З холодним серцем - Сторінка 24

Невинна дитина") аж до недавніх знімків з Акапулько. Було ще з півсотні речей, що їх він неодмінно хотів узяти з собою, зокрема — карти місцевостей, де сховано скарби, альбом з малюнками Отто, два грубих зошити. Один з них, більший обсягом, являв собою особистий словник Перрі, куди він без певного ладу записував різні слова, які вважав "гарними", "корисними" чи принаймні "вартими, щоб їх запам'ятати" (як-от, наприклад: "летальний — смертельний; поліглот — людина, що знає багато мов; екзекуція — кара; агностик — той, що заперечує знання; троглодит — печерна людина; антипатія — неприязнь; антропофаг — людожер").

На обкладинці другого зошита каліграфічним почерком — предметом гордощів Перрі — було виведено: "Особистий щоденник Перрі Едварда Сміта". Але назва не відповідала змістові, бо то був ніякий не щоденник, а скоріше збірка маловідомих фактів ("Кожні п'ятнадцять років Марс наближається до Землі. 1958-й — саме такий рік"), віршів та літературних цитат ("Немає людини, що була б як острів, сама собі"), виписок з газет і книжок, або дослівних, або переказаних довільно, як-от:

"Знайомих у мене багато, друзів мало, а людей, що знають мене по-справжньому,— ще менше.

Читав про нову отруту на пацюків. Дуже сильна, не має запаху, смаку, враз засвоюється організмом, так що при розтині не можна виявити й сліду.

На випадок, коли б довелося виступати з промовою: "Хоч убийте, не пригадаю, що збирався сказати... Здається, ще ніколи присутність стількох людей не завдавала мені більшої втіхи. Це чудова, рідкісна мить, і нею я завдячую вам".

Прочитав цікаву статтю в лютневому номері "Між нами кажучи": "З ножем — до діамантових розсипів".

"Людині, яка тішиться волею та всіма її перевагами, ніколи не зрозуміти, що означає бути позбавленим її". Ерл Стенлі Гарднер.

"Що таке життя? Це — зблиск світлячка серед ночі. Це — зітхання бізона в зимову пору. Це — маленька тінь, що перебігає по траві й зникає із заходом сонця". Вороняча Нога, ватаг індіанського племені чорноногих".

Остання цитата була записана червоним чорнилом і обведена рамкою із зелених зірочок; отже, власник зошита хотів підкреслити свій "особистий інтерес" до неї. "Зітхання бізона в зимову пору" — це ж бо цілком відповідало його поглядам на життя. Навіщо клопотатися? Навіщо "гнути горба?" Адже людина — це ніщо, туман, тінь, яку поглинає темрява.

Але ж хай йому чорт, а ти таки клопочешся, щось плануєш і ладен собі нігті кусати через якесь там попередження готельної адміністрації: "Su dia termina a las 2 р. m.".

— Діку? Ти чуєш? Скоро перша.

Дік уже не спав і щось шепотів на вухо Інес. Дівчина мовчки курила сигарету. Минулого вечора, коли Дік привів її до готелю і сказав, що вона тут ночуватиме, Перрі хоча й погодився, проте був видимо невдоволений. Вони йому "страх як докучали". І все ж він почував жаль до Інес. Це "мале дурнятко" щиро вірило, що Дік справді думає одружитися, і навіть не підозрювало, що він того ж таки дня збирається покинути Мексіку.

— Бога ради, Діку! Поквапся, чуєш? Наша доба минає о другій.

*

Була остання субота перед різдвом, і потік машин на Головній вулиці Гарден-Сіті ледве посувався вперед. Затиснутий у цьому завозі, Дьюї подивився вгору на святкові гірлянди, сплетені з ялинового гілля й прикрашені червоними паперовими дзвониками, і нараз пригадав, що не купив ще різдвяних подарунків дружині й дітям. Його мозок автоматично відкидав усе, що не було пов'язане із справою Клаттерів.

Така цілковита зануреність уже почала непокоїти Мері та й декого з їхніх знайомих.

Один близький приятель Дьюї, молодий адвокат Кліффорд Р. Гоуп, сказав йому навпростець:

— Слухай, Еле, ти хоч сам тямиш, що з тобою діється? Ти ж увесь час тільки про одне говориш.

— Авжеж,— відказав Дьюї.— Бо я тільки про це й думаю. До того ж цілком можливо, що саме в розмові я раптом натраплю на щось таке, до чого не додумався раніш. На якесь нове рішення. Або й ти. Хай йому чорт, Кліффе, та я ж довіку спокою не матиму, якщо ця справа так і ляже в архів нерозв'язана. Хоч би скільки років минуло, а воно все не йтиме в мене з голови. Щоразу, як десь станеться вбивство, чимось подібне до цього, я просто не зможу не помчати туди стрімголов, не побачити на власні очі, що там і як,— а раптом виявиться якийсь зв'язок! Та й це ще не все. Головна причина ось у чому: я тепер знаю Клаттерів чи не краще, ніж вони самі себе знали, і думка про них буквально переслідує мене. І так буде доти, доки я дізнаюсь, як усе сталось.

Одержимість Дьюї цією справою мала ще один наслідок: він став дуже неуважливий, чого ніколи раніш за ним не помічалося. Ще тільки вранці того дня Мері попрохала його, щоб він не забув неодмінно... неодмінно... А от що саме — він ніяк не міг пригадати, аж поки, вибравшись нарешті з передсвяткової міської тисняви й давши повний газ на шосе № 50 у напрямі Голкомба, побачив попереду ветеринарну лікарню доктора Дейла. Ну звісно ж! Дружина просила забрати додому їхнього кота, Піта. То був дебелий п'ятнадцятифунтовий котисько тигрової масті, відомий у цілому Гарден-Сіті як невиправний забіяка, через що й опинився оце в лікарні: програвши битву з собакою-боксером, він дістав такі тяжкі поранення, що довелося накладати шви й застосовувати антибіотики. Та сьогодні доктор Дейл уже виписав його з лікарні, і Піт, умостившись на передньому сидінні в машині свого господаря, муркотів усю дорогу до Голкомба.

Дьюї їхав на ферму "Долина", але йому захотілося випили чашку гарячої кави, і він спинив машину біля "Гартменового кафе".

— Добридень, красеню,— сказала міс Гартмен.— Чим можу прислужитися?

— Чашечку кави, хазяйко, ото й тільки.

Вона налила йому чашку кави.

— Я не помиляюся? Здається, ви добряче схудли?

— Та трохи є.

Насправді за останні три тижні Дьюї схуд на двадцять фунтів. Костюми висіли на ньому так, наче він позичив їх у якогось огрядного приятеля. Обличчям він узагалі мало скидався на детектива, а тепер і поготів,— скоріше можна було подумати, що це якийсь аскет, заглиблений у потойбічні думи.

— Як ви себе почуваєте?

— Чудово.

— Вигляд у вас жахливий.

Атож, годі й заперечувати. Проте не гірший, ніж у його колег із КБР — в агентів Данца, Черча і Ная. І вже, певна річ, він, Дьюї, в кращій формі, ніж Гарольд Най, що незважаючи на грип і високу температуру, не полишав розслідування. Зокрема, ці четверо до краю стомлепих людей "піддали перевірці" щось із сімсот усіляких поголосок і чуток. Сам Дьюї, приміром, згаяв два виснажливі дні, намагаючись натрапити на слід отих таємничих двох мексіканців, що, як присягався Пол Гелм, приходили до містера Клаттера напередодні вбивства.

— Ще чашечку, Елвіне?

— Та, мабуть, ні. Дякую, хазяйко.

Але місіс Гартмен уже принесла гарячий кавник.

— Це коштом фірми, шерифе. Як подивитися на вас, воно не завадить.

За столиком у кутку два скотарі з околишніх ферм грали в шашки. Один з них підвівся й перейшов до прилавка, де сидів Дьюї.

— Це правда, що ми чули? — запитав він.

— Залежно від того, що ви чули.

— Про отого типа, котрого ви схопили. Котрий заліз у будинок Клаттерів. Ніби він і є вбивця. Ось що ми чули.

— Тоді ви чули неправду, друже. Так, неправду.

Хоча в минулому Джонатана Деніела Едріена, що тепер сидів в окружній тюрмі по звинуваченню в незаконному носінні зброї, деякий час тримали в державній лікарні у Топіці як душевнохворого, проте перевірка показала: щодо справи Клаттерів він винен хіба що в нездоровій цікавості.

— Ну, а коли це не він, то якого ж біса ви не зловите справжнього винуватця? В мене повен дім жінок, то вони навіть у ванну бояться самі заходити.

Дьюї звик до подібних нападок — така вже була його робота. Він лише зітхнув і посміхнувся.

— Нічого смішного тут нема! Я кажу серйозно. Чому ви нікого не заарештуєте? Вам за це платять гроші.

— Ану без грубощів,— сказала місіс Гартмен.— Усім нам кепсько. Елвін робить що тільки може.

Дьюї підморгнув до неї.

— Розтлумачте йому, хазяйко. І дуже дякую за каву.

Скотар почекав, доки він дійде до дверей, тоді випалив навздогін:

— Якщо ви ще коли поткнетеся в шерифи, на мій голос не розраховуйте. Бо ви його недістанете!

— Ану без грубощів,— знову сказала місіс Гартмен.

*

Був полудень десь ген у пустелі Мохаве. Перрі сидів на валізі й награвав на гармонійці. Дік стояв обіч лискучого чорного шосе № 66, втупивши очі в безлюдну далечінь, неначе сподівався викликати машину силою свого погляду. Машини з'являлися рідко, та й ті не спинялись задля двох подорожніх. Щоправда, один водій ваговоза, що їхав до Нідлса, штат Каліфорнія, запропонував підвезти їх, але Дік відмовився. Це була "не та нагода". Вони з Перрі чекали якогось самотнього мандрівника в пристойній машині й з повним гаманом — такого, щоб пограбувати його, задушити й покинути серед пустелі.

У пустелі звук часто випереджає появу. Дік зачув далекий стугін ще не видимої машини. Почув його й Перрі. Він сховав гармонійку в кишеню, узяв валізу й став поруч Діка на узбіччі шосе. (Валіза становила весь їхній багаж. Вона була вщерть напакована пам'ятками Перрі, до яких долучено три сорочки, п'ять пар білих шкарпеток, коробку аспірину, пляшку текіли[29], ножиці, безпечну бритву й пилочку для нігтів. Решту свого добра вони частково позаставляли, частково полишили на отого бармена-мексіканця, а частково надіслали поштою до Лас-Вегаса).

Вони чекали. Аж ось і машина. Вона швидко наближалась, і скоро стало видно, що то синій "додж", в якому немає нікого, крім водія — кощавого лисого чоловіка. Нагода була чудова. Дік підняв руку й помахав водієві. Той сповільнив швидкість, і Дік усміхнувся до нього променистою усмішкою. Машина вже майже спинилась, і водій пильно оглянув подорожніх з ніг до голови. Як видно, довіри вони в нього не викликали (після п'ятдесятигодинної автобусної подорожі з Мехіко-Сіті до Барстоу та півдня переходу по пустелі Мохаве обидва були оброслі, закурені й мали страхітливий вигляд). Він натиснув на газ і погнав геть. Дік приклав долоні до рота й гукнув навздогін:

— Твоє щастя, падлюко!

Тоді засміявся й завдав на плече валізу. Сердитись по-справжньому він просто не міг, бо, як пригадував потім, "був надто радий, що знов опинився у добрих старих Штатах".