Згасле серце - Сторінка 6

Ніхто за нього не помолиться. І він побожно мурмотів молитву й думав про себе як про небіжчика.

Одного разу, пізно ввечері, коли він вертався додому з такої своєї мандрівки, його захопив дощ. Старий, як завжди, забув узяти парасольку; візники пропонували свої послуги за невеличку плату, під'їзди і скляні дашки над дверима крамниць давали захисток від раптової зливи, але дивак спокійнісінько йшов далі, спотикаючись і заточуючись. У пом'ятому капелюсі зібралася вода, що протікала на голову, з рукавів цілі струмки лилися йому на ноги, та він ні на що не зважав і тюпав далі, чи не єдиний перехожий на спорожнілій вулиці. І так, змоклий до рубця, схожий більше на волоцюгу, ніж на власника чепурної вілли, він прийшов додому саме тієї миті, як біля брами зупинився автомобіль із засвіченими фарами, обхлюпавши його рідким болотом. Дверцята відчинилися, з освітленого автомобіля квапливо вийшла його дружина, а за нею якийсь значний гість, що послужливо тримав над нею парасольку, і ще один пан; перед самими дверима вони зіткнулися. Дружина впізнала його і вжахнулася: він був мокрий і зім'ятий, як витягнутий з води клунок; мимохіть вона відвернула очі. Старий миттю зрозумів: вона соромилася його перед своїми гостями. І, не гніваючись, не ображаючись, щоб урятувати її від неприємної потреби знайомити його, ступив, мов чужий, ще кілька кроків і покірно зайшов до будинку через чорний вхід.

Від того дня старий користувався у власному домі тільки чорним входом: тут він був певний, що нікого не зустріне. Тут він не заважав нікому і йому ніхто не заважав. Перестав він також з'являтися до столу – стара служниця приносила йому їсти до кімнати; коли часом дружина або дочка пробували добутися до нього, він швидко випроваджував їх, трохи збентежено, а проте твердо. Нарешті вони дали йому спокій, відвикли питати про нього, і він теж ні про що не питав. Часто до нього долинали крізь стіни сміх і музика, з інших, чужих тепер йому кімнат, до пізньої ночі він чув, як до будинку приїздили автомобілі й знов від'їздили. Та йому було так байдуже до всього того, що він навіть не виглядав у вікно: що йому до них! Тільки собака приходив ще часом нагору й лягав перед ліжком забутого всіма господаря.

Він вже не відчував болю в омертвілому серці, але чорний кріт усередині й далі вгризався в закривавлене тремтяче тіло. Напади з кожним тижнем частішали, аж нарешті змучений старий здався на лікареве наполягання й дозволив себе як слід оглянути. Професор хмурився. Обережно підготовляючи хворого, він сказав, що операція неминуча. Але старий не злякався, тільки сумно всміхнувся: слава Богу, тепер уже скоро кінець! Кінець помиранню, наближалася спасенна смерть. Він заборонив лікареві повідомляти родину, велів призначити день і приготувався. Востаннє пішов до контори (де вже ніхто його не чекав і всі дивилися на нього, мов на чужого), сів ще раз у старе, оббите чорною шкірою крісло, на якому він за тридцять років, за ціле своє життя просидів тисячі й тисячі годин, наказав подати йому чекову книжку й заповнив один аркушик: чек він відніс старшині громади – той аж злякався, коли побачив таку велику суму. Ті гроші він заповідав на добродійну мету й на догляд за його могилою. Щоб уникнути всяких подяк, він поквапно вийшов, дорогою згубивши капелюха, але вже навіть не захотів нахилятися по нього. І так, простоволосий, з каламутними очима на хворобливо жовтому, поморщеному обличчі, подибав (люди вражено дивились йому вслід) на цвинтар, до могили своїх батьків. Там теж на нього здивовано позирали цікаві: він довго розмовляв із замшілими каменями, як розмовляють із людьми. Чи він повідомляв їх про свій близький прихід, чи просив у них благословення? Ніхто не чув слів – тільки вуста німо ворушилися і чимраз нижче схилялася в молитві обважніла голова. При виході його обступили жебраки; він квапливо повитрушував з кишень усі монети і папірці, і коли вже роздав усе, пришкутильгала ще старезна висохла баба і простягла руку. Він збентежено перешукав скрізь, та вже нічого не знайшов. Тільки на пальці ще давило щось чуже й важке: золота обручка. В ньому ворухнувся якийсь спогад – він швидко зняв обручку й віддав спантеличеній старчисі.

І так, убогий, вичерпаний до дна й самотній, старий ліг під ніж на операційний стіл.

Коли старий опам'ятався після наркозу, лікарі, зважаючи на його небезпечний стан, покликали до кімнати дружину й дочку, яких тим часом повідомили про операцію. Синюваті повіки через силу піднялися. "Де я?" – питав погляд, спрямований на білі стіни чужої кімнати.

Тоді, щоб зробити йому приємність, дочка нахилилася над його блідим, запалим обличчям. І нараз у погаслих зіницях щось стрепенулося. В них спалахнула іскорка світла: це ж вона, його дитина, безмежно люба дитина, гарна й ніжна, його Ерна! Гірко стиснені вуста повільно, дуже повільно ворухнулися – усміх, ледь помітний, давно забутий усміх торкнувся кутиків рота. І, зворушена тією радістю, що так тяжко пробивалася в ньому, вона схилилася нижче, щоб поцілувати бліду, безкровну батькову щоку.

Та раптом – чи то нудотний запах парфумів щось йому нагадав, чи примерклий мозок сам вихопив з пітьми забуту мить – обличчя хворого, що тільки-но сяяло щастям, жахливо змінилося: безбарвні вуста гнівно зціпилися, рука під ковдрою смикнулася, наче хотіла випручатися й відштовхнути щось гидке; все покалічене тіло затремтіло з хвилювання.

– Геть… геть… – пробелькотіли невиразно, та все ж зрозуміло помертвілі вуста. І така страшна відраза проступила в посудомлених рисах хворого, який наче хотів від чогось утекти й не міг, що лікар стривожено відсторонив жінок.

– Він марить, – шепнув він, – краще залиште його самого.

Тільки-но вони вийшли, на обличчі в старого знову з'явився стомлений, сонний вираз. Він іще дихав – груди хрипіли, здіймаючись щоразу вище, щоб набрати в себе повітря, яким дихає все живе. Та швидко вони втомилися добувати ту гірку поживу. І коли лікар приклав вухо до серця старого, воно вже перестало боліти.