Завіса - Сторінка 5

Хлопцям таке не до вподоби.

Ліхтарик лежав у грязюці й світив. Я підхопив його й випростався. У майстерні знову спалахнуло світло, і я побачив високого чоловіка в комбінезоні. Він відступив у глибину гаража, не зводячи з мене пістолета.

— Увійдіть і зачиніть двері. Я так і зробив.

— Кінець вашої вулиці геть усіяний кнопками, — почав я. — Я гадав, ви хотіли трохи заробити.

— Ви при своєму розумі? Сьогодні вдень у Реаліто вчинено напад на банк.

— Я не місцевий, — пояснив я, згадавши про гурт людей, що стояв перед банком під дощем.

— Гаразд, гаразд. Кажуть, гроші тим сисунцям не дісталися. Тепер вони переховуються десь у горах. То ви наїхали на їхні кнопки, еге?

— Схоже на . те. — Я подивився на другого чоловіка в майстерні.

Невисокий на зріст, кремезний, з непривітним смаглявим обличчям і холодними карими очима. Він був у [151] коричневому шкіряному плащі з поясом і такому самому коричневому, хвацько збитому набакир капелюсі. Я помітив, що капелюх у нього сухий. Чоловік стояв, сховавши руки до кишень, і мав знуджений вигляд.

У майстерні відчувався свіжий солодкуватий запах фарби. В кутку стояв великий седан із фарбопультом на крилі. Це був майже новий "б'юїк". Фарбувати його не було потреби.

Чоловік у комбінезоні сховав пістолета до бічної кишені. Тоді подивився на смаглявого. Той глянув на мене і спокійно запитав:

— Звідки ви, чоловіче?

— Із Сіетла, — відповів я.

— їдете на захід, до великого міста? — Голос його лунав м'яко — м'яко й сухо, як ото шарудить добряче потерта шкіра.

— Так. Далеко до нього?

— Миль сорок. Але в таку погоду здається, ніби ще більше. їхали автострадою, чи не так? Через Тахо та Лон-Пайн?

— Ні, не через Тахо, — відповів я. — Через Ріно й Карсон-Сіті.

— Все одно автострадою. — На його губах з'явилася легка усмішка. — Візьми домкрат, Арте, й познімай спущені колеса.

— Ні, ти послухай, Леше... — прогарчав чоловік у комбінезоні й затнувся, так наче йому перетяли горло від вуха до вуха.

Я міг би заприсягнути, що він здригнувсь. Запала мертва тиша. Смаглявий чоловік і бровою не повів. У його очах щось промайнуло, але потім він майже сором'язливо опустив їх. Голос у нього був такий самий м'який і сухий, мов шарудіння шкіри.

— Візьми два домкрати, Арте. У нього спустило двоє коліс.

Похмурий чоловік ковтнув слину, відійшов у куток і надяг куртку та кепку. Потім згріб торцевий ключ, ручний і гідравлічний домкрати й підкотив до дверей візок.

— Машина на шосе, так? — спитав Арт майже лагідно.

— Так. Якщо ви дуже заклопотані, то можете скористатися запасним колесом, — запропонував я.

— Він не заклопотаний, — промовив смаглявий чоловік і глянув на свої нігті.

Арт з інструментами вийшов. Двері знову зачинилися. Я мовчки розглядав "б'юїка". На Леша Їгера я не дивився. Я знав, що то він. Не могло бути двох чоловіків [152] на ім'я Леш, зв'язаних із цією майстернею. Я не дивився на нього, бо перед моїми очима враз постало б розпростерте тіло Ларрі Бетцеля, і це відбилося б у мене на обличчі. Принаймні на мить. Леш і собі глянув на "б'юїка".

— Лишилося тільки оздобити смужкою іншого кольору, — сказав він, розтягуючи слова. — Та власник машини — чоловік багатий, а його шоферові були потрібні долари. Самі розумієте — шантаж.

— Звичайно, — відповів я.

В напруженні збігали хвилини. Довгі, нудні хвилини. Згодом почулися кроки, і двері розчахнулись. Світло вдарило по струменях дощу, обернувши їх на срібні дротики. Арт похмуро привіз на візку двоє брудних коліс і різко причинив за собою двері. Дощ і свіже повітря, як видно, знов роздратували його. Він розгнівано глипнув на мене й пробурмотів:

— Із Сіетла! Подумати тільки, із Сіетла! Смаглявий чоловік закурив сигарету, так ніби нічого

й не чув. Арт стяг із себе куртку, кинув колесо на верстат, даючи волю злості, потім дістав камеру й заклеїв її. Нарешті із сердитим виглядом підійшов до стіни біля мене, схопив повітряний шланг, накачав камеру й узяв її в руки, щоб занурити в бак із водою.

Я пошився в дурні; ці двоє чудово розуміли один одного. Після того, як Арт повернувся з колесами, вони навіть не перезирнулися.

Арт недбало підкинув туго накачану камеру, спіймав її обіруч і, стоячи над баком з водою, похмуро оглянув. Тоді ступив короткий крок і зненацька надів камеру мені на голову й плечі. Ту ж мить він схопив мене ззаду й щосили притис камеру до грудей і рук. Я міг поворухнути кистями, але дотягтися до пістолета тепер було зась.

Смаглявий чоловік вийняв праву руку з кишені й легкою ходою рушив до мене, підкидаючи на долоні загорнений у папір стосик п'ятицентових монет.

Я зібрався на силі й усім тілом несподівано смикнувся вперед. І так само несподівано Арт випустив з рук камеру і вдарив мене ззаду коліном.

Я не втримався на ногах, але так і не зрозумів, коли опинився на підлозі. Кулак з важким кастетом із п'ятицентовиків наздогнав мене, коли я вже падав. Смаглявий вдало вибрав мить і вдарив досить сильно, до того ж допомогла й моя вага.

Мене змело, наче хмару куряви від пориву вітру. [153]

7

Здасться, там була жінка; вона сиділа біля лампи. Світло било мені в очі, і я знову заплющив їх, намагаючись дивитися на жінку крізь вії. Вона була така білява, що її голова сяяла, як срібна ваза на фрукти.

Я бачив, що вона зодягнена в зелений дорожній костюм, пошитий на чоловічий манір, із широким білим коміром. Біля її ніг стояла лискуча валіза. Жінка курила, а склянка поруч її ліктя була висока і тьмяна.

Я ширше розплющив одне око й сказав:

— Привіт.

Я пам'ятав її очі відтоді, як побачив їх у вже не новому "ролс-ройсі" перед баром Сарді. Дуже сині, дуже лагідні й гарні очі. Надто чисті для товариства хлопців, які поспішали робити гроші.

— Як ви себе почуваєте? — Голос у неї був також лагідний і гарний.

— Чудово, — відповів я. — От тільки на щелепі в мене хтось поставив бензоколонку.

— А ви на що сподівалися, містере Кармеді? На орхідеї?

— Отже, ви знаєте моє ім'я.

— Ви добре спали. У них було досить часу, щоб обшукати ваші кишені. Вони зробили все, крім бальзамування.

— Атож, — погодився я.

Я міг трохи поворухнутись. Мої руки в наручниках були за спиною. У цьому була якась романтична справедливість. Від наручників тягся мотузок до моїх щиколоток, обмотував їх, а далі зникав з очей над краєм канапи й був десь прив'язаний. Я відчував себе цілком безпорадним, так наче мене поклали в труну й наглухо забили віко.

— Котра година?

Вона глянула скоса повз кільце сигаретного диму на свій зап'ясток і відповіла:

— Сімнадцять хвилин на одинадцяту. Згадали, яке сьогодні число?

— Це будинок поряд із автомайстернею? Де хлопці — копають яму?

— Не хвилюйтесь, Кармеді. Вони повернуться.

— Якщо ви маєте ключа від цих браслетів, то могли б залишити мені ковточок того питва.

Жінка підвелася, підійшла до мене з високою бурштиновою склянкою в руці й схилилася наді мною. Подих [154] у неї був легкий і ніжний. Витягши шию, я пожадливо видпив із склянки.

— Сподіваюсь, вони не зроблять вам нічого поганого, — стримано сказала вона й відійшла назад. — Терпіти не можу, коли вбивають.

— Але ж ви — дружина Джо Мізервея. Як вам не соромно! Дайте випити ще трохи.

Вона дала. Кров побігла в моєму закляклому тілі жвавіше.

— А ви мені навіть подобаєтесь, — призналася Мо-на. — Хоча ваше обличчя й нагадує борцівський килим.

— Ага, похваліть його, — сказав я. — Не довго вже йому бути таким.

Вона квапливо роззирнулася на всі боки і ніби прислухалась. Одні з двох дверей стояли прочинені. Мона подивилася на них. її обличчя здавалося блідим. Але звуки, що насторожили її, були тільки шумом дощу.

Вона знов сіла біля лампи.

— Навіщо вам було їхати сюди й наражати себе на небезпеку? — повільно спитала вона, дивлячись на підлогу.

Візерунок на килимі утворювали червоні й жовто-брунатні квадрати. На шпалерах були яскраво-зелені сосни, а на вікнах висіли блакитні фіранки. Меблі, наскільки я міг роздивитись, мали такий вигляд, наче їх привезли з контори, що рекламує автобусні сидіння.

— У мене була для вас троянда, — сказав я. — Від Ларрі Бетцеля.

Вона взяла щось зі столу й неквапливо покрутила в руках. Я побачив карликову троянду, яку Ларрі залишив для неї.

— Квітку я одержала, — спокійно промовила Мона. — Знайшли ще записку, але мені не показали. Ларрі написав її мені?

— Ні, мені. Він залишив записку на моєму столі й пішов. У нього стріляли.

її обличчя розпливлося, як привид у кошмарному сні. Очі й рот перетворилися на чорні западини. Жінка не промовила жодного слова. Та згодом на її обличчі знов проступили ті самі спокійні гарні риси.

— Про це мені теж нічого не сказали, — нарешті прошепотіла Мона.

— У нього стріляли, бо він дізнався, що зробили з О'Марою Джо та Леш Їгер, — обережно пояснив я. — Дада прибрали з дороги.

Ці слова не справили на неї ніякого враження. [155]

— Джо нічого не зробив з Дадом О'Марою, — спокійно відповіла вона. — 3 Дадом я не бачилася два роки. Те, що ми з ним нібито зустрічалися, — всього лиш газетна плітка.

— Газети про таке не писали, — зауважив я.

— Все одно це брехня, хоч би звідки нона пішла. Джо в Чікаго. Вчора він полетів на торги. Якщо діло вигорить, ми з Лешем маємо вирушити вслід за ним. Джо не вбивця.

Я пильно глянув на неї. В її очах знову промайнула тривога.

— Ларрі... він... що з ним?

— Він мертвий. Це була робота професіоналів. Стріляли з автомата. Я не мав на увазі, що вони зробили це самі.

Якусь мить Мона сиділа, закусивши губу. Я чув її сповільнене, важке дихання. Тоді вона загасила в попільничці сигарету й підвелася.

— Джо цього не робив! — вигукнула вона. — Чорт забирай, я добре знаю, що не робив! Він...

Не доказавши, жінка люто глянула на мене, піднесла руку до голови й раптом смикнула себе за волосся. Це була перука. її власне волосся виявилося коротким, як у хлопчика. Воно мало русявий і ясно-каштановий відтінок, а біля коренів було темніше. Але від цього Мона не стала менш приваоливою.

Я мало не розсміявся.

— Ви тільки приїхали сюди линяти, чи не так, Срібна Перуко? А я гадав, вони сховали вас — щоб це мало такий вигляд, ніби ви зникли разом із Дадом О'Марою.

Мона не зводила з мене очей. Вона ніби не чула моїх слів. Тоді підійшла до дзеркала на стіні, знов наділа перуку, поправила її й повернулася обличчям до мене.

— Джо нікого не вбивав, — повторила вона тихим, сухим голосом.