Жебрак на мосту О'Коннела - Сторінка 2

Та сама жінка, звичайно, але чи те саме в неї обличчя й роль? Аж ніяк.

Вона завдала мені останнього удару нижче пояса:

— У неї рак...

Я здався.

Сталося невеличке замішання, так ніби я розлучався з однією жінкою й заручався з іншою. Дружина випустила мою руку, а та жінка заволоділа моїми грішми. Схлипуючи від щастя, вона гайнула за ріг, мов покотилась на роликових ковзанах.

— Господи! — приголомшено зітхнув я, проводжаючи її поглядом.— Вона вивчала Станіславського. Він писав у одній книжці, що як примружити око й скривити рот, то робишся невпізнанним. Цікаво, чи наважиться вона зустріти нас на зворотному шляху біля готелю?

— Цікаво,— сказала дружина,— коли цей балаган почне викликати в мого чоловіка не захоплення, а осуд?

— А що, як це правда? Усе, що вона казала? І вона живе з цим так довго, що вже не здатна плакати й, щоб якось прожити, змушена грати роль? Що тоді?

— Такого не може бути,— замислено промовила дружина.— Я просто не можу в це повірити.

Але й досі в чорній темряві відлунював отой жалобний подзвін.

— Ну от,— сказала дружина.— Тут ми повертаємо до мосту О'Коннела?

— Так.

Мабуть, ще довго, після того як ми пішли, ріг вулиці залишався безлюдним під мрячним дощем.

Гранітний міст О'Коннела височів над річкою Ліффі, з її холодними, сірими водами, і навіть за квартал я почув тихий спів. Думки миттю перенесли мене у грудень.

— Різдво,— пробурмотів я,— найкраща пора в Дубліні.

"Для жебраків",— додав я подумки, не вголос.

Бо цілий тиждень перед Різдвом вулиці Дубліна заповнені, наче зграйками птахів, групами дітлахів на чолі зі шкільними вчителями або черницями. Діти юрмляться в дверях будинків, виглядають із фойє театрів, гуляють по алеях. На їхніх устах: "Дай бог вам, щастя, панове"; в очах: "Це сталось якраз опівночі"; в руках тамбурини, навколо худеньких ший — елегантні комірці із сніжинок. Такими вечорами в Дубліні звідусюди чутно спів, і не було вечора, щоб ми з дружиною пройшлися по Графтон-стріт і не почули "В яслах народився", яку співали біля кінотеатру, або "Прикрасимо хату" — перед пивничкою "Чотири провінції". Одного такого вечора перед Різдвом ми нарахували близько сотні таких зграйок монастирських дівчаток та хлопців-школярів, що сплітали віночки пісень по всьому Дубліну. Пройти поміж ними, залишивши недоторканим свій гаманець, було все одно, що вберегти від снігу капелюха в снігопад. Милі жебрачата, як я називав їх, завжди віддячували за те, що їм подавали.

Маючи перед собою такий приклад, навіть найнеохайніші жебраки Дубліна мили руки, розгладжували свої перекривлені від болю обличчя, позичали банджо або купували скрипки й поводилися дуже статечно. Вони навіть збиралися для чотириголосного співу. Чи ж могли вони мовчати, коли півсвіту співало, а друга половина, заколисана співом, радо роздавала гроші?

Отже, на Різдво жебраки ніби працювали. Принаймні раз на рік вони були зайняті хоч якоюсь роботою.

Але різдво минало, дітлахи в одежинках гірчичного кольору поверталися до своїх курників, а міські жебраки — до своїх гультяйських звичок. Усі, крім жебраків на мосту О'Коннела, які протягом цілого року намагались якось віддячити за подану милостиню.

— У них своя гідність,— сказав я, ведучи дружину під руку.— Один бренькає на гітарі, другий — грає на скрипці. А на самій середині мосту стоїть третій.

— Той, котрого ми шукаємо?

— Той самий. Він грає на концертино. Ходімо, роздивимося його ближче. Гадаю, він не образиться.

— Що значить "не образиться"? Хіба він не сліпий?

Ці слова чомусь вразили мене, наче дружина сказала щось непристойне.

Лагідний дощик м'яко падав на гранітний Дублін, на гранітну набережну, на сіру річку.

— В тому-то й справа,— нарешті промовив я,— що я не знаю.

І ми обоє разом подивились на чоловіка, що стояв якраз посеред мосту О'Коннела.

Він був невисокий, схожий на клишоногу статую, вкрадену з якогось провінційного парку, в не раз випраній дощем одежі, з посірілим від задимленого повітря волоссям, з неголеними, наче вкритими кіптявою, щоками, зі жмутиками волосся, що безглуздо стриміли з чашкоподібних вух, з рум'янцем людини, якій доводиться часто стояти на холоді і яка забагато п'є в шинку, щоб витримати на холоді якомога довше, його очі ховалися за темними окулярами. Вже кілька тижнів мене непокоїло, чи стежить він потай за мною поглядом, проклинаючи мою винувату поквапливість, а чи тільки слухом уловлює, як поруч прослизає чиясь стурбована совість. Мене мучив постійний страх, що якось, проходячи, я несвідомо стягну окуляри з його носа. Але ще дужче боявся я побачити за ними провалини, в які з гуркотом полетять усі мої сумніви. Краще не знати, чи ховаються за димчастими скельцями яструбині очі, чи зяє безодня космосу.

Але була ще одна причина, через яку я не міг забути цього чоловіка.

У дощ, у вітер, у снігопад цілих два місяці я бачив його на тому самому місці і завжди з непокритою головою.

Це була єдина людина з усіх, кого я бачив у Дубліні, що могла годинами стояти під зливою або мжичкою, коли дощ періщив по вухах, розводив пасмами по голові волосся, заливав брови і через схожі на чорних жуків скельця окулярів перлинами крапель перекочувався на ніс.

Вода збігала по його зморшкуватих щоках, стікала навколо рота і струменіла з підборіддя, наче потік з камінної ринви, заливаючи грубий шарф та пальто паровозного кольору.

— Чому він не надіне капелюха? — несподівано промовив я.

— Може, в нього нема капелюха,— сказала дружина.

— Такого не може бути,— відповів я.

— Говори тихше.

— Такого не може бути,— повторив я спокійніше.

— Може, в нього нема грошей на капелюх.

— Таких убогих немає навіть у Дубліні. Кожен має бодай кашкета!

— А може, йому доводиться оплачувати рахунки, може, хто-небудь у нього хворий.

— Але ж він тижнями, місяцями стоїть під дощем і навіть не поворухнеться, голови не поверне. Це поза моїм розумінням,— похитав головою я.— Мені не іще з голови думка про якусь хитрість. А що ж іще? Як і в усіх інших, у нього свій спосіб пробуджувати в людей жалість, навіювати іншим таке саме відчуття холоду й туги, як і в нього самого, щоб йому більше подавали.

— Я певна, ти вже жалкуєш, що це сказав.

— Жалкую. Жалкую.— Вода стікала у мене з носа навіть під кашкетом.— Святий боже, де ж розгадка?

— Чому не спитаєш у нього?

— Ні.— Цього я боявся ще більше.

І тут сталося те, що вразило мене не менше, ніж непокрита голова під холодним дощем.

Якусь мить, поки ми розмовляли віддалік, він мовчав. Аж ось, наче негода раптом пробудила його до життя, він рвучко здавив міхи свого концертино. З тих астматичних звуків, які вилетіли з цієї зміїної коробки, важко було передбачити, що станеться далі.

Жебрак розтулив рота і заспівав. Приємний, чистий баритон рівно й упевнено зазвучав над мостом О'Коннела, бездоганний і без найменшого фальшу. Співак розтуляв рота, і, здавалося, в його тілі водночас відчинялися потаємні двері, крізь які він випускав на волю свою душу.

— О, як чудово! — сказала моя дружина.

— А й справді, чудово,— погодився я.

Ми прослухали сповнену веселої іронії пісню "Прегарне місто Дублін", де дощів випадає на зиму по дванадцять дюймів на місяць, потім пісню про осяйну, як біле вино, Кетлін Меворнін, та інші пісні про стомлених хлопців, красунь, озера, гори, давні подвиги, нинішні нещастя, і все навколо наче ожило й помолоділо під ласкавим, скоріше весняним, а не зимовим дощем. Якщо співак узагалі дихав, то. мабуть, крізь вуха — так рівно виводив він кожний рядок, так упевнено вимовляв одне дзвінке слово за іншим.

— Та він міг би виступати на сцені! — сказала моя дружина.

— Може, колись і виступав.

— О, він заслуговує на краще.

— Я часто думав про те саме.

Дружина почала нишпорити в сумочці.

Я перевів погляд з неї на чоловіка, що співав, стоячи на мосту. Дощ падав на його непокриту голову, струменів по ніби покритому лаком волоссі, тремтів на мочках вух. Дружина розкрила гаманця.

І тут — о ганьба! — сталося неймовірне. Перш ніж дружина встигла ступити крок до нього, я схопив її за лікоть і потяг на протилежний край мосту. Якусь мить вона опиралася, дивлячись мені в очі, потім скорилася.

Коли ми віддалялися по набережній Ліффі, він заспівав нову пісню, яку ми часто чули в Ірландії. Оглянувшись, я побачив, що він стоїть з гордо піднесеною головою, в залитих водою чорних окулярах і почув його дзвінкий, чистий голос:

Я буду раденька, як помреш скоренько,

діду мій старий,

Я буду раденька, як помреш скоренько,

діду мій старий...

Помреш, діду милий,

Заквітчаю могилу,

І мене полюбить хлопець молодий.

Лише згодом, оглядаючись назад, я зрозумів, що поки був заклопотаний безліччю різних справ, поки працював у промоклому наскрізь від дощу готелі над статтею про Ірландію, поки ходив з дружиною обідати, відвідував музеї — весь цей час я підсвідомо тримав у полі зору вулицю й тих, хто не потрібний нікому, тих, що тільки стоять і чекають.

Жебраки Дубліна — хто потурбується зацікавитись ними, пізнати їх, зрозуміти? І все ж таки краєчком ока я помічав їх, а якийсь куточок мозку фіксував те, про що ми рідко замислюємося свідомо.

Отож я цікавився й водночас не цікавився жебраками. Я втікав від них і навпаки — шукав з ними зустрічі. Я мав слух — але не хотів слухати, мав розум — але не хотів розуміти.

"Нас лишилося так мало!.."

Одного дня я був певен, що схожий на кам'яну ринву чоловік, який приймає що; енний душ на мосту О'Коннела, виводячи ірландські наспіви,— не сліпий. Наступного — його голова здавалася мені згустком темряви.

Якось пополудні я нееподівано для себе виявив, що стою біля крамниці поблизу мосту О'Коннела і розглядаю виставлені на вітрині добротні, цупкі кашкети. Мені не потрібен був новий кашкет. Мені на все життя вистачило б тих, що лежали в моїй валізі, однак я вирішив викласти гроші за гарний теплий коричневий кашкет, що його в якомусь запамороченні крутив і крутив у руках.

— Сер,— мовив продавець.— Це сьомий розмір. Мені здається, на вашу голову треба сім з половиною.

— Цей мені підійде. Цей мені підійде.

І я запхав кашкет у кишеню.

— Дайте я запакую вам, сер...

— Ні!

І я поквапно вийшов на вулицю. Щоки мої палали, я раптом відчув підозру до власних намірів.

Ось і міст під лагідним дощем.