Записник з моїми сумними курвами - Сторінка 2

Мир змінив місто так, як це не передбачалося і не бажалось. Юрба жінок вільної поведінки заповнила ущерть старі корчми на вулиці Широкій, яка пізніше стала проспектом Абельйо, а тепер зветься пасео Колумб, у місті моєї душі, цінованому своїми і чужими за добру вдачу його мешканців й прозорість світла.

Я жодного разу не злягався з жінкою, не заплативши їй, а тих небагатьох, для кого це не було ремеслом, змусив аргументами чи силою узяти гроші, навіть якщо потім їх могли викинути на смітник. У двадцять літ я почав вести реєстр, куди заносив ім'я, вік, місце і нотував обставини та стиль. До п'ятдесяти років назбиралося п'ятсот чотирнадцять жінок, з якими я перебув хоч би раз. Перервав я список, коли моє тіло вже не надавалося для стількох і я міг продовжувати вести лік без паперу. У мене була власна етика. Я ніколи не брав участі у групових оргіях, не чинив відкрито перелюбу, не ділився секретами, не оповідав пригоди тіла і душі, позаяк замолоду втямив, що усе це не минає безкарно.

Лише зв'язок з вірною Даміаною, який я підтримував довгі літа, був особливим. Це була зовсім юна дужа селючка з індіанськими рисами, яка говорила коротко й рішуче і ходила босоніж, аби не тривожити мене під час писання. Пригадую, я саме читав "Портрет андалузки"[3], лежачи у гамаку в коридорі, коли ненароком побачив її схиленою над пральною дошкою у коротенькій спідничині, що лишала неприкритими її лакомі підкоління. Охоплений нестримною гарячкою, я задер їй спідницю ззаду, спустив до колін штани і буцнув її з тилу. "Ох, пане", — замогильно простогнала вона, але зробила це не тоді, коли я увійшов, а коли вийшов. Сильний дрож струсив її тіло, проте трималася вона твердо. Принижений тим, що принизив її, я хотів заплатити їй удвічі більше, аніж коштували тоді найдорожчі, але вона не взяла й гроша, і я змушений був підвищити їй платню із врахуванням того, що покривав її раз на місяць, завжди тоді, коли вона прала білизну і завжди з протилежного боку.

Одного разу мені подумалось, що той постільний облік міг би стати доброю підживкою для розповіді про злигодні мого загубленого життя, і заголовок немов упав мені з неба — "Записник з моїми сумними курвами". Натомість моє публічне життя було малоцікаве: сирота по матері й батькові, старий парубок без прийдешнього, посередній журналіст, чотириразовий фіналіст "Квіткових ігор"[4] у Картахені де Індіас і улюбленець карикатуристів з огляду на мою взірцеву потворність. Тобто життя змарноване, яке звернуло на погану стежку того пообіддя, коли у дев'ятнадцять років мати, взявши за руку, відвела мене в "Діаріо де ля Пас", аби подивитись, чи візьмуть там публікувати написану мною на уроці іспанської мови та риторики "Хроніку шкільного життя". Її надрукували в недільному номері з обнадійливою передмовою головного редактора. Коли через багато років я дізнався, що мати заплатила за цю і наступні сім публікацій, соромитись мені було пізно, бо моя щотижнева колонка вже летіла на власних крилах, окрім того я був роздувачем телеграм і музичним критиком.

Одержавши диплом бакалавра з відзнакою, я став викладати іспанську мову і латину у трьох середніх школах нараз. Я був поганим вчителем, не мав ані вишколу, ані покликання чи хоч краплі жалю до тих нещасних дітей, які ходили до школи, бо так було найлегше втекти від тиранії батьків. Єдине, що я спромігся для них зробити, це змусив боятись моєї дерев'яної лінійки, аби вони принаймні перейняли від мене улюбленого мого вірша: "О горе, Фабіо, де зараз бачиш ти самотності поля й зів'ялі пагорки, була колись Італіка славетна"[5]. І тільки коли постарів, я випадково довідався про негарне назвисько, яким учні прозивали мене за спиною, — Зів'ялий Пагорок.

Ото було й усе, що вділило мені життя, і я не зробив нічого, аби взяти від нього більше. Обідав я в перерві між уроками і о шостій вечора приходив до редакції газети ловити сигнали зоряного простору. Об одинадцятій вечора, коли випуск був готовий, починалося моє справжнє життя. Двічі або й тричі на тиждень я ночував у Китайському кварталі і в такому строкатому товаристві, що два рази був проголошений "клієнтом року". Після вечері у поблизькому кафе "Рома" я вибирав навмання перший-ліпший бордель і крадькома заходив через задні двері. Робив це задля власної утіхи, але закінчилося тим, що це стало частиною мого ремесла — завдяки легковажності язиків великих цабе в політиці, які звітували державні секрети своїм коханкам на одну ніч, і гадки не маючи, що через картонні перетинки їх чує громадська думка. Таким же робом довідавсь я і про те, що мою безутішну безшлюбність приписують педерастії, яку я вдовольняю ночами з хлопцями-сиротами на вулиці Злочинів. Мені пощастило про це забути, не в останню чергу тому, що дізнався я також і те добре, що говорилося про мене, і оцінив його по достоїнству.

Я не мав ніколи щирих друзів, а ті кілька, з ким я зблизився, уже в Нью-Йорку. Тобто померли, бо саме туди, гадаю, прямують стражденні душі, аби не перетравлювати правду про своє минуле життя. Після виходу на пенсію, я мало що маю до роботи, хіба от віднести у п'ятницю пообіді до газети свій рукопис чи якісь інші досить важливі повинності — концерти у філармонії, художні виставки у Мистецькому центрі, співзасновником якого я є, та чи інша конференція з цивільного права у Товаристві суспільного поступу або якась значуща подія, як от сезон Фабреґас[6] у театрі "Аполлон". Замолоду я ходив на кіносеанси під відкритим небом, де нас однаково могли вразити як місячне затемнення, так і двостороння пневмонія через заблудлу зливу. Проте більше, ніж фільми, мене цікавили нічні пташки, що злягалися за ціну вхідного квитка чи давали задарма або на виплат. Бо кіно — то не мій жанр. Непристойне поклоніння Шерлі Темпл[7] стало останньою краплею, яка переповнила чашу.

Єдиними моїми мандрівками були чотири поїздки у Картахену де Індіас на "Квіткові ігри" ще до того, як мені сповнилося тридцять, і жахлива ніч на моторному човні, коли Сакраменто Монтьєль запросив мене на відкриття свого борделю в Санта Марті. Що стосується мого побуту, то їм я мало і смаки маю прості. Коли Даміана зістарілась, то вдома більше не варилося і єдиною моєю регулярною їжею відтоді став омлет з картоплею в кафе "Рома" після закриття газети.

Так що напередодні свого дев'яносторіччя я залишився без обіду і не міг зосередитися на читанні, дожидаючи новин від Рози Кабаркас. Знавісніло сюркотіли цикади в задусі другої години дня, і сонце, переходячи від одного відчиненого вікна до іншого, тричі примушувало мене перечепити гамак. Мені завжди здавалося, що у дні моїх уродин стоїть найбільша за увесь рік спека, і я навчився її терпіти, але у той день не мав на це гумору. О четвертій я спробував заспокоїти себе шістьма сольними сюїтами для віолончелі Йоганна-Себастіана Баха у виконанні Пабло Касальса[8]. Я вважаю їх наймудрішим, що існує в музиці, але замість того аби, як звикло, умиротворити мене, вони залишили по собі стан ще більшої пригніченості. На другій, яка видається мені дещо млявою, я задрімав, і уві сні квиління віолончелі обернулося сумним ячанням корабля, що відпливає. Майже у ту ж мить мене розбудив телефон, й заіржавілий голос Рози Кабаркас повернув до життя. "Тобі щастить, як дурневі, — мовила вона. — Я знайшла одну горличку, навіть кращу, ніж ти хотів, але є одна перечіпка — їй усього-на-всього чотирнадцять". "Я не проти міняти пелюшки", — пожартував я, не розуміючи її мотивів. "Річ не в тобі, — сказала Роза, — а хто замість мене буде розплачуватися трьома роками тюрми?"

Ніхто не буде, а вона то вже менше, ніж будь-хто. Роза збирала свій урожай серед недоліток, які купували в її крамниці провізію, прилучала їх до ремесла і вичавлювала до решти, поки вони не переходили на гірші хліби дипломованих курв у бордель Чорної Евфемії, який уже став історією. Вона жодного разу не заплатила штрафу, бо її господа була аркадією для місцевих можновладців, від губернатора і до останнього трутня муніципалітету, і було немислимим, щоби її господині забракло повноважень порушити закон так, як їй цього захочеться. Отож ці її муки сумління в останню мить призначались лише для того, аби дістати зі своїх милостей більший зиск — чим суворіше за них можуть покарати, тим вони дорожчі. Конфлікт сторін було залагоджено підняттям ціни за послуги на два песо, і ми домовилися, що о десятій я буду у неї з готовими п'ятьма песо, які заплачу наперед. І ні хвилиною раніше, бо дівчина мала нагодувати і приспати своїх молодших братів-сестер та вкласти до ліжка матір, скручену ревматизмом.

Залишалось чотири години. Поки вони спливали, душа моя наповнювалася гіркою піною, що не давала мені дихати. Я зробив марне зусилля збавити час процедурою одягання. У цьому, звісно, не було нічого нового, бо навіть Даміана каже, що убираюсь я з церемоніалом архієпископа. Я поголився голярською бритвою, зачекав, доки нагріта сонцем у трубах вода у душі стане прохолоднішою, і через просте намагання витертися рушником знову спітнів. Убрався так, як випадало того вечора: білий лляний костюм, сорочка в голубу смужку зі стоячим комірцем, краватка китайського шовку, обновлені цинковим білилом черевики і годинник із чистого золота з учепленим за петлю у вилозі ланцюжком. Насамкінець підігнув досередини закоти холош, аби не було помітно, що я став дрібку нижчий.

Я маю славу скнари, бо ніхто не може помислити собі, що я є такий убогий, якщо живу там, де живу, а насправді така-от ніч мені зовсім не по кишені. Зі скриньки з моїми заощадженнями, засунутої під ліжко, я витяг два песо, щоб заплатити за кімнату, чотири песо для господині, три для дівчини і п'ять песо про запас — на вечерю та інші дрібні витрати. Тобто чотирнадцять песо, те, що я дістаю за місяць в газеті за свої недільні дописи. Я сховав їх у потайній кишені на поясі і обприскався парфумами "Lanman & Kemp-Barclay". Тоді відчув сильний напад паніки і, коли почало вибивати восьму, навпомацки спустився сходами у темряві та, обливаючись від страху потом, вийшов у осяйну ніч свого присмерку.

Посвіжіло. Групи самотніх чоловіків галасливо сперечалися про футбол на пасео Колумб серед припаркованих в ряд таксі посередині бруківки.