Жила собі королева

І

Ельнора вийшла з своєї хатини і попрямувала через подвір'я до будинку. В довгому надвечір'ї великий прямокутний будинок і надвірні будівлі лежали сонно й мирно, як уже мало не сотню років відтоді, коли Джон Сарторіс прибув із Кароліни і побудував це все. Він помер у цьому домі, і його син Баярд теж, і Баярдів син Джон, і Джонів син Баярд — кожного з них виносили на кладовище з цього дому, і тільки останній Баярд помер не тут.

Отож теперішній спокій був спокоєм жіноцтва. Проходячи через подвір'я до кухонних дверей, Ельнора згадала, як о цій годині десять років тому старий Баярд, що доводився їй однокровним братом (про що, можливо,— хоч це й малоймовірно,— вони обоє, а також Баярдів батько, не знали), походжав туди-сюди на задньому ганку і гукав у бік стайні, щоб котрийсь негр подав йому верхову кобилу. Але він уже давно помер, і його онук Баярд теж помер, коли йому було тільки двадцять шість років, та й негрів тих не стало: Саймен, чоловік Ельнориної матері, спочивав у могилі, Каспі, Ельнорин чоловік, сидів у в'язниці за крадіжку, а син її Джобі вибрався до Мемфіса, щоб розгулювати там чепуруном по Біл-стріт. Отож у домі залишилися тільки дев'яносторічна сестра першого Джона Сарторіса — Вірджінія, котра проводила свої дні в кріслі на коліщатках, що стоялс біля вікна над квітником,— і Нарсіса з сином, вдова по молодому Баярдові.

Вірджінія Дюпре перебралася до штату Міссісіпі в 1869-му році останньою з каролінської родини — вона приїхала, в чому стояла, з самим лише кошиком, де було кілька кольорових шибок із вікна їхнього дому в Кароліні, кілька саджанців та дві пляшки портвейну. Вона пережила свого брата, свого небожа, небожевого сина і двох онуків по братові, і тепер доживала віку в будинку, де не лишилося жодного чоловіка, мешкала там разом з дружиною одного з правнуків по братові та з її сином Бенбоу, якого вона вперто називала Джонні, іменем його дядька, котрий загинув у Франції. З негрів зостались Ельнора, що куховарила, її син Айсом, що виконував усякі господарські роботи, та її дочка Седі, що спала обік ліжка Вірджінії Дюпре і доглядала стару пані, мов немовля.

Але з цим усе було гаразд. "Я й сама можу про неї подбати",— подумала Ельнора, переходячи подвір'ям.

— І не треба мені нічиєї помочі,— сказала вона вголос, ні до кого не звертаючись,— поставна жінка, шкіра в неї була кольору кави, а голова маленька, високо посаджена і зграбна.— Бо то клопіт Сарторісів. Полковник розумів це, коли перед смертю казав мені подбати про неї. Мені казав, а не якійсь зайді з міста.

Ельнора подумала, чом це вона прийшла сюди на годину раніше, ніж було треба. Ага, ось воно що: пораючись у себе в хатині, вона побачила, як Нарсіса, дружина молодого Баярда, ішла зі своїм десятирічним сином через пасовище. Ельнора стала на дверях і дивилась, як хлопчик і здорова молода жінка в білому проходили спекотної пополудневої пори через пасовище до річки. Її не цікавило, ані куди вони йдуть, ані чого, як то б цікавило білу жінку. Ельнора була тільки наполовину біла, отож вона просто дивилася на білу жінку з виразом мовчазної і глибокої зневаги, як і тоді, коли вислуховувала накази — чи то зважувала їх зміст — дружини спадкоємця цього дому, ще за його життя. Так само як і оце недавно, два дні тому, вислухала Нарсісу, коли та сповістила її, що на день-два їде до Мемфіса і що, отже, Ельнорі доведеться доглянути її стару тітку. "Немовби я й так не роблю цього завше,— подумала Ельнора.— Це ти мало що для кого-небудь зробила, відколи приїхала сюди. Ти була нам зовсім непотрібна. Так і знай". Але цього вона не сказала. Вона тільки подумала це, а сама допомогла Нарсісі зібратись у дорогу і мовчки дивилась, як карета від'їжджала до міста на станцію. "Можеш і не вертатись сюди",— промайнула в неї думка, коли карета зникла в далечині. Однак сьогодні вранці Нарсіса повернулась, і навіть не натякнула, в чому полягає причина її раптового від'їзду і раптового повернення. А оце щойно о цій денній годині Ельнора з дверей своєї хатини побачила, як Нарсіса з хлопцем пройшли через пасовище під спекотним червоним сонцем.

— Ну, це її голови клопіт, куди вона там іде,— мовила вголос Ельнора, піднімаючись на кухонний ганок.— Так само як і те, що вона подалася до Мемфіса, покинувши пані Дженні онде в кріслі на самих лише негрів,— похмуро й непослідовно додала вона все ще вголос.— Мене й не здивувало, що вона туди подалася. Дивно тільки, чом повернулася. Але ні. Чого б там дивно. Вона й не думає звідси забиратись, коли вже тут осіла.— І ще мовила — тихо, без ненависті чи запалу: — Злидота. Міська злидота.

Ельнора ввійшла до кухні. Її дочка Седі їла за столом холодну ріпу й гортала замацаний по краях журнал мод.

— А ти чого тут сидиш? — спитала вона.— Як пані Дженні тебе гукне, ти звідси й не почуєш!

— Пані Дженні нічого не треба,— відказала Седі.— Вона сидить собі коло вікна.

— Куди пішла молода пані?

— Не знаю. Вона й Борі кудись вийшли. Ще не повернулися.

Ельнора пробурчала щось у відповідь. Черевики її були не зашнуровані, і вона легенько скинула їх,— одним рухом і другим,— тоді вийшла з кухні й через хол подалася до сходів. Високий завмерлий хол наповнювали пахощі з саду та незліченні дрімотні шерехи червневого пообіддя. Нагорі вона підійшла до відчинених дверей бібліотеки. Біля звідного вікна в кріслі на коліщатках сиділа стара жінка. (По краях піднятої тепер рами було вставлено шибки з кольорового каролінського скла, які взимку обмережували голову та погруддя жінки, наче рамки в портреті.) Сиділа вона рівно — худенька випростана жінка з волоссям такого кольору, як побілена стіна, і носом витонченої форми. Плечі їй покривала біла вовняна шаль, на тлі чорної сукні не біліша, ніж її волосся. Вона непорушно дивилась у вікно, і профіль вимальовував благородні обриси її обличчя. Коли Ельнора зайшла, стара кинула на неї нетерплячий запитливий погляд.

— Може, вони через кухню повернулися? — спитала вона.

— Ні,— відповіла Ельнора.

Вона рушила до крісла. Стара жінка знову задивилась у вікно.

— Мушу сказати, що я зовсім цього не розумію. Пані Нарсіса не така вже непосидюча. І отак раптом схопитись...

Ельнора була біля крісла.

— Як на таку ледащицю, вона нівроку жвава,— мовила Ельнора холодно й тихо.

— Отак схопитись...— знову почала стара жінка і урвала.— Не говори про неї таким тоном.

— Я сказала тільки правду,— відповіла Ельнора.

— То тримай її при собі. Вона Баярдова дружина. І належить тепер до Сарторісів.

— Ніколи вона до Сарторісів не належатиме,— відповіла Ельнора.

Стара жінка дивилась у вікно.

— Отак раптом схопитись і вибратись до Мемфіса на дві доби. І це ж скільки років хлопцеві, вона жодної ночі не провела за цей час поза домом! Подумай-но, кинути його на цілих дві доби, і не пояснити, з якої це причини, а тоді вернутись додому, за хлопця і гайда в ліс серед білого дня. Нехай би вже він скучив за нею, але ж ні. Чи, може, гадаєш, таки скучив?

— Зовсім ні,— відповіла Ельнора.— Сарторіси не мають такого звичаю.

— І я так думаю.— Стара жінка дивилась у вікно. Ельнора стояла трохи ззаду, за кріслом.— Вони пішли через пасовище?

— Не знаю. Так і попрямували собі далі. До річки.

— До річки? А це б задля чого?

Ельнора не відповіла. Вона стояла трохи ззаду, за кріслом, випростана, нерухома, як індіанка. День доходив кінця, сонце вже спускалося до обрію, поземно просвітлюючи сад під вікном, і невдовзі жасмин задухмянів по-вечірньому,— запах його долинав до кімнати повільними хвилями, майже відчутний на дотик, ніжний і п'янкий. Обидві жінки непорушно застигли біля вікна, одна нахилившись трохи вперед у кріслі, а друга, так само нерухома, стояла ззаду за кріслом, випростана, мов каріатида.

Світло в саду почало вже набирати мідяного відтінку, коли показалася Нарсіса з хлопцем, прямуючи до дому. Стара жінка в кріслі на коліщатках рвучко хитнулась наперед. Ельнорі здалося, що вона цим рухом наче виривається із свого безпорадного тіла і, немов пташка, лине через сад назустріч дитині; сама хитнувшись трохи наперед, Ельнора побачила на обличчі старої вираз нетерплячості, любові й забуття. Двоє тих, що внизу, пройшли через сад і були вже біля самого будинку, коли стара жінка раптом відсахнулася в кріслі.

— Боже, вони мокрі! — вихопилось у неї.— Глянь на їхню одіж. Бони так в одежі й купалися!

— Краще-но я піду готувати вечерю,— відказала на те Ельнора.

II

У кухні Ельнора готувала салат і помідори і краяла хліб (не справжній кукурудзяний хліб і навіть не корж), що його навчила її пекти та жінка, саме ім'я якої вона згадувала тільки в крайній потребі. Айсом і Седі сиділи на стільцях під стіною.

— Я нічого не маю до неї,— сказала Ельнора.— Я чорна, а вона біла. Але в моїх чорних дітей більше доброї крові, ніж у неї. Більше порядності.

— Ви з пані Дженні гадаєте, наче тільки й людей, що пані Дженні,— озвався Айсом.

— А то хіба не так? — запитала мати.

— Пані Дженні живе у злагоді з молодою панією,— сказав Айсом.— А це ж якраз вона мала би щось закинути пані Нарсісі. Але я нічого такого не чув від неї.

— Бо пані Дженні має шляхетність,— мовила Ельнора.— Ось чому. Тільки ти на цьому зовсім не розумієшся, ти запізно народився, щоб її будь-де побачити, окрім у пані Дженні.

— А мені здається — шляхетність то шляхетність, чи в пані Дженні, чи в кого іншого,— відказав Айсом.— Не бачу різниці.

Ельнора раптом ступила від столу. Айсом так само раптово схопився на ноги і відсунув стільця, даючи матері пройти. Але вона тільки підійшла до буфета, дістала таріль і повернулася назад, до помідорів.

— Якщо в кого шляхетність зроду, або якщо він Сарторіс, то це ще не все. Треба себе в житті показати, ось що.— Ельнора говорила рівним без інтонації голосом, не перестаючи працювати своїми брунатними руками, гнучкими і вправними. Словом "вона" Ельнора позначала обох жінок, лише злегка наголошуючи займенник, коли він стосувався пані Дженні.— Сама одна проїхала цілу дорогу, і це тоді, як у краю аж роїлося від янкі. Цілу дорогу від Кароліни. Всю ж її рідню вбили й перебили, крім старого мастера Джона, та й той був за двісті миль у Міссісіпі...

— Звідси до Кароліни більше як двісті миль,— докинув Айсом.— Ми вивчали в школі.