Забуте вбивство - Сторінка 4

Ґвенда вочевидь нервувалася, дивлячись приголомшеним поглядом на Реймонда з його дивною зовнішністю, – він чимось нагадував їй крука, що готується до стрибка, – отим розкуйовдженим волоссям та бурхливими й мало зрозумілими їй висловлюваннями. І він, і Джоун, здавалося, розмовляли якоюсь лише їм зрозумілою мовою. Ґвенді ще ніколи не доводилося бувати в атмосфері інтелектуального снобізму, і вона почувалася в ній досить незатишно.

– Ми хочемо повести вас до театру на виставу або дві, – сказав Реймонд Ґвенді, яка пила джин, хоч після своєї подорожі радше випила б філіжанку чаю.

Ґвенда зраділа, почувши цю пропозицію.

– Сьогодні ввечері ми підемо дивитися балет у Седлерс-Велзі, а завтра – після святкової вечірки на честь іменин моєї незрівнянної тітоньки Джейн – відвідаємо спектакль "Герцогиня д'Амальфі" з Гілґедом у головній ролі, а в п'ятницю ви просто повинні побачити виставу "Хода безногих". Цю драму перекладено з російської, і нічого більш значущого за останні двадцять років не з'являлося на театральній сцені. Її ставлять у театрі Вітмора.

Ґвенда подякувала за ці плани з організації її дозвілля. Зрештою, коли приїде Джайлз, вони з ним неодмінно відвідуватимуть музичні вистави й усе таке. Вона відчула легку підозру стосовно "Ходи безногих", але не виключила можливості, що вистава їй сподобається – хоч "значущі" п'єси саме тим і відзначалися, що, як правило, ніколи нікому не подобалися.

– Ви будете у захваті від моєї тітки Джейн, – сказав Реймонд. – Вона – типовий уламок історії, вікторіанський до самих кісток. Усі ніжки її туалетних столиків обмотані чинцом. Вона живе в селі, де ніколи нічого не відбувається, як ото в застояному ставку.

– Але одного разу там щось таки відбулося, – сухо кинула його дружина.

– Звичайна собі драма пристрасті, досить груба, без найменшої витонченості.

– А проте вона тоді дуже тебе зацікавила, – нагадала йому Джоун із лукавою усмішкою.

– Я іноді ладен зіграти в крикет навіть у найглухішому селі, – з гідністю сказав Реймонд.

– А проте тітка Джейн відзначилася при розслідуванні того вбивства.

– О, звичайно, вона – жінка не дурна. І дуже любить розв'язувати складні задачі.

– Задачі? – перепитала Ґвенда, подумавши про арифметику.

Реймонд махнув рукою.

– Задачі, що їх ставить перед нами життя. Наприклад, чому дружина крамаря прийшла з парасолькою на церковні збори в погожий сонячний день. Або чому в такому-то місці знайдено баночку солоних креветок. Або куди подівся стихар вікарія. Жодну з таких загадок моя тітка Джейн не залишає поза увагою. Тож, якщо ви маєте якусь нерозв'язану задачу у своєму житті, розкажіть про неї, Ґвендо, їй. Вона знайде на неї відповідь.

Він засміявся, і Ґвенда засміялася теж, хоч сміятися їй зовсім не хотілося. Її познайомили з тіткою Джейн або, по-іншому, міс Марпл, наступного дня. Це була приємна літня дама, висока й тендітна, з рожевими щоками, синіми очима й лагідними, хоча й дещо метушливими манерами. У її синіх очах нерідко миготіли лукаві іскорки.

Після ранньої вечері, на якій вони винили за здоров'я тітки Джейн, усі пішли до Театру Його Величності. У їхньому товаристві було ще двоє людей: уже літній художник та молодий адвокат. Літній художник присвятив усю свою увагу Ґвенді, а молодий адвокат розділив свою між Джоун та міс Марпл, чиї репліки, здавалося, тішили його надзвичайно. Проте в театрі цей порядок поламався. Ґвенда сіла посередині ряду, між Реймондом і адвокатом.

Світло погасло, і вистава розпочалася.

Актори грали чудово, і Ґвенда дуже втішалася. Їй не так часто доводилося бувати на театральних виставах найвищого ґатунку.

Вистава закінчувалася, і напруга дійшла до кульмінації найвищого жаху. Трагічний голос актора, схожий на стогін спотвореної та розбещеної свідомості, долетів до них понад світлом рампи:

"Накрийте їй обличчя. Я засліплений. Вона померла молодою…"

У Ґвенди вихопився розпачливий зойк.

Вона підхопилася зі свого місця, з якоюсь сліпою рішучістю проштовхалася між рядами до виходу й по сходах вибігла на вулицю, але навіть тоді не зупинилася, а то йшла, то бігла, опанована сліпою панікою, у напрямку театру Гей-маркет. І лише тоді, коли вже добігла до вулиці Пікаділлі, помітила вільне таксі, підкликала його й, сівши в машину, дала адресу будинку в Челсі. Тремтячими пальцями знайшла гроші, заплатила за проїзд, піднялася сходами. Служник, який відчинив їй двері, подивився на неї з подивом.

– Ви рано повернулися, міс. Вам стало зле?

– Та ні, власне. А втім, я справді почула себе погано.

– Може, вам дати чогось випити, міс? Трохи бренді?

– Ні, не треба нічого. Я піду спати.

І побігла нагору сходами, щоб уникнути подальших розпитувань.

Швидко роздяглася, залишивши одяг лежати купою на підлозі, і лягла в постіль. Лежала там і тремтіла, серце їй калатало, а погляд був спрямований у стелю.

Вона не чула, щоб хтось приїхав іще, але десь через п'ять хвилин двері відчинилися, й увійшла міс Марпл. Вона тримала під пахвою дві грілки, а в руці – філіжанку.

Ґвенда сіла в ліжку, намагаючись погамувати тремтіння.

– Ой, міс Марпл, мені страшенно прикро, пробачте мені. Я не знаю, що зі мною трапилося – але то був якийсь жах. Вони дуже розгнівалися на мене?

– Не турбуйтеся, люба дитино, – сказала міс Марпл. – Підкладіть лише собі під боки ці грілки.

– Мені, власне, не потрібні грілки.

– Ні, вони вам потрібні. І випийте чаю…

Чай був міцний, гарячий і занадто солодкий, але Ґвенда слухняно випила його. Тремтіння тепер дошкуляло їй менше.

– А зараз лягайте і спробуйте заснути, – сказала міс Марпл. – Ви пережили велике потрясіння. Ми поговоримо про це вранці. Нехай вас ніщо не турбує. Просто засніть.

Вона вкрила її ковдрою, усміхнулася, поплескала Ґвенду по щоці й вийшла.

А внизу Реймонд роздратовано кинув Джоун:

– Що, у біса, сталося з дівчиною? Може, вона захворіла?

– Мій любий Реймонде, не знаю, вона просто зойкнула! Мабуть, п'єса здалася їй надто моторошною.

– Ну, звичайно ж, Вебстер може нагнати страху. Але я ніколи не подумав би… – Він урвав мову, коли міс Марпл увійшла до кімнати. – 3 нею все гаразд?

– Я думаю, що так. Але вона пережила сильне потрясіння.

– Потрясіння? Від драми часів короля Якова?

– Думаю, причина не тільки в цьому, – замислено промовила міс Марпл.

Ґвенді принесли сніданок до спальні. Вона випила трохи кави й надщипнула грінку. Коли підвелася з ліжка й зійшла вниз, Джоун уже пішла у свою студію, Реймонд зачинився в кабінеті, і лише міс Марпл сиділа біля вікна, звідки відкривався вид на річку; уся її увага була поглинута плетінням.

Коли увійшла Ґвенда, старенька подивилася на неї з лагідною усмішкою.

– Доброго ранку, моя люба. Сподіваюся, вам сьогодні краще.

– О, так, тепер зі мною все гаразд. Навіть не знаю, чому я повелася так по-ідіотському вчора увечері. Вони дуже розгнівалися на мене?

– О, ні, моя люба. Вони все розуміють.

– Що розуміють?

Міс Марпл підвела очі над плетінням.

– Що ви пережили велике потрясіння вчора. – І лагідно додала: – Чи не стане вам ліпше, якщо ви мені розповісте про все?

Ґвенда стурбовано ходила туди-сюди по кімнаті.

– Думаю, мені треба поговорити з психіатром або з кимось таким.

– У Лондоні є дуже гарні психіатри, звичайно. Але ви переконані в тому, що вам потрібні саме вони?

– Знаєте… я, схоже, збожеволіла… Я, власне, не маю сумніву, що збожеволіла…

Літня покоївка увійшла до кімнати з телеграмою на таці, яку подала Ґвенді.

– Хлопець запитує, чи буде відповідь на телеграму, мем.

Ґвенда розкрила телеграму. Вона надійшла з Дилмаута. Якусь мить дивилася на неї безвиразним поглядом, а тоді зібгала її в кульку.

– Відповіді не буде, – промовила машинально.

Покоївка вийшла з кімнати.

– Це не погані новини, я сподіваюся, моя люба?

– Телеграма від Джайлза – мого чоловіка. Через тиждень він прилітає до Англії.

У її голосі прозвучали сум і розгубленість. Міс Марпл тихо кахикнула.

– Але ж це добре, що він прилітає, чи не так?

– Що ж тут доброго? Адже я навіть не знаю, збожеволіла я чи ні. Якщо я збожеволіла, то ліпше було б, аби Джайлз ніколи не одружувався зі мною. А ще той будинок. Я не можу туди повернутися. О, я просто не знаю, що мені робити.

Міс Марпл поплескала по канапі жестом запрошення.

– Сідайте-но сюди, моя люба, і просто розкажіть мені все.

І Ґвенда з великою полегкістю прийняла її пропозицію.

Вона виклала всю свою історію, починаючи від тієї хвилини, коли вперше побачила Дім-на-Горі, і розповіла про всі випадки, які спочатку здивували її, а потім стривожили.

– Отож, тепер я досить налякана, – закінчила вона. – І тому вирішила приїхати до Лондона, щоб утекти від усього. Але, як бачите, не змогла утекти. Воно наздогнало мене. Учора ввечері… – вона заплющила очі й зробила ковтальний рух, намагаючись усе пригадати.

– Учора ввечері? – заохотила її міс Марпл.

– Гадаю, ви мені не повірите, – промовила Ґвенда, говорячи дуже швидко. – Ви подумаєте, я особа істерична, або з химерами, або щось таке. Це сталося цілком несподівано, у самому кінці. Я дуже тішилася, дивлячись ту виставу. Я жодного разу не згадала про свій дім. І раптом він постав переді мною – постав із темряви, – коли актор сказав ті слова.

І повторила тихим тремтячим голосом: "Накрийте їй обличчя. Я засліплений. Вона померла молодою".

– Я знову була в тому домі, на сходах, я дивилася в хол крізь перила й бачила, як вона там лежить. Лежить розпростерта – мертва. Волосся в неї було золоте, а обличчя – синє! Вона була мертва, задушена, і хтось промовляв ці самі слова таким самим зловісним тоном, і я побачила його руки – сірі, зморшкуваті, – то були не руки, а лапи мавпи… То було жахливо, повірте. Вона була мертва…

Міс Марпл лагідно запитала:

– Хто була мертва?

Відповідь пролунала швидко й машинально:

– Гелена…

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Гелена?

Якусь мить Ґвенда розгублено дивилася на міс Марпл, потім відгорнула волосся з чола.

– Чому я це сказала? – запитала вона. – Чому я сказала "Гелена"? Я не знаю жодної Гелени!

Вона в розпачі опустила руки.

– Тепер ви переконалися, – сказала вона, – я таки збожеволіла. Я уявляю собі казна-що! Я бачу те, чого там немає. Спочатку – шпалери, а тепер трупи. Отже, мій стан погіршується.

– О, не кваптеся з висновками, моя люба…

– А може, в усьому винен будинок.