,— прочитав Старцев,— будьте на кладовищі біля пам´ятника Деметті".

"Ну, це вже зовсім нерозумно,— подумав він, опам´ятавшись.— До чого тут кладовище? Навіщо?"

Було ясно: Котик пустувала. Кому, справді, спаде серйозно на думку призначати побачення вночі, далеко за містом, на кладовищі, коли це легко можна влаштувати на вулиці, у міському саду? І чи подобає йому, земському лікареві, розумній, солідній людині, зітхати, діставати записочки, тинятися по кладовищах, робити дурниці, з яких сміються тепер навіть гімназисти? До чого поведе цей роман? Що скажуть товариші, коли дізнаються? Так думав Старцев, блукаючи в клубі навкруг столів, а о-пів на одинадцяту несподівано взяв та й поїхав на кладовище.

У нього вже була власна пара коней і кучер Пантелеймон у бархатній жилетці. Світив місяць. Було тихо, тепло, але тепло по-осінньому. В передмісті, коло боєн, вили собаки. Старцев лишив коней на краю міста, в якомусь із завулків, а сам пішов на кладовище пішки. "У кожного свої химери,— думав він.— Котик теж химерна і — хто знає? — може, вона не жартує, прийде",— і він піддався цій кволій, пустій надії, і вона сп´янила його.

З півверсти він пройшов полем. Кладовище позначилося вдалині темною смугою, наче ліс або великий сад. З´явилась огорожа з білого каменю, ворота; при місячному світлі на воротах можна було прочитати: "Гряде час в онь же..." Старцев увійшов у хвіртку, і перше, що він побачив, де білі хрести й пам´ятники обабіч широкої алеї і чорні тіні від них і від тополь; і навколо далеко було видно біле й чорне, і сонні дерева схиляли своє гілля над білим. Здавалось, що тут було світліше, як у полі; листя кленів, схоже на лапи, чітко вирізнялось на жовтому піску алей і на плитах, і написи на пам´ятниках були виразні. Спочатку Старцева вразило те, що він бачив тепер вперше в житті і чого, мабуть, більше вже не випаде бачити: світ, не схожий ні на що інше,— світ, де місячне сяйво таке гарне й м´яке, наче тут його колиска, де немає життя, немає й немає, але в кожній темній тополі, в кожній могилі почувається присутність таємниці, яка обіцяє життя тихе, прекрасне, вічне. Од плит і зав´ялих квітів, разом з осіннім запахом листя, віє прощенням, сумом і спокоєм.

Навколо німа тиша; у глибокому смиренні з неба дивилися зірки, і кроки Старцева лунали так різко й недоречно. І тільки, коли в церкві став дзвонити годинник, і він уявив самого себе мертвим, закопаним тут навіки, то йому здалось, що хтось дивиться на нього, і він на хвилину подумав, що це не спокій і не тиша, а глухий сум небуття, приглушений відчай...

Пам´ятник Деметті у вигляді каплиці, з ангелом нагорі; колись в С. була проїздом італьянська опера, якась із співачок вмерла, її поховали і поставили оцей пам´ятник. У місті вже ніхто не пам´ятав про неї, та лампадка над входом віддзеркалювала місячне світло і, здавалось, горіла.

Нікого не було. Та й хто піде сюди опівночі? Але Старцев ждав, і наче місячне світло підігрівало в ньому жагу, ждав жагуче і уявляв собі поцілунки, обійми. Він посидів біля пам´ятника з півгодини, потім пройшовся бічними алеями, із капелюхом в руці, очікуючи і думаючи про те, скільки тут, у цих могилах, закопано жінок і дівчат, які були вродливі, чарівні, які кохали, горіли вночі жагою, віддаючись ласці. Як по суті не добре жартує з людини мати-природа, як прикро усвідомлювати це! Старцев думав так, і в той же час йому хотілося закричати, що він хоче, що він жде кохання, хоч би що там було; перед ним біліли вже не брили мармуру, а прекрасні тіла, він бачив форми, які соромливо ховалися в затінку дерев, відчував тепло, і ця млость ставала нестерпною...

І немов опустилася завіса, місяць зайшов за хмари, і раптом все потемніло навколо. Старцев ледве знайшов ворота,— вже було темно, як осінньої ночі,— потім годин із півтори блукав, відшукуючи завулок, де лишив своїх коней.

— Я стомився, ледве тримаюсь на ногах,— сказав він Пантелеймонові.

І, сідаючи з насолодою в коляску, він подумав:

"Ох, не треба б гладшати!"

III

Другого дня ввечері він поїхав до Туркіних свататись. Але це, як виявилось, було незручним, бо Катерину Іванівну в її кімнаті причісував перукар. Вона збиралась у клуб на танцювальний вечір.

Довелося знову довго сидіти в їдальні і пити чай. Іван Петрович, бачачи, що гість задуманий і нудьгує, вийняв з жилетної кишені записочки, прочитав смішний лист німця-управителя про те, як у маєтку попсувалася вся замкнутість і обвалилася покривленість.

"А посаг вони дадуть, мабуть, немалий",— думав Старцев, неуважно слухаючи.

Після безсонної ночі він був якийсь приголомшений, наче його обпоїли чимось солодким та снотворним; на душі було туманно, але радісн0 тепло, і в той же час у голові якийсь холодний, важкий шматочок мір! кував:

"Зупинись, поки не пізно! Чи до пари вона тобі? Вона розпещена вередлива, спить до другої години, а ти дячків син, земський лікар..."

"Ну, що ж? — думав він.— І нехай".

"До того ж, коли ти одружишся з нею,— продовжував шматочок,— то її рідня примусить тебе кинути земську службу і жити в місті".

"Ну, що ж? — думав він.— У місті, то й у місті. Дадуть посаг, заведемо обстановку..."

Нарешті, увійшла Катерина Іванівна у бальному вбранні, декольте, гарненька, чистенька, і Старцев замилувався і прийшов у такий захват, що не міг вимовити ані слова, а тільки дивився на неї і сміявся.

Вона стала прощатися, і він — залишатися тут йому не було вже рації — підвівся, кажучи, що йому час додому: ждуть хворі.

— Нічого не поробиш,— сказав Іван Петрович,— їдьте, до речі ж підвезете Котика в клуб.

Надворі накрапав дощ, було дуже темно, і тільки з хрипкого кашлю Пантелеймона можна було вгадати, де коні. Підняли у коляски верх.

— Я йду по кіллю, ти йдеш, покіль ллєш,— говорив Іван Петрович, підсаджуючи дочку в коляску,— він йде, покіль ллє... Рушай! Прощайте, будь ласка!

Поїхали.

— А я вчора був на кладовищі,— почав Старцев.— Як це не великодушно і не милосердно з вашого боку...

— Ви були на кладовищі?

— Так, я був там і чекав на вас майже до другої. Я страждав...

— І страждайте, коли ви не розумієте жартів.

Катерина Іванівна, вдоволена, що так хитро пожартувала з закоханого і що її так сильно кохають, зареготала і раптом скрикнула від переляку, бо в цей саме час коні круто повертали в ворота клубу, і коляска похилилась. Старцев обійняв Катерину Іванівну за талію; вона, перелякана, пригорнулась до нього, і він не втримався і жагуче поцілував її в губи, в підборіддя і міцніше обійняв.

— Годі,— сказала вона сухо.

І за мить її вже не було в колясці, і городовий біля освітленого під´їзду клубу горлав огидним голосом на Пантелеймона:

— Чого зупинився, ґаво? Проїжджай далі!

Старцев поїхав додому, але скоро повернувся. Одягнений у чужий фрак і білий твердий галстук, що якось усе стовбурчився і хотів сповзти з комірця, він опівночі сидів у клубі у вітальні і захоплено говорив Катерині Іванівні:

— О, як мало знають ті, хто ніколи не кохав! Мені здається, ніхто ще не описав правильно кохання, навряд чи можна описати це ніжне, радісне, нестерпне почуття, і хто пережив його хоч раз, той не стане відтворювати його в словах. Навіщо оці передмови, описи? Навіщо оця непотрібна красномовність? Кохання моє безмежне... Прошу, благаю вас,— вимовив, нарешті, Старцев,— будьте моєю дружиною!

— Дмитре Іоничу,— сказала Катерина Іванівна, з дуже серйозним виразом, подумавши,— Дмитре Іоничу я дуже вам вдячна за честь, я вас

поважаю, але...— вона підвелась і говорила, стоячи,— але, пробачте, бути хорошою дружиною я не можу. Будемо розмовляти серйозно. Дмитре Іоничу, ви знаєте, над усе в житті я люблю мистецтво, люблю, шалено люблю музику, їй я присвятила все своє життя. Я хочу бути артисткою, я хочу слави, успіхів, свободи, а ви хочете, щоб я продовжувала жити в цьому місті, продовжувала це пусте, безкорисне життя, яке стало для мене нестерпним. Стати дружиною — о, ні, пробачте! Людина повинна прагнути вищої, блискучої мети, а родинне життя зв´язало б мене навіки. Дмитре Іоничу (вона ледь-ледь посміхнулась, бо, сказавши "Дмитре Іоничу", згадала "Олексій Феофілактович"), Дмитре Іоничу, ви добра, благородна, розумна людина, ви найкращий з усіх...— у неї сльози навернулись на очі,— я співчуваю вам всією душею, але... але ви зрозумієте...

І, щоб не заплакати, вона відвернулась і вийшла з вітальні.

У Старцева перестало тривожно битися серце.