Життя — це танок

У березні мені сповнилося вісімнадцять, і батько нарешті дозволив мені кинути навчання, бо остаточно зневірився в мені. Я відстав на чотири роки і тепер один в усьому класі носив довгі штани. Мій батько, людина старих поглядів, дозволив мені кинути навчання, але перше вчинив таку бучу, що годі й передати. Він кричав, що я, мовляв, доведу його до інфаркту і що він взагалі не знає, як бути зі мною. А закінчив тим, що запропонував мені працювати у великому й старому магазині канцтоварів поблизу площі Мінерви.

— Краще здохнути! — коротко відрубав я.

Тоді батько схопив мене за руку і виштовхав за двері. Отак у мої вісімнадцять років зневірений батько дав мені спокій, і я міг робити все, що захочу. Найперше я придбав собі шикарний червоний светр, сині джинси, прострочені білими нитками, з шістьма кишенями, закочені наполовину та фабричним клеймом іззаду, жовту нашийну хустинку й "мокасини" з мідними пряжками. Мама дуже мене любила і в усьому потурала. На день народження вона подарувала мені транзисторний радіоприймач і вмовила батька віддати мені моторолер.

Того ж дня я пішов у перукарню і сказав підстригти мене під Марлона Брандо. Поки мене стригли, манікюрниця, непримітна з виду дівчина, підійшла до мене і запитала, чи не бажаю я підрізати нігті. Я оглянув її з ніг до голови і, хоч вона не була гарною, а скорше навпаки, вирішив: саме така мені підходить.

Я не схибив у виборі; поки Джакоміна робила мені манікюр, ми, як це буває, теревенили про те про се і я довідався, що й вона в захваті від рок-н-роллу.

Я призначив їй побачення, і вона відразу погодилась. Отже, коли я вийшов з перукарні, на мені було все потрібне: червовий светр, сині штани, зачіска під Марлона Брандо, транзистор, моторолер і Джакоміна. Починалося справжнє життя!

Для мене жити — це танцювати рок-н-ролл, не більше, але аж ніяк і не менше. Ніби чорт вселився в моє худе тіло у ті квітневі дні. Мене, мов вихор, носило вулицями міста, наповненого пахощами квітів та пилюгою, які, здавалось, схилялись перед чарівними ритмами рок-н-роллу. З кишенями, повними, монет по п'ятдесят лір, з Джакоміною під руку (вона на той час уже кинула свою перукарню) я цілісінькі дні вештався по барах з американськими програвачами-автоматами. Я заходив туди, кидав монету в автомат, починався рок-н-ролл, і тут же, між прилавком бару і касою, починався наш з Джакоміною танок.

Ставши в одному кутку, я розводив витягнуті вперед руки і, роззявивши рота, поводив плечима і вихилявся. У протилежному кутку Джакоміна робила те ж саме; танцюючи, ми рухались назустріч одне одному, оточені відвідувачами та нашими приятелями, які так і волочились за нами хвостом.

Ці приятелі, здебільшого мої ровесники, трохи глузували з мене, що серед багатьох куди кращих дівчат я вибрав саме Джакоміну. Воно й справді так; я вже казав, що Джакоміну не назовеш вродливою. Зачіска "кінський хвіст", гостре личко, бліда, аж якась синювата шкіра з дрібними прищиками й безбарвні очі бездомного пса. Зате вона мала пару таких бісівських ніг, які у танці не знали втоми і рухались у такт з моїми. Певна річ, між нами не було й натяку на те, що прийнято називати коханням, — лише рок-н-рол!

Та й що таке кохання порівняно з пристрастю до танцю? Манірність, різні дурощі — нісенітниця, чистісінька нісенітниця! І потім кохання зв'язує, дурманить, а в танці пурхаєш по життю, ніби птах у небі. Нічого кохання крутити, треба танцювати. Ось так!

З Джакоміною у нас було повне порозуміння. Рано-вранці я заїжджав по неї на моторолері, на рулі висів мій приймач, і ми мчали куди-небудь за місто, до моря. А приїхавши, відразу вмикали радіо, ловили потрібну музику — і починалось. Де ми тільки не танцювали: на пляжі, посеред дороги, в полі, на площах, у завулках.

Якщо ми не їхали за місто, Джакоміна приходила до мене, ми згортали у вітальні килим і танцювали там. Або ж ішли до неї. А оскільки вони були бідні, не мали вітальні, ми танцювали на площадці сходів. Вдень, як я вже згадував, ми з гуртом товаришів тинялись від бару до бару і всюди танцювали. Ввечері йшли в який-небудь танцзал і незабаром залишались одні в центрі, бо всі присутні, ставши навколо нас, відбивали такт долонями.

Іноді, навіть серед ночі, я раптом прокидався і відчував, що мої ноги ворушаться під простирадлом. Ох, який я тоді був щасливий, ще ніколи в житті я не почував себе таким вдоволеним! На жаль, це не могло тривати довго. Ще під час наших поїздок на моторолері я став помічати, що Джакоміна надто вже горнеться до мене. Коли ми зупинялись, вона, звісно, танцювала, але, скидалось, скорше задля того, щоб зробити мені приємне. А то починала зітхати, брала мою руку і дивилась млосними очима, аж доки одного дня, прогулюючись соснячком у Кастельфузано, ми й не помітили, як опинились в обіймах одне одного і припали в довгому жагучому поцілунку. Відірвавшись від неї, я роздратовано мовив:

— Не варто було цього робити!

— Чому ж? — заперечила вона. — А якщо ми кохаємо одне одного?

— До чого тут це? — так само роздратовано мовив я, — Нам було непогано і без кохання!

Тоді, на мій подив, вона пригорнулась до мене, обвила однією рукою мою талію, а другою — плечі і стала вигукувати:

— Я кохаю тебе, кохаю, кохаю! І хочу, щоб увесь світ знав, що ми кохаємо одне одного! Всі мусять знати це! Так, так, так, усі!

Я легенько відсторонив її.

— Ну, гаразд. Тільки ти не дуже в'язни.

— А чому, якщо ми закохані?

— Воно так, але ж треба зберігати пристойність.

— Ну який же ти злий. Закохані завжди обіймаються, адже так?

А я відповідаю уперто:

— Ні, не так! — опирався я.— Я хочу з тобою танцювати, а не обійматись.

— Альфредуччо, — мовила вона манірно, — ми робитимемо те і те.

Відтоді вона все частіше в'язла до мене, їй все менше подобалось носитися зі мною в шаленому ритмі рок-н-роллу. Вона, певна річ, танцювала, але вже без того завзяття, що є першоосновою всякого танцю, і тільки й робила, що горнулася до мене. У відповідь я штурхав її, що в неї аж дух перехоплювало. Та все мов горохом об стіну: чим більше я її відштовхував, тим дужче вона притискалась. Іноді я її попереджав:

— Сьогодні лише танцюємо! Домовились!

— Альфредуччо, — лащилась вона, — як я можу цілий день жодного разу не поцілувати тебе?

— Прибережи свій поцілунок до завтра, — відповідав я.— А сьогодні танцюємо.

Вона ніби погоджувалась, але потім зненацька кидалась на мене і ну цілувати. Я майже задихався; то було точнісінько так, як ото грайливий пес норовить лизнути людину язиком. Я насилу відбивався, вибирав з рота її волосся, що ним вона в тому шалі забивала мені рот, і казав:

— Ми так не домовлялись. Отож бувай. Завтра зустрінемось.

Я йшов додому, ставив пластинку, потім другу, третю, аж поки заспокоювався. А тоді дзвонив їй.

Вона приїздила, вечір минав спокійно, і ми мов дзиги крутились у танці до пізньої ночі. Але так було дедалі рідше. Чогось у наших стосунках бракувало, і, танцюючи з нею, я це незмінно відчував. Я навіть був сказав їй:

— Ти, моя люба, вже не та, що раніше...

— Це тому, що я тебе покохала! — вперто повторювала вона.

Що мене найбільше дратувало, то це її звичка робити все прилюдно. Звичайно рок-н-ролл ми майже завжди танцювали на людях. Але одна річ танцювати, а зовсім інша — цілуватись.

Ті ж люди, які тобі захоплено плещуть, коли ти танцюєш, глузуватимуть з тебе, якщо ти цілуватимешся. На все свій час.

— Ну й нехай! — сказала вона на те. — Нехай усі знають, що ми кохаємось! Так, так, так, нехай знають!

Так ми і не дійшли згоди. Якось ми їхали автобусом до мого товариша, в якого іноді збирались і змагалися в рок-н-роллі. Я був у поганому настрої, бо батько за столом знову зчинив бучу. Щоб заспокоїти його, я пообіцяв: того ж дня піду в магазин звикати до "діла". Звичайно, в думці я вирішив, що у магазин нізащо не з'явлюся. І водночас відчував якийсь острах на думку, що влаштує мені батько, дізнавшись про це. Засмучений, я піднявся з Джакоміною в автобус і залишився стояти на задній площадці. Вона ж, своїм звичаєм, не спускала з мене палаючих очей, які особливо мене дратували.

— Ну чого ти витріщилась? — кажу я їй.

— Бо ти гарний! Поцілуй мене!

— Ти з глузду з'їхала!

— Ні, ні, ні! Поцілуй мене негайно; я хочу, щоб усі бачили наше кохання.

— А я тобі кажу — годі! Я сьогодні не в настрої!

Тоді вона підскакує до мене, повисає на шиї й цілує. Почули б ви, як загомоніли люди.

— І не соромно? — мовив якийсь літній синьйор. — Знайшли де цілуватись!

Не відриваючись від мене, Джакоміна відповіла:

— А що таке? Ми кохаємо одне одного і робимо, що хочемо і де хочемо.

— Синьйорино, мені шкода ваших батьків, — відповідає той.

Але інші, не такі чемні, здійняли галас:

— Ідіть в кущі на Вілла Боргезе, там місце саме для вас!

— Ви тільки гляньте на цю задрипанку! — додавали інші. — Ще й приндиться! "От прекрасная млинарка, співає, як канарка".

— Чим злиденніші, тим безсоромніші, — докинув хтось іще.

Ясна річ, довелося боронити Джакоміну, хоч робити це мені зовсім не хотілося. Як то буває, коли щось робиш всупереч собі, з язика зірвалась не зовсім доречна фраза:

— Та замовкніть! Вам просто заздрісно!

Краще б я промовчав! Злива обурених голосів хлинула на мене. Кондуктор теж втрутився, а я йому відказав, що краще б він пильнував свого діла — продавав квитки. Тоді він зупинив автобус і висадив нас. Ніби навмисне ми опинились поблизу площі Мінерва, неподалік від канцелярського магазину мого батька.

Я відчував себе напрочуд спокійно, ніби випадок в автобусі стався принаймні місяць тому.

Бувай здорова, Джакоміно, — сказав я.

— А ти?..

— Я піду у магазин, як обіцяв батькові. І взагалі, я боюсь, що нам не дійти порозуміння.

— Якого порозуміння?

— Для тебе найважливіше в житті кохання. А для мене — сама знаєш що. А тепер іди додому.

— Я тобі зателефоную!

— Зателефонуєш?

— Авжеж!

Ми стояли на площі Мінерви перед мармуровим слоником. Я знав, що вже ніколи не зателефоную їй, і ця думка невимовно тішила мене. Я обернувся, щоб востаннє глянути на неї. Мене охопила шалена веселість, коли я побачив її саму. Отже, це таки правда, я залишив її, вирвався, пішов від неї назавжди. Пританцьовуючи, я зайшов у наш магазин, який у цю спекотливу післяобідню пору зовсім безлюдний.

— Чао, Біче! — весело привітав я стареньку продавщицю.

Приймач я тримав під пахвою.