Затятий - Сторінка 3

Але ж гирка це та сама пружина, з якою вам усе ясно: гирка однаково тисне і на стержень і на жолоб. Абсолютно однаково! Колесо стоїть.

Це здалося Моні жахливим.

— Як же це так?! — скипів він.— Ви що? По жолобу він тільки ковзає,— жолоб можна ще крутіше поставити,— а на стержень падає. І це — однаково?! — Моня люто глянув на вчителя. Але того не полишала дивна радість.

— Отак! — вигукнув він, усміхаючись. Мабуть, його дуже тішила непорушність законів механіки.— Однаковісінько! Ця нерівномірність — це уявна нерівномірність, тут абсолютна рівність...

— А щоб вас правцем поставило з вашою рівністю! — гірко промовив Моня. Згріб креслення й пішов геть.

Вискочив з хати й швидко подався додому. Це схоже на якусь змову. Це чорт знає що!.. Як зговорилися. Адже ясно, дитині ясно: колесо не може не крутитися! Ні, воно, бачте, н е п о в и н н о крутитися. Ну що це?!

Моня повернувся додому, написав записку, що він погано себе почуває, знайшов на городі бабусю, звелів їй однести записку до контори радгоспу, нічого більше не сказав старій, а пішов у сарай і почав робити вічний двигун.

...І він його зробив. Увесь день працював не розгинаючи спини, дотемна. Доробляв уже при ліхтарі. Розібрав велосипед, узяв колесо, жолоб зробив зі старого оцинкованого відра, стержень не приварив, а прикріпив до осі болтами... Все було зроблено, як і задумав.

Моня підвісив ліхтар якнайвище, сів на чурбак поряд із колесом, закурив... І не хвилюючись, штовхнув колесо ногою. Чомусь хотілося почати вічний рух неодмінно ногою. І, прихилившись спиною до стіни, почав поблажливо дивитися, як крутиться колесо. Колесо покрутилося-по— крутилося й зупинилось. Потім Моня розкручував його вже руками... Подовгу — зчудовано, вороже — дивився на світлий круг колеса, який вилискував спицями. Колесо зупинилося. Моня зміркував, що не вистачає противаги. Адже треба урівноважити жолоб і гирку! Урівноважив. Знову що було сили розкручував колесо, знову сидів над ним і чекав. Колесо зупинялося. Моня хотів поламати його, але роздумав... Посидів іще трохи, підвівся й з спустошеною душею неквапно побрів світ за очі.

...Прийшов до річки, сів над водою, вибирав помацки навколо себе камінчики й стріляв ними з долоні в темну воду. Від річки не повівало спокоєм, вона ледь шуміла, плюскалася в камінні, зітхала в темноті на протилежному березі... Цілісіньку ніч чомусь турбувалася, бурмотіла сама до себе — і текла, текла. Па середині, на бистрині, полискувала її срібляста спина, а тут, біля берега, вона весь час ворушила якісь камінчики, нишпорила в кущах, то сердито шипіла, а то ніби сміялася тихо — шепотом.

Моня не страждав. Йому навіть сподобалося, що ось він тут сам, усі над ним насміялися й далі сміятимуться: хоч і бувають виняткові нісенітниці, але вічного двигуна піхто в селі не винаходив. Цього вистачить місяців на два язиками плескати. Нехай. Треба ж і посміятися людям. Вони багато працюють, розваг тут особливих нема — хай посміються, байдуже. Він, Моня, цієї ночі навіть любив їх, людей, за віщось. Думав про них спокійно, співчутливо, йому навіть спало на думку, що дарма він так багато сперечається з ними. Чого сперечатися? Треба жити, нести свій хрест мовчки... І себе теж стало трохи шкода.

Дочекався Моня, що й па світ благословилося. Він і думати перестав про свою невдачу. Вмився в річці, зійшов на узвіз і попрямував береговою вулицею. Знову просто так, без мети. Спати не хотілося. "Треба женитися,— думав Моня,— народити дітей, трьох, скажімо, й спостерігати, як вони розвиваються. І знайти спокій, ходити ось так — повагом, важко й дивитися на все спокійно, поблажливо, трохи насмішкувато". Моня дуже любив спокійних людей.

Вже зовсім розвиднілося. Моня не помітив, як прийшов до хати інженера. Не нарочито, звичайно, прийшов, а брів мимо й побачив у дворі інженера. Той знову порався коло свого мотоцикла.

— Доброго ранку! — сказав Моня, зупинившись біля паркана. Й дивився на інженера мирно й весело.

— Здоров! — відгукнувся інженер.

— А воно крутиться! — сказав Моня.— Колесо.

Інженер підвів голову від свого мотоцикла... Деякий час дивився на Моню — не те, що не вірив, певніше так: не вірив і не розумів.

— Двигун, чи що?

— Двигун. А колесо... Крутиться. Цілу ніч крутилося. Й зараз крутиться. Мені набридло дивитися, я пішов трохи прогулятися.

Інженер тепер уже справді нічого не розумів. Вигляд у Моні втомлений і чесний. І ніскілечки не присоромлений, а навіть якийсь просвітлений.

— Правда, чи що?

— Ходімо — подивишся сам.

Інженер пішов з двору до Моні.

— Ну, це... фокус який-небудь,— усе-таки не повірив він,— підстроїв там що-небудь?

— Який фокус! У сараї... на підлозі: крутиться й крутиться.

— А від чого колесо?

— Від велика.

Інженер зупинився на мить.

— Ну, правильно: там гарний підшипник — воно й крутиться.

— Так,— сказав Моня,— але не цілу ж піч!

Вони знову рушили.

Інженер більше не запитував. Моня теж мовчав. Лагідний настрій не полишав його. Хороший якийсь настрій, навіть самому цікаво.

— І цілу ніч крутиться? — не втримався і знову запитав інженер уже перед Мониною хатою. І глянув пильно на Моню. Моня спокійнісінько витримав його погляд і, ніби сам теж дивуючись, сказав:

— Цілу ніч! Годині о десятій вчора штовхнув його і от... скільки вже зараз?

Інженер глянув на годинника, йшов з Монею, вкрай спантеличений, хоч намагався приховати це, шануючи своє інженерське звання. Моні навіть смішно зробилося, дивлячись на нього, але він не показав, що смішно.

— Приготувалися! — сказав Моня, зупинившись перед дверима сарая. Подивився на інженера й штовхнув двері... Й відступив убік, щоб той пройшов всередину й побачив колесо. І сам теж увійшов слідом — дуже цікаво стало: як інженер виявить, що колесо не крутиться.

— Ну-у,— сказав інженер.— Я думав, ти хоч фокус який-небудь тут придумав. Не смішно, парубче.

— Ну, пробач,— сказав Моня задоволений.— Ходімо — в мене коньячок є... зберігся: вип'ємо по чарчині?

Інженер зацікавлено дивився на Моню. Усміхнувся.

— Ходімо.

Рушили до хати. Обережно, намагаючись пе шуміти, прослизнули через сіни... Пройшли вже було, але бабуся почула.

— Мотько, де це ти був цілу ніч?

— Спи, спи. все гаразд.

Вони зайшли у світлицю.

— Сідай,— запросив Моня.— Я зараз організую...

— Та ти... нічого не треба організовувати! — сказав інженер пошепки.— Кинь. Навіщо зранку організовувати?

— Ну, добре,— погодився Моня.— Я хотів хоч пиріжок який-небудь... Ну, добре.

Коли випили по чарчині й закурили, інженер з цікавістю подивився на Моню, примружив усміхнені розумні очі.

— Все-таки не повірив па слово? Зробив... Цілу ніч, мабуть, працював?

А Моня сидів тепер замислений і спокійний — так ніби було вже в нього троє дітей, і він спостерігав, як вони розвиваються.

— Цілий день учора проморочився... Справа не в тому,— заговорив Моня, й заговорив без дріб'язкового жалю й горя, а з глибокою, щирою цікавістю,— справа в тому, що я все-таки не розумію: чому воно не крутиться.

— Не повинно,— сказав інженер.— У цьому вся суть.

Вони подивилися один на одного... Інженер усміхнувся, й стало ясно, що зовсім не злий він чоловік — усмішка в нього щира, довірлива. Просто, мабуть, на нього, зважаючи на його молодість і совісність, навалили стільки роботи в радгоспі, що він забув і усміхатися, й говорити привітно — не до того стало.

— Вчитися тобі, друже, треба,— порадив інженер.— Тоді все буде зрозуміло.

— До чого тут — вчитися, вчитися,— незадоволено сказав Моня.— От знайшли тему: вчитися, вчитися... А вчених дурнів хіба не буває?

Інженер засміявся... і підвівся.

— Бувають! Проте невчених їх все-таки більше. Я не про цей випадок кажу... взагалі. Бувай здоровий!

— Давай ще по чарчині!

— Ні. І тобі не раджу.

Інженер вийшов із світлиці й хотів знову прослизнути через сіни нечутно, але бабуся вже не спала, дивилася на нього з печі.

— Йди вільніше,— сказала вона,— однаково не сплю.

— Здрастуйте, бабусю! — привітав її інженер.

— Доброго здоров'я, голубе. А ви чого ж не спите? Ти глянь, молоді, а немов діди старі... Вам спати й спати треба.

— А під старість що робитимемо? — сказав інженер весело.

— Під старість теж не поспиш.

— Ну, значить, потім коли-небудь... Де-небудь.

— Хіба що так...

Моня сидів у світлиці, дивився у вікно. Верхня частина вікна зайнялася вже червоним — сходило сонце. Село пробудилося; грюкали ворота, мукали корови, збираючись у табун. Перемовлялися люди, вже десь і покрикували одне на одного... "Все як ведеться. Слава богу, хоч тут усе ясно,— думав Моня.— Сонце сходить і заходить, сходить і заходить — недосяжне, невичерпне, вічне. А тут собі метушаться: кричать, поспішають, працюють, поливають капусту... Радості підраховують, невдачі. Хех!.. люди, милі люди... Здрастуйте!"