Зачароване скло - Сторінка 9

Ареал дивини – якщо він і був Джоселіновим полем-піклування – має бути дійсно, доволі великим.

— Вам потрібна мапа, — сказав Ейдан. – Це буде справді дуже цікаво – бродити кругом, не по дорозі, та побачити, куди вона йде.

Ендрю замислився. Здається, Тарквін казав, що це робота Ендрю – наглядати, якимось чином, за цим ареалом дивини.

— Не лише цікаво, — сказав він. – Я думаю, це необхідно. Обходити кордони це те, що я маю зробити.

— Я можу допомогти, — сказав Ейдан. – Я можу взяти мапу та зробити, свого роду проект для Вас, якщо хочете.

Він звучав так само завзято, як і Шон. Ендрю посміхнувся.

— Можемо почати у ці вихідні, — сказав він. – Тобі безумовно потрібен дощовик. – Він включив склоочисники, оскільки знову почався дощ.

Ейдан сидів тихо, розмірковуючи. Ендрю був дивовижно добрим. Одяг багато коштував. Бабця завжди скаржилась на те, як багато коштує одяг і як швидко Ейдан з нього виростав. Іншим, про що постійно казала Бабця, було те, що жоден не повинен залазити у борги до іншого. "Борги затягують", казала вона. Проте зараз, Ейдан розраховував, що Ендрю придбає йому дощовика та інші речі. Він почувався винним. Ендрю володів великим будинком та машиною – які Бабця ніколи не могла собі дозволити – і у нього було, щонайменше, четверо працівників, але Ейдан дивився на стару, на блискавці, куртку Ендрю та на його старі джинси, та не міг перестати розмірковувати, чи справді Ендрю був таким багатим. Зробити мапу поля-піклування, було єдине, чим міг розплатитися Ейдан із Ендрю. Це здавалося доволі мізерним.

Все ще дощило, коли вони добралися до Мелтону та Ендрю поставив авто на стоянку найбільшого супермаркету. У Ейдана знову був напад провини. Ендрю купив для нього їжу, також. Бабця завжди хвилювалася, наскільки дорогою була їжа. Він почував себе настільки винним, що у дивній суміші надії та розпачу, він витяг свого старого плаского пустого гаманця та зазирнув усередину.

Він задихнувся. Він став сірим та в нього запаморочилося у голові, від цілковитого подиву.

Ендрю, вже виходячи із машини, зупинився та запитав:

— Що трапилося?

Ейдан зірвав окуляри, щоб переконатися, що це було насправді. Він тримав окуляри зубами, поки витягував великі двадцяти-фунтові банкноти з гаманця. Там було скупчення їх. А гроші все ще були там, перед його неозброєними очима.

— Гроші! – пробурмотів він з-за окулярів. – Щойно це гаманець був порожнім, клянуся!

Ендрю знову сів та закрив двері машини.

— Можна, я гляну? – сказав він, простягаючи руку.

Ейдан передав гаманця.

— Хтось мав його наповнити, якимось чином, — сказав він та знову надягнув окуляри.

Ендрю відчув м'яку стару шкіру, що слабо шипіла під його пальцями. Він згадав, що казав дідусь про таке шипіння.

— Досить сильні чари, — сказав він, — працюють з тих часів, як зробили гаманець. Як ти його отримав?

— Його мені дала Бабця, — сказав Ейдан. – Минулого тижня, за кілька днів до того як вона…вона померла. Вона сказала, що я маю його взяти, оскільки це єдина річ, яку мій тато дав моїй мамі, — окрім мене, звичайно.

— А коли померла твоя мати? – запитав Ендрю, повільно повертаючи дивовижний гаманець.

— Коли мені було два – десять років тому, — сказав Ейдан. – Бабця казала, що мій тато зник з лиця Землі перш ніж я народився. – Він забрав гаманця та знову зняв окуляри, щоб перерахувати гроші.

— Так ти кажеш, — запитав Ендрю, розмірковуючи над цим, — що гаманець наповнюється грошима, коли ти їх потребуєш?

— Гм, — Ейдан здивовано підняв голову. – Так. Я вважаю. Я знаю, що він був порожній, коли Бабця дала його мені. Але там були гроші на потяг, в ніч, перед тим як я приїхав сюди. А потім — гроші на таксі. Тьху. Я збився з обрахунку. – Він повернувся для перерахунку двадцяти-фунтових банкнот.

— Тоді, виглядає на те, що ти сам можеш купити собі одяг, — сказав Ендрю із деяким полегшенням. – Скажи, ти завжди знімаєш окуляри, перед тим як порахувати гроші?

Ейдан знову збився з обрахунку.

— Ні, — сказав він з роздратуванням. Невже Ендрю повинен заважати рахувати гроші? – Лише, щоб побачити, чи щось реальне – чи магічне – чи реальне та магічне. Або утримувати його, якщо воно лише магічне. Ви маєте знати як це працює. Я бачив, Ви також це робите.

— Я не думаю, що я…Що ти маєш на увазі? – запитав Ендрю, вражений.

— Коли Ви застосовуєте магію, — пояснив Ейдан. – Ви знімаєте окуляри та протираєте їх, коли хочете, щоб люди робили те, що Ви говорите.

— О. – Ендрю відкинувся на спинку сидіння та залишив Ейдана спокійно перераховувати гроші. Хлопчик правий. Він згадав, що вже дуже давно протирав окуляри, в той час, як намагався змусити цю Наукову співробітницю робити, те що їй було сказано. Так само він отримував те, що хотів, від батьків. І – він не міг не посміхнутися – одного разу здав усний іспит з французької, протираючи окуляри, у особливо страшного екзаменатора. Мабуть, подумав він, це був дійсно обман. Але той викладач налякав його так, що він крім французької ще забув і англійську. Насправді, питання було у тому, як воно працювало?

Розмірковуючи над цим, Ендрю взяв візок та пішов до супермаркету, із списком місіс Сток, у такому стані розуму, що місіс Сток неодмінно б сказала: "Професори! У своєму власному світі!". Ейдан також узяв візка та пішов у інший бік крамниці – туди де був одяг.

Ейдан очікував, що отримає дуже приємний досвід. Він ніколи в житті не купляв одяг сам. У нього ніколи в житті не було стільки грошей. Він був готовий накинутися на все. Але, до свого подиву, він виявив, що майже пристрасно витрачає гроші настільки економно, наскільки може. Він ганявся за цінниками та речами, що казали: "Два по ціні одного". Він відчайдушно сумував у голові, коли оглядав стелажі та полиці (те, що більшість речей були Так Багато Фунтів та дев'яносто дев'ять пенсів, не допомагало). Він побачив ідеальну пару кросівок і, із почуттям болю, відмовився від них, тому що вони коштували забагато його грошей. Він вибирав дуже довго. Він клав речі у візок, а потім знову витягав їх, коли знаходив щось дешевше. Він майже забув про піжами. Він повернувся за декількома, тому що знав, що вони йому знадобляться, коли сьогодні вночі він прокрадеться надвір, щоб побачити хто поїдає ті овочі. Він придбав шерстяну куртку, щоб одягти поверх піжами та водонепроникну куртку на блискавці, задля тепла. Він мало не забув шкарпетки. Він закінчив покупки із великою купою у візку та лише двома пенсами у гаманці. Полегшення! Він правильно підрахував. Все ж таки шкода тих ідеальних кросівок.

Було дуже добре, що він вибирав так довго. Ендрю вибирав ще довше. Він провів багато часу стоячи перед полицями із беконом або цукром, або дивлячись у пустоту, або знімаючи та одягаючи свої окуляри, щоб побачити чи будуть бекон або цукор будуть виглядати інакше. Вони виглядали розмитими, і все. Але хто чув про зачарований бекон? Тож, як воно працює? Справа у тому, задумався Ендрю, що цей бекон для неозброєних очей має можливість бути зачарованим? Хіба це розкриє реальний світ? А потім, коли ви знову одягаєте окуляри, можливо, ви бачите чіткіше, але окуляри блокують реальність. У цьому справа? Чи це було щось зовсім інше?

Коли Ендрю, нарешті, зібрав усі речі, які були потрібні місіс Сток, у свій візок, а потім розплатився за них, Ейдан чекав назовні у мряці, роздумуючи чи він знайшов правильне авто.

Мряка кінчилась, коли вони приїхали до Мелстоуну, але Ендрю все ще, більше ніж звичайно, був розсіяний. Він дійсно був професором, подумав Ейдан, оглядаючи зморшки на лобі Ендрю та його зосереджений погляд. Він сподівався, що вони нічого не зіб'ють.

Вони виїхали на дорогу у Мелстоун Хаузі та майже вдарили Шона.

Шон стояв відразу за кущами, розмахуючи своїми руками, як дитина, із пальцями виряченими, немов дві морські зірки. Шон, мабуть ніколи не зрозумів, як близько він підійшов до смерті. Ендрю натиснув на гальма так сильно і швидко, що Ейдан подивився на нього із повагою.

— Що таке, Шон? – запитав Ендрю, спокійно висунувшись із вікна.

— Я зробив це, Професор! Я зробив це! – сказав Шон. – Вона співає. Вона солодко співає. Йдіть та побачите! – Його обличчя почервоніло від гордості та збудження.

Зрозумівши, що Шон повинен говорити про моторну косарку, Ендрю сказав:

— Тоді зсунься зі шляху, і я припаркую авто.

Шон слухняно відступив у кущі, а потім побіг за авто. Як тільки Ендрю та Ейдан вилізли з машини, він швидко повів їх до дивного сараю. Усередині, моторна косарка стояла під кольоровим вікном, у кільці іржі. Здається, Шон її відполірував.

— Тягніть стартер. Слухайте вона співає, — попросив Шон.

Із сумнівом, Ендрю нахилився та взявся за ручку на кінці стартера. Зазвичай, це було схоже на намагання тягнути ручку, яка вбудована у споконвічний граніт. У добрий день, ви могли витягнути ручку приблизно на дюйм [19], із сильним скрипінням. У поганий день, ручка не рухалась, як би сильно ви не старалися потягнути. У добрі та погані дні все закінчувалося однаково – нічим. Але зараз, Ендрю відчував, як дріт солодко співав у його руці. Коли він досяг критичної довжини, двигун кашлянув, зачепився та вибухнув пихкаючим ревом. Косарка вся затряслася, наповнюючи сарайчик блакитним смоком. Шон зробив диво. Ендрю відчув всеосяжну тривогу. Він знав, що містер Сток буде розлючений.

— Добре зроблено, Шоне, — сердечно сказав він, та спробував підрахувати скільки займе часу, поки містер Сток відчує потребу у косінні газонів. – Е… — проревів він крізь шум косарки, — скільки часу до Мелстоунського Літнього Фестивалю? Як виключити цю штуку?

Шон потягнувся уперед та спритно смикнув праву рукоятку.

— Два тижні, — сказав він у дзвенячій тиші. – Не протягом двох тижнів. Я думав кожен знає це.

— Тоді ми захищені від Гніву Стока до тих пір, — пробурмотів Ендрю. – Добра робота, Шоне. А зараз можеш продовжувати та прибрати цей сарай.

— Не можу я покосити траву? – попросив Шон.

— Ні, — сказав Ендрю. – Це було б вкрай нерозумно.

Обидва, Шон та Ейдан, були розчаровані. Ейдан подумав, що возитися із пихкаючою газонокосаркою, по-черзі із Шоном, було б весело. Шон сумно подивився на сміття у сараї.

— Що мені робити із мішками з цементом? – сказав він.

Мішки із цементом знаходилися там так давно, що стали схожими на ряд валунів, обгорнуті у жорсткий папір.

— Краще їх зарити, — сказав Ендрю, через плече, виштовхуючи Ейдана з сараю.