Замкнена кімната - Сторінка 8

Він був генератором ідей і енергії, міг працювати цілими тижнями по вісімнадцять годин, не нарікаючи, не занепадаючи духом і не виявляючи бодай сліду втоми. Іноді його вкрай запрацьовані підлеглі міркували, чи, бува, не сам він директор славетного акціонерного товариства "Шведські злочини".

Бульдозер Ульсон, видно, вважав працю поліції найприємнішою і найцікавішою з усіх.

Напевне, тодяу, що сам не був поліцаєм.

Бульдозер Ульсон працював у прокуратурі й відповідав за розслідування збройних нападів,на банки, яких ставало дедалі більше. Деякі з тих злочинів були викриті, хоч і не до кінця, декого з більш-менш винних ув'язнювали, та напади все частішали, їх ставалося по кілька на тиждень, і всім було ясно, що багато з них якось пов'язані між собою, хоч ніхто не міг сказати, як саме.

Нападали, звичайно, не тільки на банки. Приватних осіб грабували куди частіше, щогодини хтось ставав жертвою напасників на вулиці, на площі, в крамниці, в метро чи навіть удома, на квартирі, де тільки їм щастило, але нападам на банки приділяли найбільше уваги. Важитись на банк було те саме, що підкопуватись під підвалини суспільства.

Система державного управління в кожній царині засвідчувала свою неспроможність, і тільки, з великим перебільшенням можна було назвати її здатною на дії. А поліція не отримала б і такої оцінки. За останні два роки в самому Стокгольмі відкладено розгляд двохсот двадцяти тисяч правопорушень через безсилля поліції, а з тяжких злочинів, щастило викрити лише десь кожен четвертий — а скільки їх узагалі не дійшло до поліції. [227]

У такому становищі вищі службовці тільки хитали головами і вдавали спантеличених. Віддавна ввійшло в звичку спихати вину один на одного, але тепер уже не було на кого її спихати й не знаходилось жодної путньої пропозиції. Щоправда, хтось був запропонував заборонити людям пити пиво. Та коли зважили, що шведи в порівнянні з іншими народами п'ють його дуже помірно, то неважко збагнути, якими далекими від дійсності часом бувають міркування вищих службовців, якщо їх взагалі можна назвати міркуваннями.

Та одне не викликало сумніву: поліція великою мірою була винна сама. Після реформи 1965 року, коли всі відділи поліції централізовано й зібрано під одним ковпаком, зразу ж виявилося, що ковпак сидить не на тій голові.

Багатьох дослідників і соціологів давно вже цікавило питання, яких засад дотримується у своїй діяльності цен-. тральне поліційне управління. Звичайно, це питання лишилося без відповіді: керуючись принципом, що ніякі таємниці не повинні виходити за межі установ поліції, її найвищий начальник взагалі не відповідав на жодні питання. Натомість він з великим запалом виголошував промови, які здебільшого були нецікаві навіть з погляду риторики.

Кілька років тому хтось із поліційних чинів вигадав простий, але не зовсім зрозумілий метод подавати статистику злочинності, так, що, цілком бездоганна формально, вона не віддавала справжнього стану речей. Почалося з того, що у верхах вирішили зробити поліцію монолітнішою і боєздатнішою, краще спорядити її технікою і зокрема зброєю. Щоб отримати на це кошти, довелось перебільшувати небезпеки, на які наражалась поліція. Оскільки ж слова мало кого переконували, лишилась одна рада: підробляти статистику.

Дуже посприяли цьому політичні демонстрації другої половини шістдесятих років. Демонстранти виступали за мир, а їх розганяли силоміць. Вони майже ніколи не мали іншої зброї, крім плакатів і віри в свою слушність, а їх зустрічали сльозоточивим газом, водометами й гумовими кийками. Майже кожна антивоєнна демонстрація закінчувалась заколотом і бійкою. Тих, хто пробував оборонятись, поліція била й ув'язнювала. Потім їх притягали до відповідальності "за напад на представників влади" або "за злісний опір", і незалежно від того, віддавали їх до суду чи ні, всі ці випадки зараховували в статистику. Цей метод діяв бездоганно. Щоразу, коли на демонстрантів нацьковували сотню чи дві поліцаїв, кількість "нападів на охоронців ладу" різко зростала. [228]

Поліцію заохочували тримати всіх.у залізному кулаці, і багато службовців за кожної нагоди цим користалися. Адже дуже ймовірно, що коли ти вдариш гумовим кийком п'яницю, він дасть тобі здачі. Проста наука, її кожному легко засвоїти.

Ця тактика дала наслідки. Поліцію озброїли до зубів. На діло, з яким раніше давав собі раду один чоловік, озброєний простим олівцем і дещицею здорового глузду, тепер посилали повний автобус поліцаїв з автоматами і в броньованих жилетах.

Щоправда, кінець кінцем усе обернулось не так, як задумало керівництво. Насильство викликає не тільки неприязнь і ненависть, воно породжує тривогу і страх.

Дійшло до того, що люди справді почали боятися одні одних. Стокгольм став/містом з десятками тисяч наляканих мешканців, а налякана людина небезпечна.

З шестисот поліцаїв, що раптом кинули службу, багато, власне, звільнились тому, що їм було страшно. Хоч, як уже мовилося, їх озброїли до зубів, вони не зважувались виходити з патрульних машин.

Звичайно, декотрі з них кинули Стокгольм з іншої причини, наприклад, їм остогидло місто або несила було робити те, що їм наказували.

Одне слово, новий курс зазнав краху. Глибші його причини губилися в темряві. Дехто в тій темряві впізнавав коричневі відтінки.

Можна знайти й інші приклади маніпуляцій зі статистикою, і частина з них свідчить про глибокий цинізм. Рік тому покладено край махінаціям з чеками. Одні виписували чеки, забуваючи, скільки на їхніх рахунках грошей, інші привласнювали чужі бланки, і кількість таких невикритих злочинів кидала тінь на органи влади, спонукаючи їх ужити якихось заходів. Центральне поліційне управління запропонувало крамницям не брати за товар чеків. Усім було ясно, до чого це призведе: коли людям доведеться носити з собою більші суми грошей, почастішають грабунки на вулицях і площах. Так воно й вийшло. Зате махінації з чеками припинились, і поліція змогла похвалитися сумнівним успіхом. А те, щр на десятки людей у місті нападали грабіжники, було вже не таким важливим. Навіть краще: з'явився ще один привід вимагати поповнення поліції добре озброєними кадрами.

От тільки питання: звідки взяти ті кадри?

Офіційна статистика за перше півріччя прозвучала, мов тріумфальні фанфари: злочинність спала на два відсотки, хоч усе свідчило про те, що вона зросла, і неабияк. Пояснення [229] було просте: менше людей у поліції, менше викритих злочинів. Крім того, кожну махінацію з чеком раніше зараховували до злочинів, а тепер їх не стало.

Коли політичній поліції заборонили підслуховувати телефонні розмови громадян, теоретики з центрального по-ліційного управління знов кинулись на допомогу. Залякавши ріксдаг можливими катастрофами, вони спонукали його прийняти закон, що дозволяв таємне підслуховування телефонних розмов для боротьби з наркотиками. Після цього торгівля наркотиками розцвіла ще буйніше, зате антикому-ністи могли спокійно підслуховувати, що їм треба.

Не вельми приємно служити .в поліції, думав Ленарт Кольберг.

Що робити, коли твоя організація загниває в тебе перед очима? Коли чуєш, як за стіною шурхотять щури фашизму? А ти ж віддав цій організації все своє свідоме життя.

Що робити?

Сказати все, що думаєш,— вилетиш геть.

Нічого це не дасть.

Повинні бути якісь дійовіші засоби.

Він не сам. Напевне є більше службовців, що думають так, як він, але хто саме і скільки їх?

Бульдозера Ульсона не мучили такі проблеми.

Він вважав, що життя — весела розвага, і все в ньому Зрозуміле.

— Одного я не можу збагнути,— мовив він.

— Справді? — мовив Гунвальд Ларсон.— А чого?

— Куди ділась машина? Адже сигналізація була справна, правда ж?

— Наче, так.

— Отже, через п'ять хвилин мости було взято на контроль.

Седермальм — острів, до нього веде шість мостів. А спецгрупа давно вже опрацювала докладні інструкції, як найшвидше заблокувати центральні райони Стокгольма.

— Так,— мовив Гунвальд Ларсон,— я питав у службі охорони громадсвкого порядку. Начебто цього разу механізм не заїло.

— А що за тачка? — спитав Кольберг. Він ще не ознайомився з подробицями.

— "Рено-шістнадцять", ясно-сірий чи бежевий. У номерному знакові літера "А" і дві трійки. Звичайно, номер фальшивий,— мовив Гунвальд Ларсон.

— Можливо. Але я ще ніколи не чув, щоб дорогою з Марийської площі до Слюсеена можна було перефарбувати машину. А якщо вони поміняли її... [230]

— То?..

— Де ділась перша?

Бульдозер Ульсон — невисокий, досить гладкий, рум'яний чоловік років за сорок — швидко ходив по кімнаті й ляскав себе долонею по лобі. Він весь час рухався, не давав спочинку ні ногам, ні голові. Тепер він говорив сам до себе:

— Вони заганяють машину в якийсь гараж поблизу станції метро або автобусної зупинки. Тоді один тікає зі здобиччю, а другий міняє номер і також ушивається. В суботу з'являється механік і перефарбовує кузов. А вчора вранці вже можна було переганяти тачку в інше місце.

Але...

— Але що? — спитав Кольберг.

— Мої люди перевіряли кожен "рено", який виїздив із Седермальма до години ночі.

— Отже, машина або вибралася першого ж дня, або ще й досі на острові,— зробив висновок Кольберг.

Гунвальд Ларсон мовчав. Він гидливо вивчав Бульдозерів одяг. Пом'ятий блакитний костюм, рожева, мов порося, сорочка й широка краватка з великими квітками. Чорні шкарпетки, брунатні гостроносі стебновані черевики, що давно не бачили щітки.

— А про якого це ти механіка згадав?

— Вони самі ніколи не морочаться з машинами, наймають чоловіка, що приганяє її в домовлене місце, а потім забирає. Часто навіть з іншого міста, наприклад, з Мальме чи з Ґетеборга. Щодо транспорту вони завжди дуже обережні.

— Вони? Хто? — здивовано спитав Кольберг.

— Звичайно, Мальмстрем і Мурен.

— А хто це такі?

Бульдозер Ульсон вражено глянув на нього, але зразу ж похопився:

— Ай справді. Ти ж у нас новий. Мальмстрем і Мурен — два найспритяіших грабіжники банків. Уже чотири місяці на волі, і це їхня четверта операція за той час. Вони втекли з Кумли наприкінці лютого.

— Але ж кажуть, що з Кумли неможливо втекти,— мовив Кольберг.

— Мальмстрем і Мурен не тікали. їх відпустили додому на суботу й неділю. І вони, певна річ, не повернулися. За нашими відомостями, до кінця квітня вони сиділи тихо.