Забуте вбивство - Сторінка 10

Та й звідки вони могли знати? Але розповідати, власне, нема чого, Гелена – моя сестра – поверталася додому з Індії на тому самому кораблі, що й ваш батько. Він був удівець із малою донькою. Гелена пожаліла його чи, може, закохалася в нього. Він почувався самотнім, а може, теж закохався в неї. Іноді буває важко вгадати, як розгортатимуться події. Вони одружилися в Лондоні відразу по тому, як прибули, і приїхали в Дилмаут, до мене. Я тоді був там на практиці. Келвін Гелідей здався мені приємним чоловіком, досить нервовим і виснаженим – але вони були начебто щасливими… але потім…

Він помовчав хвилину, перш ніж сказав:

– Проте не минуло й року, як вона втекла від нього з іншим чоловіком. Ви, певно, знали про це?

– Із ким вона втекла? – запитала Ґвенда.

Він подивився на неї своїми проникливими очима.

– Вона мені про це не сказала, – промовив він. – Я не користувався її довірою. Я бачив, – просто не міг не бачити, – що між нею й Келвіном було не все гаразд. Не знаю, чому. Я завжди був чоловіком простодушним, прихильником подружньої вірності. Гелена не захотіла б розповісти мені про те, що відбувалося. До мене дійшли чутки, – чутки завжди доходять, – але якогось конкретного імені в них не згадувалося. До них часто приїздили гості з Лондона або з інших місцевостей Англії. Певно, то був один із них.

– То вони не розлучалися?

– Гелена не хотіла розлучатися. Так сказав мені Келвін. Тому я думаю, хоч, може, і помиляюся, що то був роман з одруженим чоловіком. Можливо, кимсь таким, чия дружина була католичкою.

– А мій батько?

– Він теж не хотів розлучення.

Доктор Кеннеді став відповідати на її запитання дуже коротко.

– Розкажіть мені про мого батька, – попросила Ґвенда. – Чому він несподівано вирішив відіслати мене до Нової Зеландії?

Кеннеді помовчав хвилину, перш ніж сказати:

– Я думаю, ваші родичі тиснули звідти на нього. А після того як зламався його другий шлюб, він, певно, подумав, що це найкращий вихід.

– А чому він не відвіз мене туди сам?

Доктор Кеннеді подивився в бік каміна, машинально шукаючи дріт, яким прочищав свою люльку.

– О, я не знаю… Його здоров'я на той час було в поганому стані.

– А що з ним було таке? Від якої хвороби він помер?

Двері відчинилася, і непривітна економка увійшла з тацею. На ній було кілька грінок, намащених маслом, і трохи джему, але тістечок не було. Невиразним жестом доктор Кеннеді попросив Ґвенду наливати чай. Коли філіжанки були наповнені й роздані й Ґвенда взяла грінку, доктор Кеннеді сказав із якоюсь силуваною веселістю:

– Розкажіть мені, що ви зробили з будинком? Певно, я тепер його не впізнаю – після того, як ви все там перебудували?

– Ми поки що не чіпали нічого, крім ванних кімнат, – сказав Джайлз.

Ґвенда, не відриваючи погляду від доктора, повторила своє запитання:

– Від якої хвороби помер мій батько?

– Я не можу вам цього сказати, моя люба. Знаю лише, що стан його здоров'я був поганий, і зрештою він поїхав лікуватися до санаторію – кудись на східне узбережжя. Він помер через два роки.

– А про який конкретно санаторій ідеться?

– Пробачте мені. Я вже не пригадую. Пам'ятаю тільки, що він був десь на східному узбережжі.

Було очевидно, що він щось приховує. Джайлз і Ґвенда подивилися одне на одного протягом короткої секунди.

Джайлз сказав:

– Принаймні ви можете показати нам, сер, де він похований? Ґвенда, природно, хотіла б навідати його могилу.

Доктор Кеннеді нахилився над каміном, виколупуючи попіл із люльки складаним ножиком.

– Я хотів би порадити вам, – сказав він якимсь ухильним голосом, – не приділяти так багато уваги минулому. Усе це поклоніння предкам – помилка. Лише майбутнє має значення. Ось ви, двоє молодих здорових людей, ви маєте перед собою весь світ. Дивіться лише вперед. Не приносьте квітів на могилу того, кого ви, якщо дивитися на речі практично, зовсім не знали.

Проте Ґвенда з ним не погодилася.

– Я хочу відвідати могилу батька, – уперто сказала вона.

– Боюся, я не зможу допомогти вам. – Голос доктора Кеннеді звучав чемно, але холодно. – Відтоді минуло багато часу, а моя пам'ять уже не та, що колись. Я втратив зв'язок із вашим батьком, після того як він покинув Дилмаут. Якщо не помиляюся, він написав мені одного разу із санаторію, який був десь на східному узбережжі, але я не можу бути певним навіть у цьому. І я не маю жодного уявлення про те, де він похований.

– Дуже дивно, – сказав Джайлз.

– Нічого особливо дивного в цьому нема. Ви повинні розуміти, що нас із ним пов'язувала тільки Гелена. Я дуже любив Гелену. Вона моя зведена сестра й на багато років молодша, ніж я, але я намагався виховати її якнайліпше. Вона навчалася в добрих школах і все таке. Але я не можу стверджувати, що Гелена відзначалася стабільним характером. Коли вона була зовсім юна, то увійшла в близькі взаємини з дуже небажаним молодиком. Мені пощастило витягти її з тієї тарапати. Потім наполягла на тому, щоб поїхати до Індії й там одружитися з Волтером Фейном. Тут усе нібито було гаразд: приємний хлопець, син найкращого в Дилмауті адвоката, але, правду кажучи, сірий і непривабливий. Він завжди її обожнював, але вона ніколи навіть не дивилася на нього. А тут раптом змінила думку й подалася до Індії, щоб одружитися з ним. Та коли з ним зустрілася, це бажання в неї відразу зникло, і вона попросила мене телеграмою, щоб я надіслав їй гроші на квиток додому. Я надіслав. Повертаючись до Англії, вона познайомилася на пароплаві з Келвіном. Вони одружилися, перш ніж я про це довідався. Мені, зізнаюся вам щиро, було трохи соромно за таку сестру. Це пояснює, чому Келвін і я не підтримували стосунків після того, як вона від нього пішла. – І зненацька він запитав: – Як там тепер Гелена? Ви можете мені це сказати? Я хотів би зустрітися з нею.

– Але ж ми не знаємо, – сказала Ґвенда. – Ми нічого про неї не знаємо.

– Справді? А я подумав, коли прочитав ваше оголошення… – Він подивився на них із несподіваною цікавістю. – Скажіть мені, навіщо ви опублікували те оголошення?

Ґвенда сказала:

– Ми хотіли з нею зустрітися… – і зненацька замовкла.

– Ви хотіли зустрітися з людиною, якої зовсім не пам'ятали?

Доктор Кеннеді здавався спантеличеним.

Ґвенда швидко сказала:

– Я думала, якщо я з нею зустрінуся, вона щось розповість мені про мого батька.

– Так, так, розумію. Пробачте мені, але з мене вам буде мало користі. Пам'ять у мене вже не та. І це було так давно.

– Принаймні, вам відомо, якого профілю був той санаторій? – запитав Джайлз. – Туберкульозний?

Несподівано обличчя доктора Кеннеді знову стало дерев'яним.

– Так… Так… Здається, він був саме такий.

– Тоді ми знайдемо його досить легко, – сказав Джайлз. – Дуже дякуємо вам, сер, за все, що ви нам розповіли.

Він підвівся, а Ґвенда підвелася за ним.

– Ми дуже вдячні вам, – сказала вона. – І запрошуємо вас навідати нас у Домі-на-Горі.

Вони вийшли з кімнати, і Ґвенда востаннє подивилася на доктора Кеннеді через плече. Він стояв біля каміна, смикав себе за свої сиві вуса й здавався стурбованим.

– Він знає щось таке, чого не хоче сказати нам, – промовила Ґвенда, коли вони сідали в автомобіль. – Тут щось є… О, Джайлзе, мене змагає відчуття, що нам не треба було братися за цю справу…

Вони подивились одне на одного, і в обох у душі виник той самий страх, у якому вони не хотіли признатися.

– Міс Марпл мала слушність, – сказала Ґвенда. – Нам треба було залишити минуле таким, як воно є.

– Нам не обов'язково продовжувати, – сказав Джайлз, але якось невпевнено. – Можливо, і справді, люба Ґвендо, зупинимося на цьому.

Ґвенда похитала головою.

– Ні, Джайлзе, тепер ми вже не можемо зупинитися. Ми завжди будемо щось припускати та щось уявляти. Ні, ми мусимо продовжити свої пошуки… Доктор Кеннеді щось від нас приховує, бо йому нас шкода, а ця історія пахне великими неприємностями. Але тепер ми мусимо продовжувати й з'ясувати, що ж сталося насправді. Навіть якщо це мій батько був тим, хто…

Але вона не змогла закінчити своєї думки.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Галюцинації Келвіна Гелідея

Наступного ранку вони були в саду, коли місіс Кокер вийшла з дому і сказала:

– Пробачте мені, сер. Доктор Кеннеді на телефоні.

Ґвенда розмовляла зі старим Фостером, і Джайлз не став відривати її від цієї розмови. Він пішов у дім і взяв слухавку.

– Джайлз Рід слухає.

– Це доктор Кеннеді. Я довго міркував про нашу вчорашню розмову містере Рід. Є деякі факти, про які, думаю, вам і вашій дружині слід би знати. Ви будете вдома, якщо я приїду до вас пополудні?

– Звичайно, будемо. На котру годину ви приїдете?

– На третю.

– Це нас влаштовує.

А тим часом у саду старий Фостер запитав у Ґвенди:

– Це той самий доктор Кеннеді, який колись жив у Вест-Кліфі?

– Мабуть, той самий. А ви його знали?

– Колись його вважали тут найкращим лікарем, хоч доктор Лейзенбі був набагато популярнішим. Він завжди вмів посміятися, пожартувати, це я про доктора Лейзенбі кажу. Доктор Кеннеді був суворий і дещо сухий – але свою справу знав.

– А коли він покинув практику?

– Та вже давно. Либонь, років п'ятнадцять тому. У нього погіршилося здоров'я, так люди кажуть.

Джайлз визирнув із вікна й відповів на німе запитання Ґвенди.

– Він приїде сьогодні пополудні.

– Справді?

І вона знову обернулася до Фостера.

– А ви знали сестру доктора Кеннеді?

– Сестру? Про неї я мало що можу сказати. Вона була тоді ще зовсім юною дівчиною. Ходила до школи, потім поїхала кудись за кордон, хоч я чув, ніби вона повернулася на короткий час сюди, після того як вийшла заміж. А потім утекла з якимсь чоловіком, вона завжди була трохи дика, так про неї розповідають. Але сам я ніколи не бачив її на власні очі. Я тоді упродовж не дуже довгого часу жив і працював у Плімуті, ви знаєте.

Ґвенда запитала, коли вони відійшли з Джайлзом на протилежний кінець тераси:

– Чому він приїздить?

– Ми довідаємося про це о третій годині.

Доктор Кеннеді приїхав точно в призначений час. Окинувши поглядом вітальню, він сказав:

– Дивно бачити себе тут знову.

Потім перейшов до суті без передмови.

– Я так розумію, ви обоє сповнені рішучості знайти санаторій, у якому помер Келвін Гелідей, і з'ясувати всі подробиці про його хворобу та смерть?

– Безперечно, – сказала Ґвенда.

– Що ж, вам це буде не так важко зробити, звичайно.