Жила собі королева - Сторінка 2

Майже дві тисячі.

Ельнорині руки працювали й далі, а що казав син, вона ніби й не чула.

— Ті ж янкі вбили її батька й чоловіка, спалили дах над головою в неї з матір'ю там, у Кароліні, і вона сама-одна проїхала цілу дорогу до Міссісіпі, до єдиного родича, що в неї лишився. Добувалася сюди глухої зими і тільки й мала з собою, що кошика, а там трохи квіткової розсади, дві пляшки вина та оті кольорові шибки, що їх мастер Джон вправив у вікно бібліотеки — щоб вона дивилась через них і їй здавалося, наче це в Кароліні. Приїхала сюди смерком на Різдво, старий мастер Джон, діти й моя мама стояли на ганку, а вона так гордовито сиділа у фургоні, чекаючи, поки старий мастер Джон допоможе їй злізти. Вони навіть не поцілувались тоді, тобто на людях. Старий мастер Джон лише сказав: "Оце так, Дженні", і вона лише сказала? "Оце так, Джонні", і вони пішли до будинку, він вів її за руку, аж поки ввійшли всередину, де вже нічиє око не могло підглянути за ними. Тоді вона зайшлася плачем, а старий мастер Джон підтримував її після всіх тих чотирьох тисяч миль...

— До Кароліни немає чотирьох тисяч миль,— докинув Айсом.— Лише дві тисячі. Так у підручнику написано.

Ельнора не звернула уваги на його слова, руки її працювали не перестаючи.

— Той плач її розворушив, добре розворушив. "Це тому, що я не звикла плакати,— казала вона.— Я й забула, як плачуть. Я ніколи не мала на це часу. Ті кляті янкі,— казала вона.— Ті кляті янкі".

Ельнора знову підійшла до буфета. Безшелесно ступаючи босоніж, вона мовби вийшла із звука власного голосу, щоб той звук і далі наповнював кухонну тишу, коли голос уже завмер. Вона взяла ще один таріль і повернулася до столу, знову заходившись готувати помідори й салату, їжу, до якої вона сама не відчувала охоти.

— І оце вона думає (тепер Ельнора говорила про Нарсісу, її син і дочка це розуміли), так собі схопилася, подалась до Мемфіса на забави, а її полишила саму в домі на два дні, і нікого біля неї, окрім негрів. Поселитися тут під Сарторісовим дахом, десять років їсти Сарторісів хліб, а тоді схопитись і гайда до Мемфіса, мов якийсь чорний селюк, котрому закортіло побачити місто, і навіть не сказати чого.

— Ти ж, либонь, казала, що сама доглянеш пані Дженні, і нікого їй більш не треба,— докинув Айсом.— Оце ж учора ти казала, що тобі байдуже, повернеться вона чи ні.

Ельнора неголосно пхикнула, гостро і зневажливо.

— Це вона б не повернулася? Після того, як п'ять років домагалася, щоб Баярд її взяв? А поки Баярд був на війні, цілий цей час ластилася до пані Дженні? Я приглядалась до неї. Вона приїздила сюди двічі й тричі на тиждень, а пані Дженні все думає, що це із шляхетності. Але я вже бачила. Я бачила, чого їй треба. Бо я знаю цю злидоту. Знаю, як злидота вдає шляхетність. Хто шляхетний, тому й невтямки. Та мені все видко.

— Тоді й Борі, виходить, злидота,— зауважив Айсом.

Ельнора зараз же обернулася, але Айсом схопився із стільця ще до того, як вона сказала:

— Ти краще помовч та приготуйся подавати вечерю.

Вона дивилась, як він підійшов до умивальника й лагодився мити руки. Тоді повернулася знову до столу, її довгі брунатні руки вміло поралися коло червоних помідорів та блідаво-зеленої салати.

— Повинність,— мовила вона.— Це не перед Борі повинність, і не перед нею. Це повинність перед тими, котрі небіжчики. Перед старим мастером Джоном, і полковником, і мастером Джоном, і Баярдом, котрі небіжчики й самі нічого не можуть зарадити. Ось перед ким повинність. Отож про це я й кажу. І ніхто цього не розуміє, тільки вона там у своєму кріслі, та я, негритянка, отут на кухні. Я нічого не маю до неї. Я тільки кажу — знайся шляхетний з шляхетним, а простий собі з простим. Одягай-но куртку. Вечеря готова.

ІІІ

Розповів їй хлопець. Вона нахилилася вперед у кріслі на коліщатках і дивилась у вікно, як жінка з дитиною пройшли через сад і зникли за рогом будинку. Все ще нахилившись уперед і дивлячись у сад, вона чула, як вони входять у дім, минають двері бібліотеки і підіймаються сходами. Вона ані ворухнулась, ані повернула голову до дверей. Вона й далі дивилась у сад, на розбуялі кущі, які привезла з Кароліни пагінцями, ледь більшими від сірничин. Тут, у саду, вона познайомилася із цією молодою жінкою, що мала одружитися з її небожем і народити йому сина. Було то в 1918 році, коли молодий Баярд і його брат-близнюк Джон ще служили у війську, у Франції. Було то ще перед тим, як Джон загинув,— Нарсіса тоді щотижня разів два-три навідувалася до неї з міста, коли вона клопоталася з квітами. "І весь той час уже була заручена з Баярдом, а мені не сказала,— подумала стара жінка.— Але вона й узагалі неговірка була зі мною.— Думка її снувалась далі, а погляд був звернений у сад, що поволі наповнювався присмерком, у той сад, куди вже п'ять років не ступала її нога.— Неговірка, про що б не була мова. Часом я дивуюсь, як то вона зуміла заручитися з Баярдом, коли така мовчазна. Може, просто тому, що була поруч, що займала місце. Ото ж так і з тим листом".

Це сталося одного дня незадовго перед поверненням Баярда. Нарсіса прийшла, пробула дві години і вже мала прощатись, коли раптом показала листа. Лист був анонімний і непристойний і звучав так, наче писав його хтось не сповна розуму. Спершу вона пробувала переконати Нарсісу, щоб та дозволила їй показати листа Баярдовому дідові, нехай би він знайшов винуватця та провчив його, але Нарсіса не схотіла. "Я просто спалю його, й на тому кінець",— сказала вона. "Ну, це ваша воля,— відказала їй стара жінка.— Але таких речей не можна попускати. Порядна жінка не повинна дозволяти, щоб її хтось так шантажував, навіть поштою. Кожен джентльмен у це повірить, зважатиме на це. Та й коли ви зараз нічого не зробите, він знову до вас напише". "Тоді я покажу листа полковникові Сарторісу,— сказала Нарсіса. Вона була сирота, її брат також воював у Франції.— Як ви цього не розумієте? Хіба ж можу я сказати якомусь чоловікові, що про мене хтось таке думає!" "Ну, я б воліла, щоб цілий світ знав, що хтось про мене це раз подумав і дістав по заслузі, аніж би він безкарно й далі про мене такі речі думав. Але це ваша воля". "Я просто спалю його й на тому кінець",— сказала Нарсіса. А потім повернувся Баярд і трохи згодом узяв шлюб з Нарсісою, і вона поселилася в них у домі. Потім вона завагітніла, Баярд перед тим, як мала народитись дитина, загинув при аварії літака, а його дід, старий Баярд помер, і з'явилася на світ дитина, і лише через два роки старша жінка надумала запитати Нарсісу, чи не було ще таких листів; Нарсіса відповіла, що ні.

Отак вони й жили собі спокійно своїм жіночим життям у великому домі без чоловіків. Вряди-годи старша жінка нараджувала Нарсісі, щоб одружилася вдруге. Але та спокійно відмовлялася, і так минали в них роки, у двох жінок і хлопчика, якого старша жінка вперто називала Джонні, іменем його небіжчика дядька.

А потім одного вечора, тиждень тому, до Нарсіси мав завітати хтось у гості й залишитись на вечерю. Довідавшись, що гість цей — чоловік, старша жінка якийсь час сиділа мовчки в своєму кріслі. "Ага,— подумала вона.— Нарешті. Ну що ж. Так воно й мало бути, вона ж молода. І мусить марнувати свій вік на самоті, зі старою бабою, прикутою до ліжка. Що ж. Але я й не хочу, щоб вона пішла за моїм прикладом. Не бажаю їй цього. Та й вона ж по крові не з Сарторісів. Зовсім їм не кревна, цим дивацьким гордовитим душам". Гість прийшов. Вона побачила його тільки на вечері, коли її крісло підкотили до столу в їдальні. Він виявився досить молодим чоловіком, уже лисим, з хитруватим обличчям і ключиком Фі Бета Каппа[1] на ланцюжку від годинника. Ключик їй нічого не сказав, але що чоловік цей — з Півночі, вона відразу розпізнала, і коли він заговорив до неї, обурення її стало люттю, і вона відсахнулася в кріслі, наче змія перед стрибком; рух був такий сильний, що крісло відкотилося від столу.

— Нарсісо! — вигукнула вона.— Що тут робить цей янкі?

Вони сиділи за столом, освітленим свічками, всі троє тверді й неподатливі. Тоді озвався гість:

— Пані, жодного янкі не лишилося б у живих, якби нам тоді довелося помірятись силою з вашою статтю.

— Вам нема потреби казати мені це, юначе,— відмовила вона.— Дякуйте своїй долі, що ваш дід боровся тільки з чоловіками.

Після цього вона гукнула Айсома й наказала вивезти себе з. Їдальні без вечері. І навіть не дозволила засвітити світло у спальні й відмовилася від таці з вечерею, яку прислала нагору Нарсіса. Поночі вона сиділа біля вікна аж доти, доки незнайомець вийшов з дому.

А через три дні Нарсіса раптом вибралася в таємничу подорож до Мемфіса і пробула там дві доби, хоча відтоді, як народився син, жодної ночі не провела поза домівкою. Поїхала вона, нічого не пояснюючи, і повернулася так само, і оце зараз стара жінка побачила, як вона з сином пройшла садом, обоє в мокрій ще одежі, так, наче вони тільки-но вибралися з річки.

Розповів їй хлопець. Він зайшов до кімнати, переодягнений у все сухе, його ще мокре волосся було гладенько зачесане. Вона не озвалася ні словом, коли він увійшов і підступив до її крісла.

— Ми були в річці,— сказав він.— Тільки не плавали, а просто сиділи у воді. Мама хотіла, щоб я показав їй те місце, де завжди купаюся. Але ми не плавали. Здається, вона й не вміє. Ми просто сиділи у воді, не скидаючи одежі. Цілий вечір. Вона так хотіла.

— А-а,— відказала стара жінка.— Ну що ж. Це, певно, дуже цікаво. Вона скоро зійде вниз?

— Зараз. Ось тільки перевдягнеться.

— Ну що ж... Коли хочеш, можеш до вечері погуляти надворі.

— Якщо потрібно, я можу й тут побути.

— Ні, йди надвір. Я посиджу сама, поки прийде Седі.

— Гаразд.

Він вийшов з кімнати.

Сонце сідало, і разом з ним повільно пригасало вікно. Посрібніла голова старої жінки пригасала також, непорушна, мов голова бюста, поставленого на шафу. Нечисленні кольорові шибки, що обрамлювали вікно, замріяно мінились яскравими й приглушеними барвами. Вона все сиділа перед вікном, аж доки нарешті почула, як дружина її небожа спускається сходами. Коли Нарсіса ввійшла до кімнати, вона сиділа й спокійно дивилась на двері.

Нарсіса була в білому, здорова тридцятилітня жінка, що в присмерку чимось нагадувала величну вирізьблену статую.

— Може, засвітити? — спитала вона.

— Ні,— відповіла стара.— Ні, ще ні.

Вона сиділа в кріслі випростана, непорушно дивлячись, як молода жінка проходить через кімнату,— її біла сукня пливла повільно й велично, вона була немов живою каріатидою з фасаду якогось храму.