Заробіток
- Альберто Моравіа -Чи доводилося вам коли-небудь жити в бараках? Ні? Ну, тоді ви й не уявляєте тих халабуд, як і той синьйор з Монте-Маріо, що про нього я хочу вам розповісти. Жити в такій халабуді — це значить, якщо йде дощ, то, встаючи вранці, треба дивитися, куди ступити, бо долівка перетворюється в багнюку. Це значить готувати їжу в каністрі з-під бензину та їсти, сидячи в ліжку. Це значить світити гасовою лампою чи свічкою. Це значить вішати одяг на цвяшок або на мотузку, так що потім одягаєшся наче в якесь жмакане ганчір'я. Це значить тулитися одне до одного, немов та худобина, і всю зиму протистояти вологості й вітру, що висвистує в щілинах. І нарешті, у такій халабуді ніколи нічого не знайдеш на своєму місці. Шукаєш виделку, омилок чи сковорідку, а знаходиш щось зовсім тобі не потрібне — черевик, шапку, а то й щура, та ще чорного, кудлатого, завбільшки а кота. Так, саме щура, бо він безвилазний завсідник бараків.
Якось уночі у старому, набитому лахміттям ящику під ліжком я почув писк. Дивлюсь, аж серед ганчір'я ворушаться вісім рожевеньких мишенят, достоту як малюсінькі поросятка! Зрештою, я вбив їх. Але чим вони завинили? Бараки — мишаче житло, а не людське.
До жовтня, коли трапилась ця пригода, про яку я вам розповім, я брав акордеон, увесь мій скарб, на який я розжився, спекулюючи після війни на чорному ринку, і разом з Джованною та Клементиною йшов у перший-ліпший римський квартал, де ще чимало добросердих жінок., які не від того, щоб, пораючись, послухати пісеньку.
Джованна, світловиде дівча із заячою губою, русявим кучерявим волоссям, була задрипана селючка, до того ж нетяма, що аж нікуди. Вона, як і акордеон, дісталася мені у спадок від післявоєнних років і так прилипла до мене, що я не знав, чи одружитися з нею, чи прогнати під усі чотири вітри. Клементина ж — дівчинка років так дванадцяти, худорлява, смаглява, з кругленьким личком і великим, аж до вух, ротом. Про неї я не знав анічогісінько, навіть де живе та з ким; га вона й сама не розповідала про себе. Я знайшов її поміж гурту хлопчаків, з котрими вона бавилася під муром, бо чув, як вона співала, і той спів сподобався мені. Отак утрьох ми йшли в район площі Навона або Компо ді Фйорі. Я ставав на край тротуару і, ставши однією ногою на дорогу, відхилявся трохи назад і починав грати.
Джованна роздавала слухачам віддруковані білетики з провіщенням долі і номерки лото, а Клементина співала.
Ви, певно, гадаєте, що Клементина мала приємний і ніжний голосок? Аж ніяк. Тільки вона розтуляла свій величезний рот, в якому, здавалось, губилися маленькі рідкі зуби, як чувся голос, такий фальшивий і пронизливий, що важко й уявити. Той голос аж проймав тіло дрожем, і звучав він упевнено, зухвало, задирливо. В цьому й крилася причина її успіху, тобто я хочу сказати — нашого успіху, бо своїм немилозвучним голосом Клементина висловлювала те, що я хотів сказати. І, власне, робила це краще від мого акордеона. В ньому було все — і життя в бараках, і злидні, і чорний ринок, і радість, і смуток, і необхідність тулитись одне до одного холодної ночі, і доконечна потреба шукати сковорідку, і переляк, коли з-під ніг зненацька вискакує щур. Зачувши її пронизливий жалісливий голос, що сягав у пронизаному сонцем повітрі найвищих поверхів, люди визирали з вікон, слухали й кидали униз гроші.
Якось я вирішив змінити місце виступу і пішов вулицею Фламінія, щоб вийти на Періоді. То було в неділю, відразу пополудні. Йдучи повз стадіон, я побачив болільників, що, як завжди, юрмилися тут. І вирішив цим скористатися. Я став трохи осторонь і заграв на акордеоні, а Клементина почала верещати своїм надривним голосом якусь пісню; Джованна ж ходила навколо, намагаючись мало не силоміць дати болільникам свої білетики. Та де там! Наші намагання виявились марними — болільникам було не до нас. Збившись у купи, вони завзято обговорювали свої справи, сперечалися. Спорт, відомо, ворог мистецтва. Раптом біля нас зупинилася машина, за нею друга. За кермом сидів чоловік років шістдесяти з обличчям наче складеним з двох різних половинок: верхня частина рум'яна, свіжа, з чорним чубом над гладким чолом, жвавими очима, а нижня — жовта, як у мерця, із перекошеним ротом, посинілими губами і обвислим набухлим другим підборіддям, ніби мішечок під дзьобом пелікана.
Чоловік той дивився на нас і ніби слухав, а коли ми скінчили, поманив мене рукою. Я підійшов. Він сказав, що дуже хотів би послухати кілька гарних пісень у своїй віллі, це неподалік звідси. Ми можемо сісти в машину, а потім він одвезе нас назад до міста. Я подумав: у багатих свої примхи, але в цього можна б чимось поживитись. І я погодився. Ми всі троє сіли в машину, і вона рушила; за нею на деякій відстані — друга.
Ми проїхали міст Мільвіо, звернули на вулицю Кассія, далі промчали через Монте-Маріо і закружляли по Каміллучча.
Наша трійця сиділа позаду; попереду вмостився той старигань, що запросив нас, і його приятель, молодший віком, лисий та опасистий; як мені здалося, його підлеглий. Старий поводився з ним досить нецеремонно, а раз навіть урвав його: "Не будь йолопом!" Той тільки всміхнувся, начеб йому сказали приємне. Потім старий, що сам вів машину, не обертаючись, запитав мене:
— Де ти живеш?
— У бараках, біля акведука Феліче, — відповів я.
— У бараках? — голос у нього був неприємний, з якимось металевим відтінком. — А ця дівчина — твоя сестра?
— Ні, не сестра. Вона просто співає зі мною.
— А та друга, теж чужа тобі?
— То моя наречена.
— A-а, наречена... А чому ти ніде не працюєш?
— Я працював, був маляром... Тепер ось без роботи.
Тим часом ми під'їхали до воріт під пагорб, на якому, видимо, розкинувся сад. Наче якимись чарами відчинились ворота. І старий завернув машину до обсадженої кипарисами алеї, а тоді виїхав на вершину пагорба, де височіла розкішна вілла. Коли ми підіймались, я бачив розміщені терасами альтанки, мармурові статуї. Нарешті машина зупинилася на посипаному жорствою майданчику біля входу до вілли; назустріч, вклоняючись, вийшов лакей у білій куртці. Старий та його приятель вилізли з машини; з другого автомобіля, що їхав за нами, вийшло ще троє чоловіків, віком десь між сорока і п'ятдесятьма роками. Всі вони підлещувались до старого, певно, його службовці або підлеглі, бо як я пізніше помітив, він мав їх за ніщо. Старий увійшов перший у простору вітальню на першому поверсі і кинув лакею свій темно-синій берет. Назустріч, вигинаючись вугрем, вийшла молода, вродлива блондинка в червоних щільних штанях, настільки тісних, що, здавалось, вони от-от тріснуть; обриси її пишних грудей м'яко підкреслював светрик у біло-синю смужку, схожий на тільник. Вона пригорнулась до нього, кажучи: "Добридень, татку!", хоча й за милю було видно, яка вона йому дочка. Ляснувши її по озадді, "татко" подався до кімнати і гукнув:
— Ану, хлопці, до роботи!
Робота, як виявилось, полягала в тому, що вони сіли грати в покер. Всі п'ятеро повсідалися за столик і зразу ж почали роздавати фішки й тасувати карти; блондинка підкотила до них столик на коліщатах заставлений пляшками та чарками і, не перестаючи похитувати стегнами й вигинатися, налила всім лікеру. Коли ми ступили в цю простору залу з вишуканими меблями, мармуровою, немов дзеркальною, підлогою, нам стало незручно — наше дрантя неначе заважало нам, і ми зніяковіло тупцювали біля дверей. Але старий, глянувши в свої карти, нараз обернувся:
— Ану, сміливіше. Грайте, співайте... Чи ви приїхали сюди байдики бити?
Я вийшов наперед і заграв, а Клементина, широко розтуливши рота, набрала повітря і заспівала. Звуки акордеона глухо пливли в цій низькій залі, а голос Клементини, ще пронизливіший і фальшивіший, ніж звичайно, був просто жахливий. Але гра в карти настільки захопила господаря і його гостей, що нас чи хто й слухав. Скінчивши першу пісню, ми почали другу, а тоді третю, але наслідок був той самий. Джованна підійшла до гравців і дала кожному по білетику. Тільки один гравець глянув на свій білетик і проказав:
— Сподіваюсь, із ним мені пощастить.
Я заграв четверту й п'яту пісні, час від часу зупинявся, і тоді старий, не відриваючись від карт, горлав:
— Що, вже все? Грай, грай далі!
Блондинка тепер схилилась над ним і заглянула в карти, раз по раз цмокаючи старого в щоку, а він тільки відмахувався, наче від надокучливої мухи. Кінець кінцем усе це мені набридло, і, стягнувши міхи акордеона, що видав, із себе останні протяглі звуки, я підійшов до гравців.
— Ми вже закінчили, — мовив.
Старий саме одну за одною відкривав карти і навіть не розчув моїх слів, а тільки радісно вигукнув: "Чотири тузи!" І кинув карти на стіл, а його партнери явно засмутились: програли ж бо чимало. .
Господар зібрав фішки, підвівся з-за столу і промовив до блондинки:
— Пограй за мене, я трохи подихаю повітрям.
Поманивши нас рукою, він попростував до дверей, що виходили в сад. Ми вийшли на майданчик перед віллою.
— Отже, — сказав він, ідучи доріжкою попереду нас, — ти живеш у бараках?
Мені схотілось розжалобити його:
— Авжеж, житла нема, а в тих бараках так вогко... Особливо, коли дощить.
— Таки справжні бараки? З грязюкою на долівці, дахом із дірявої бляхи і дощатими стінами?
— Так, синьйоре, справжнісінькі бараки.
Він трохи помовчав, а потім неквапом проказав:
— Так ось, я віддав би цю віллу з садом і всім, що в ній є, за той твій барак, за те, щоб ходити вулицями з акордеоном і не мати роботи.
— Якщо так хочете, можемо помінятися, — всміхнувся я.
Краще б уже я промовчав. Він кинувся на мене як шуліка і схопив мене за комір:
— Давай поміняємося? Я згоден. Але разом із віллою ти береш мої шістдесят років і на додачу, мерзотнику, оцю пухлину на шиї та всі інші мої принади. Отак, негіднику!
— Та що ви таке говорите!
— Ти віддаєш мені свої двадцять років, своє здоров'я та всі свої сподівання, а навзамін береш віллу і все, що в ній... То як, шельмо, будеш мінятися? Кажи, хочеш мінятися?
Він торсав мене, мов божевільний, аж почав задихатися. Пухлина на його шиї теліпалася, наче мішечок під дзьобом пелікана, що проковтнув рибину.
— Та заберіть руки! — злякано скрикнув я.
— Ну, гаразд... Іди собі,— сказав він, ураз заспокоївся і різко відштовхнув мене.
— Хочете, я заграю вам іще? — чемно запропонував я.
— Не треба,— відказав він, украй знесилений,— П'єтро, відвези усіх трьох туди, де ми їх зустріли...