Замах на бродягу - Сторінка 8

Всі хворі в палаті витріщилися на мене. Я був також в архіві, там їх звірили.

— Нічого… Келлер ніколи не мав справи ні з нами, ні правосуддям…

— Він уже прийшов до тями?

— Ні. Щоправда, очі в нього напіврозплющені, але, здається, він нічого не бачить. Дихання важке, з присвистом… Інколи стогне…

Перш ніж податися додому, він ще встиг переглянути поточні справи й підписати кілька паперів. Незважаючи на заклопотаний вираз обличчя, настрій у нього був веселий і безхмарний, подібний до того сонячного паризького дня. Невже лише випадково, виходячи з кабінету, він поклав собі в кишеню одну із скляних кульок? Був вівторок, день запіканки з макаронів. Меню інших днів змінювалося з тижня на тиждень, але невідомо чому щочетверга у Мегре подавали м'ясний бульйон, а щовівторка — макаронну запіканку з дрібно посіченою шинкою чи тонко нарізаними трюфелями.

З того, як блищали очі його дружини, Мегре відразу збагнув, що в неї є для нього новини. Він не поспішав сказати їй, що вже побував у Жаклін Русле та в Келлер.

— Я голодний, як пес.

Він не хотів, щоб макарони з шинкою задубіли через їхню розмову. І лише коли обоє сіли до столу біля відчиненого вікна, за яким пломеніло призахідне сонце, Мегре запитав:

— Що, дзвонила сестра?

— Молодчина! Вона встигла опитати всіх своїх подруг.

Поряд із її тарілкою лежав геть списаний папірець.

— Хочеш знати, що вона сказала?

Далекий приглушений клекіт вулиці сповнював кімнату.

За стіною у сусідів монотонно бубонів телевізор.

— Може, хочеш послухати останні новини?

— Я краще послухаю тебе.

Поки жінка розповідала, він знову грався скляною кулькою, не виймаючи її з кишені.

— Чого ти усміхаєшся?

— Просто так… Я слухаю…

— Насамперед я дізналася, звідки взялося те багатство, що його успадкувала у своєї тітки пані Келлер… Це досить довга історія… Тебе цікавлять подробиці?

Він кивнув. Під зубами смачно хрумтіли макарони.

— Так от, її тітка була доглядальницею в лікарні і до сорока років дівувала…

— Вона жила в Мюлузі?

— Ні, у Страсбурі… Це сестра її матері… Ти слухаєш?

— Умгу…

— В тамтешній лікарні у кожного лікаря кілька приватних палат… Якось перед самою війною їй довелося доглядати за якимось торгівцем брухтом на прізвище Лемке. Уже тоді в нього була погана репутація… Казали, що той потай не гребує й лихварством…

— Вони поженилися?

— Звідки ти знаєш?

Він уже шкодував, що зіпсував їй розповідь.

— Я зрозумів це з виразу твого обличчя.

— Так, він справді на ній оженився… Та слухай далі. Коли почалася війна, він значно розширив свою фірму. Під час окупації активно співробітничав із німцями і нажив чималий капітал… Тобі не набридло?..

— Навпаки, це дуже цікаво… А що з ним сталося після визволення?

— Альзаський комітет руху опору присудив його до страти та конфіскації майна… Але здійснити цей присуд не вдалося… Лемке зник, мов у землю запався… Здається, йому пощастило дістатися до Іспанії, а звідти пароплавом до Аргентіни… Разом із жінкою. Один із мюлузців — хазяїн ткацької фабрики — бачив їх на вулиці в Буенос-Айресі… Ще трохи запіканки?

— Будь ласка… Тільки зі скоринкою…

— Не знаю, чи вони там працювали чи просто подорожували для власної втіхи… Якось по дорозі до Бразілії їхній літак розбився в горах… Екіпаж та всі пасажири гинули… І от, саме тому, що подружжя Лемке загинуло під час повітряної катастрофи, весь спадок дістався не родичам чоловіка, як можна було сподіватися, а пані Келлер… І знаєш чому?

Мегре знизав плечима, хоча насправді він хитрував, знаючи, що не розуміє, в чім справа.

— Виявляється, що, коли чоловік і жінка стають жертвами одного й того ж нещасного випадку, закон вважає, що бодай на кілька секунд, жінка переживає свого чоловіка. На думку лікарів, ми, жінки, живучіші за чоловіків… Таким чином, спадок Лемке дістався спочатку його вдові, а потім її небозі, тобто пані Келлер… Ну, тепер тобі ясно? Вона була дуже вдоволена з себе.

— І от виходить, коли б у Страсбурі якась доглядальниця не вийшла заміж за торгівця брухтом, а в горах Південної Америки не розбився літак, лікар Келлер ніколи не став би бродягою… Можливо, він би й досі жив зі своєю родиною в Мюлузі на Дикій вулиці… Ти згодний?

— Цілком імовірно…

— В мене є також деякі відомості щодо пані Келлер, але сестра попередила, що за їх вірогідність вона не відвідає…

— А все-таки?

— Це дуже активна та енергійна особа, але вона трохи звихнулася на світських розвагах. Весь свій час вона присвячує полюванню на видатних людей. Після від'їзду чоловіка вона з головою пірнула у світське життя — бали, танці, звані обіди… Кажуть, вона досить часто міняла коханців… Здається, серед них був і префект Баде — ще за життя його жінки… Був там ще якийсь генерал, забула прізвище…

— Я бачив пані Келлер, — сказав комісар.

Якщо пані Мегре й була розчарована, то не показала цього.

— Ну і яка ж вона з себе?

— Ти змалювала її досить точно… Тендітна, знервована, дуже випещена дама, яка не показує на свій вік… І страшенно любить папуг…

— Звідки ти взяв про папуг?

— Їх у неї повна квартира.

— Вона живе в самому Парижі?

— І де б ти думала? На острові Сен-Луї, за триста метрів від мосту Марі, під яким ночував її чоловік… До речі, він курив люльку…

Між макаронами та десертом він дістав із кишені скляну кульку і почав катати її по скатертині.

— Що то в тебе?

— Скляна кулька… У Професора їх було три…

Вона уважно глянула на чоловіка.

— Ти йому симпатизуєш, правда?

— Здається, я починаю його розуміти…

— Розуміти, чому він пустився берега і став бродягою?

— Можливо, й це… Він довго жив у джунглях, за сотні кілометрів від великих міст та шляхів… Там теж його спостигло розчарування…

— Чому?

Це навряд чи зрозуміла б пані Мегре, яка змалку жила в іншому затишнішому світі, шанувала розміреність, порядок та чистоту.

— Мене найбільше цікавить одне питання, — промовив Мегре замість відповіді. — В чому його провина?

Пані Мегре насупила брови.

— Що ти маєш на увазі?.. Хіба ж не його напівмертвого кинули до Сени?

— Так, він справді жертва, але…

— Але що?

— У криміналістів, зокрема американських, є досить своєрідна теорія, яка на перший погляд може здатися парадоксальною… Та тільки на перший…

— Що за теорія?

— Що принаймні у восьми випадках з десяти жертва певною мірою поділяє відповідальність з убивцею.

— Я не розумію…

Він, немов зачарований, дивився на кульку.

— Ну, скажімо, чоловік ревнує до когось свою дружину… Між ними сварка… Він їй за щось докоряє, а вона тримається визивно…

— Ну, буває…

— Тепер уявімо, що він хапає ножа і каже: "Коли я ще раз дізнаюся, що ти була з ним — уб'ю!"

— І таке може бути.

— А вона йому: "Ти не посмієш… Ти на таке негодний!"

— І тепер розумію…

— Так от, в багатьох житейських драмах трапляється щось подібне… Ось ти допіру розповідала про Лемке, який, по-перше, лихварював, доводячи до відчаю своїх клієнтів, а по-друге, співробітничав із бошами… Чи дуже ти здивувалася б, дізнавшись, що його вбили?

— Але ж лікар…

— Так, на перший погляд він нікому не заподіяв лиха. Ночував під мостами, вдень ходив вулицями з рекламними щитами… А вранці і ввечері пив червоне вино…

— Ну от бачиш!

— А втім, хтось не полінувався вистежити, де він живе, серед ночі напав на нього, розбив йому голову, міг і вбити, потім ще тяг по набережній і кинув у воду… І лише чудом його врятували… Цей "хтось", певно, мав якийсь мотив… І мотив цей, свідомо чи несвідомо, дав йому сам Професор.

— Він досі не опритомнів?

— Ні.

— Ти сподіваєшся, що він щось скаже, коли прийде до пам'яті?

Замість відповіді Мегре лише знизав плечима і заходився набивати люльку. Згодом вони погасили світло і сіли біля відчиненого вікна.

Вечір був тихий і теплий. Розмова їхня переривалася довгими паузами, що не перешкоджало подружжю відчувати себе дуже близькими одне одному.

Наступного ранку, такого ж самого теплого й сонячного, ідучи на роботу, Мегре помітив на деревах ніжні ще клейкі листочки, що зеленіли на місці вчорашніх бруньок. Весна вже впевнено порядкувала в Парижі.

Щойно він зайшов до свого кабінету, як у двері просунулася голова Ляпуента.

— Патроне, ви приймете гостей? — весело запитав він.

Йому явно уривався терпець, і вигляд в нього був не менш гордий, ніж напередодні у пані Мегре.

— Де вони?

— У приймальні.

— А хто це?

— Власник червоного "Пежо чотириста три" та його друг, що був із ним того вечора… На жаль, моя заслуга тут невелика. Все було просто… В Парижі, виявляється, зовсім небагато червоних "Пежо чотириста три", і лише у трьох номери з двома дев'ятками… Із них одна вже тиждень у ремонті, а друга в Каннах разом із своїм власником…

— Ти допитав цих людей?

— Я поставив їм лише кілька запитань… Краще ви самі погляньте, що це за пани… Привести?

В погляді Ляпуента було щось таємниче, немов він готував комісарові якийсь сюрприз.

— Гаразд…

У його руці знову опинилася скляна кулька, і він тримав її, мов талісман.

— Месьє Жан Гійо, — оголосив інспектор, впускаючи першого гостя.

Це був невисокий на зріст панок років за сорок віком, одягнутий досить елегантно.

— Месьє Ардуен, кресляр…

Кресляр був вищий на зріст, худорлявіший, трохи молодший.

— Сідайте, панове… Здається, у одного з вас є власний "Пежо чотириста три" червоного кольору.

— Це в мене, пане комісар, — не без гордощів озвався невисокий панок. — Я придбав його в кінці минулого року…

— А де ви живете, месьє Гійо?

— На вулиці Тюрен, поблизу бульвару Тампль.

— Ваша професія?

— Я страховий агент.

Очевидно, йому не часто доводилося бувати в карному розшуці і розмовляти з головним комісаром, але в його поведінці Мегре не помітив ніяких ознак страху. Навпаки, він з цікавістю розглядав кабінет, так немов хотів потім докладніше розповісти про все своїм приятелям.

— А ви, месьє Ардуен?

Лише тут він помітив, що кресляр заїка.

— Я… я ме… мешкаю у то… тому ж… бу… будинку.

— Поверхом вище, — підказав Гійо.

— Ви одружені?

— Шш-ще па-па-парубкую…

— А в мене є жінка і двоє дітей — хлопчик та дівчинка, — мовив страховий агент, не чекаючи, поки його запитають.

Стоячи в дверях, Ляпуент намагався стримати усмішку.

І справді, могло здатися, що ці двоє, сидячи на стільцях з капелюхами на колінах, виконують естрадний номер.

— Ви друзі?

Незважаючи на свій гандж, Ардуен відповів на це запитання в один голос із Гійо:

— Давні друзі…

— Ви знайомі з Франсуа Келлером?

Вони здивовано перезирнулися, немов уперше почули це ім'я.

— А… а х-хто це? — запитав кресляр.

— Це один лікар з Мюлуза.

— Я зроду не був у Мюлузі, — озвався Гійо.