Жадання влади - Сторінка 8

Знову зіп'ялося якраз найменш євангельське почуття – помста. Адже неможливо, щоб цією смертю все скінчилося: потрібна була "відплата", "суд" (а проте, що може бути більш неєвангельським, ніж "відплата", "кара", "суда!). Знову на перший план вийшло народне очікування месії, всі зосередились на певній історичній миті: настане "боже царство" і судитиме всіх своїх ворогів... Але з цього й постало непорозуміння: "царство боже" стало заключним актом, обіцянкою! Але ж євангеліє вже було існуванням, справдженням і реальністю того "царства". І саме така смерть, як у Христа, панувала до "божого царства". Спершу всю зневагу і злість до фарисеїв і теологів перенесли на образ покровителя, – отже, зробили з нього фарисея й теолога! З другого боку, ті здичавілі шанувальники зі своїми геть збитими з пантелику душами перестали визнавати євангельську рівноправність усіх божих дітей, якої навчав Ісус: помста полягала в тому, щоб непристойним способом звеличити Ісуса, водночас відступивши від нього; точнісінько таке робилося й давніше, коли іудеї, помщаючись своїм ворогам, відділили від себе свого бога і підняли його у височінь. Отже, й бога-отця, і бога-сина породила ressentiment.

41

І відтоді виринула безглузда проблема: "як таке міг допустити господь!" На це питання схиблений розум невеличкої громади дав просто жахливо безглузду відповідь: бог віддав свого сина як жертву для прощення гріхів. Як же спритно нараз поховали євангеліє! Це ж була жертва за провину, та ще й у найогиднішій, варварській формі: жертва невинного за гріхи винних! Що за гидке поганство! Сам Ісус відкидав поняття "провини", заперечував будь-яку прірву між людиною і богом, він жив у єдності з богом, – вона й була його "радісною звісткою"... Але не привілеєм! Відтоді образ спасителя мало-помалу обростає такими додатками: вченням про суд і друге пришестя, вченням про смерть як жертву і вченням про воскресіння, яке, на догоду якомусь посмертному станові, до останку випхало поняття "раювання" – єдину реальність євангелій!.. З притаманною рабинам безсоромністю апостол Павло підсумував ті погляди – цю розпусту поглядів: "Якщо Христос не воскресне з мертвих, то віра наша даремна". Євангеліє нараз перетворилось у найжалюгіднішу з усіх нереальних обіцянок – безсоромне вчення про особисте безсмертя... Павло навіть повчав, що то винагорода!..

42

Ми, отже, бачимо, що загинуло зі смертю на хресті: початок нового цілком оригінального мирного буддійського руху до правдивого, а не просто пообіцяного щастя на землі. Адже головна відмінність – я вже казав про це – між двома релігіями decadence'y полягає в тому, що буддизм нічого не обіцяє, але дає, а християнство все обіцяє і нічого не дає. Вслід "радісній звістці" пішло найгірше: Павло. Він – утілена протилежність образу "радісного вісника", геній ненависті, і її безжальна логіка проступає в усіх його поглядах і вчинках. Що тільки не віддав у жертву ненависті цей дизангеліст! Передусім спасителя, – він розіпнув його на своєму хресті. Від життя, призводу, вчення, смерті, глузду і права всього євангелія зосталося тільки те, що було приступне цьому ненависному фальшувальникові, те, що могло йому придатися... А не дійсність, не історична правда!... Священицький інстинкт іудеїв скоїв ще один величезний історичний злочин: вони просто перекреслили вчорашній і позавчорашній день християнства і вигадали історію первісного християнства. Крім того, вони знову перекрутили історію Ізраїлю, аби подати її як передісторію власних діянь: усі пророки промовляли про їхнього "спасителя"... Церква згодом перекрутила навіть історію людства, представляючи її як передісторію християнства... Образ спасителя, вчення, діяння, смерть, сенс смерті, навіть те, що по смерті, – ніщо не зосталося неторканим, не лишилось нічого навіть близького до правди. Сенс усього Христового життя Павло просто виніс за межі його життя – в брехню про "воскреслого" Ісуса. На життя спасителя, по суті, він міг узагалі не зважати, – йому була потрібна лише смерть на хресті і що-небудь іще... Вважати Павла, що народився на батьківщині філософії стоїків, чесним, коли він зі своєї галюцинації зліпив доказ життя спасителя після смерті, чи навіть вірити в його оповідь про ту галюцинацію, – це з погляду психології було б правдивою niaiserie[30]. Павло прагнув мети, отже, й засобів... У те, в що він і сам не вірив, повірили йолопи, серед яких він поширив своє вчення. Павло жадав влади. В його постаті священики знову прагли допастися до влади, – він уживав тільки ті уявлення, вчення й символи, за допомогою яких установлюють тиранію над масами, витворюють стадо. Що згодом запозичив Магомет у християнства? Тільки Павлів винахід, його спосіб накинути тиранію священиків, згуртувати стадо: віру в безсмертя, – отже, вчення про "суд"...

43

Коли сенс життя вбачають не в самому житті, а в "потойбічному світі", в порожнечі, то, значить, позбавляють життя взагалі будь-якого сенсу. Страхітлива брехня про особисте безсмертя скалічила кожен розум, усі природні інстинкти, – все діяльне і життєдайне, будь-яку запоруку майбутнього, – і посіяла недовіру. Жити так, щоб не мати ніякого сенсу жити, стало тепер сенсом життя... Навіщо людський розум, удячність за високе походження і славетних предків, навіщо вірити, працювати, дбати про громадське добро?.. Це ж усе "спокуси", збочення з "правого шляху", – адже "потрібне лиш одне"... Рівність усіх людей як "безсмертних душ", твердження, ніби в усій людській діяльності важить лише "спасіння" кожної окремої особи, пиха жалюгідних святенників і напівбожевільних, котрі гадають, ніби їм на догоду неодмінно порушуються закони природи, – та безмірної зневаги буде мало, аби затаврувати це нескінченне і безсоромне роздимання егоїзму. І все-таки свою перемогу християнство завдячує саме цим жалюгідним лестощам "особистому безсмертю": воно враз прихилило всіх безпорадних, усіх ворохобників, усіх, що пустилися берега, всіляких покидьків і приблуд. "Спасіння душі", – отже, по-нашому, "світ обертається навколо мене"... Найбільший отруйний засів християнства – це гасло "загальної рівноправності": християнство знищило всілякі бар'єри і повагу між людьми, – отже, розбуркавши найниціші інстинкти, проголосило війну на смерть і життя всякому зростанню і розвитку культури; зі ressentiment простолюду воно викувало найстрашнішу зброю проти нас, проти всього шляхетного, великодушного і радісного, проти нашого щастя на землі... "Безсмертя", яке належить будь-кому, досі є найбільшим і найпідступнішим замахом на все благородне людство... Й аж ніяк не треба недооцінювати лихо, що з християнства прокралось у політику! Сьогодні вже ніхто не має сміливості тішитись надзвичайним правом бути володарем, поважати себе та інших, – отже, здобутись на пафос відстані... Наша політика слабує на брак цієї смілості! Брехня про рівність душ поховала аристократизм мислення у найглибшій могилі, – якщо віра в "привілей більшості" робить і робитиме революції, то християнство,–щодо цього нема вже ніяких сумнівів, – християнське судження про світ кожну революцію обертає просто у кров і злочини! Християнство – це бунт усіх, що плазують по землі, проти всякої величі: євангеліє "вбогих" зубожує...

44

Євангеліє неоціненне як свідчення невтримного розбещення перших християнських громад. Те, що згодом із цинічною логікою рабина довів до кінця Павло, все-таки було тільки процесом занепаду, що розпочався по смерті спасителя. Євангелія треба читати з безмежною пильністю: за кожним словом ховаються нездоланні труднощі. І я вважаю, – гадаю, всі визнають мою слушність, – що водночас вони – як протилежність усім наївним розбещенням, як витончене нечестя par excellence, як шедевр психологічного занапащення – є першорядною втіхою для психолога. Євангелія достатньо промовляють самі за себе. А біблію взагалі ні з чим не можна порівняти. Ми – серед іудеїв, – це перше, що треба пам'ятати, аби хоч трохи збагнути, про що йдеться. І те просто-таки геніальне привласнення "святості", яке не має ніяких аналогій в усій літературі та історії людства, те фальшування слів і вчинків, що перетворилось на мистецтво, стосується не якоїсь певної обдарованої людини, не однієї виняткової натури, а всієї раси. У християнстві, як у мистецтві виробляти святу брехню, все іудейство, отже, більш ніж тисячолітні найповажніші іудейські навички й уміння сягнули своєї досконалості. Християнин, цей ultima ratio[31] брехні, знов-таки жид, навіть тричі жид... Визначальне прагнення вдаватися тільки до понять, символів і настроїв, яке проступило ще в священицькій практиці, інстинктивне відкидання будь-якої іншої практики, будь-яких інших поглядів на вартісне і корисне – це не лише традиція, а й спадщина: адже тільки як спадщина воно вже заступає природу. Все людство, навіть найрозумніші голови найсвітліших часів (за винятком одного, який, мабуть, був просто нелюдом) дали одурити себе. Євангеліє читали як книгу невинності... І навіть пальцем не кивали на те, що в ньому лише найвправніше прикидання. Справді: якби ми хоч побіжно придивилися до всіх тих дивовижних святенників і лжесвятих , то їм настав би кінець, – і саме тому, що я жодного слова не читаю, не прозираючи за ним учинків, я ставлю на них хрест... Мені нестерпно дивитися на них. На щастя, для більшості людей книги – це просто література... Не давайте отуманити себе: "не судіть!" – галасують вони, а самі все, що стоїть їм на заваді, спроваджують у пекло. Нібито надаючи право судити богові, вони судять самі; нібито славлячи бога, вславлюють себе; вимагаючи тільки тих чеснот, до яких вони здатні, – ба навіть більше: які їм доконечні, щоб утримувати владу взагалі, – вони на всю губу прикидаються борцями за чесноту, вдають, ніби хочуть, щоб усюди запанувала чеснота. "Ми живемо, помираємо, віддаємо себе в жертву тільки заради добра" ("істини", "світла", "царства божого"): насправді вони роблять те, без чого не можуть обійтися. Живучи як страхополохи, ховаючись по кутках, мов примари в пітьмі, вони зробили таке життя своїм обов'язком: їхній обов'язок жити серед принижень та утисків; покора – ще один доказ побожності...