Жінка в пісках - Сторінка 9

Відтоді минув тиждень... Мабуть, поліція вже одержала прохання про його розшуки. В нього була відпустка лише три дні. Товариші по роботі, надто цікаві до чужих справ, напевно звернули увагу на його прогули. Можливо, ще першого вечора один із них, що любить пхати носа, куди не слід, уже навідався в пансіон, і, зайшовши до занедбаної, освітленої призахідним сонцем кімнати із застояним, душним повітрям, збагнув, що господаря немає. І, може, той гість відчув інстинктивну заздрість до щасливчика, який вирвався на волю з цієї нори. А наступного дня на роботі, мабуть, почалися плітки, супроводжувані насупленням брів і глузливими двозначними жестами. Зрештою, це було б зовсім природно... Бо хіба в душі він не сподівався, що його химерна відпустка викличе в колег саме таке враження?.. Справді, нема в світі істоти, заздріснішої за вчителя... Рік за роком, як вода в річці, учні пропливають повз нього, і лише він, учитель, мусить залишатися глибоко на дні того потоку, мов камінь... Іншим він говорить про надію, а сам її позбавлений. Почуваючись кинутим, як непотріб, замикається в собі і втішається самокатуванням або стає ревним і підозріливим борцем з чужою розбещеністю. Самостійні і відчайдушні вчинки інших осуджує, бо сам їх прагне... Що з колегою? Нещасний випадок?.. Ні, бо в такому разі було б хоч якесь повідомлення... То, може, самогубство?.. Тоді теж утрутилася б поліція. Не виключено. Не переоцінюй такого простака. Сам надумав зникнути, і не треба в цьому копирсатися... Але ж скоро тиждень минає... Що він собі думає? Тільки мороки завдає...

Навряд чи колеги щиро переживали за нього, але їхня невгамовна цікавість дозріла, як випадково забута на дереві хурма. Кінець кінцем, дійшло до того, що заступник директора школи відвідав поліцію і на офіційному бланку написав прохання про розшуки, приховуючи під машкарою добропорядності приплив радості... "Прізвище та ім'я: Нікі Дзюмпей. Вік: 31 рік. Зріст: 1 м 58 см. Вага: 54 кг. Волосся: рідкувате, зачесане назад, бріоліном не користується. Зір: праве око — 0,8, ліве — 1,0. Шкіра смаглява. Обличчя довгасте. Очі близько посаджені. Ніс короткий. Квадратне підборіддя. Особлива прикмета: родимка під лівим вухом. Група крові: А В. Говорить невиразно і мляво. Замкнутий у собі, впертий, але спілкування з людьми не уникає. Можна припустити, що вдягнутий у робочий костюм ентомолога. Приклеєне зверху фото*анфас зроблене два місяці тому".

Проте, якщо селяни зважилися на таку авантюру, то, природно, мали б ужити якихось запобіжних заходів. Адже напустити туману одному-двом тутешнім поліцейським неважко. Мабуть, вони постаралися, щоб ті сюди й близько не потикались. Але ж така димова завіса мала б виправдання лише в тому разі, якби вони могли використати його як робочу силу на згрібанні піску. Переховувати ж цілий тиждень тяжкохворого й наражатися на небезпеку не було сенсу. Якщо вони зрозуміють, що не матимуть жодної користі з нього, то зробили б найкраще, якби його позбулися, поки не нажили собі клопоту. Тепер ще могли б знайти якесь* пояснення своїй поведінці. Якби заявили, що він сам звалився в яму і внаслідок удару в нього появились якісь химерні галюцинації, а не потрапив у пастку і був затриманий силою, то поліція скоріше повірила б їхнім переконливим доводам, аніж його неправдоподібним скаргам.

Десь прокричав півень — здавалося, наче корові в горло вставили флейту. В піщаній ямі немає ні відстані, ні напрямку. А нагорі життя текло своїм плином: діти гралися в класи і, коли прийшов час, півень сповістив, що настав ранок. Досвітні барви почали змішуватися з духом ще не довареного рису.

Жінка терла його тіло з усієї сили. Спочатку поквапливо мокрим рушником, а потім викрученим, що став твердим, як дощечка, і терла так, наче запітнілу шибку. Розмірені поштовхи її рук і перший ранковий гомін наганяли на нього .непереборну дрімоту.

— Чуєте...— Чоловік ледве стримував позіх, що ніби щипцями розмикав йому рота.— Я так давно нічого не читав... Як ви думаєте? Чи не можна роздобути газету?

— Та хто його знає... Я пізніше запитаю.

Чоловік зрозумів, що вона намагається виявити свою щирість. У її несміливому, сором'язливому голосі тепер явно вчувалася турбота про його добрий настрій. Але це ще більше його роздратувало. Сказала, що запитає... Невже він не має права читати газету без дозволу?.. Йому кортіло вилаятись, відіпхнути її руки і навіть перекинути тазик з водою.

Та якби він дав вихід гніву, то все зіпсував би. Тяжкохворому не слід розпалюватися через таку дрібницю, як газета. Звісно, йому хотілося її почитати. Якщо перед людиною нема справжнього краєвиду, то вона ладна тішитися намальованим. Це чисто людське бажання. В якійсь книжці він читав, що саме тому живопис розвивався у місцевостях з бідною природою, а газети були найбільш розповсюджені в промислових районах, де люди чужі одне одному. Чоловік сподівався, що, може, йому пощастить натрапити на оголошення про пропалих без вісті. Не виключено також, що в куточку сторінки з місцевими новинами буде вміщено статтю про його зникнення. Та сумнівно, щоб селяни з власного бажання передали йому газету з такою статтею. В усякому разі, найпотрібніше зараз — терпеливість.

Ніде правди діти, вдавати хворого було нелегко. Це все одно, що стискати в руці пружину, яка от-от має вирватись. Він довго так не витримає. Пускати все на самоплив не годиться. Треба зробити все, щоб вони нарешті зрозуміли, який тягар беруть на себе. Хоч би там що було, а сьогодні він не дасть жінці склепити очей!

"Не спи!.. Не можна спати!" — нагадав собі чоловік і, ворухнувшись, голосно застогнав.

Під парасолем, який тримала жінка, чоловік сьорбав, обпікаючись, гарячу юшку з рисом і водоростями. На дні чашки залишився піщаний осад.

Однак після цього все в голові в нього переплуталось. Натомість він поринув у довгий, гнітючий сон. Йому снилося, ніби верхи на старій, зужитій паличці для їди він летить над незнайомою вулицею. їхалося йому зручно, наче на моторолері, та як тільки він трохи розслаблювався, негайно падав униз. Вулиця під ним була цегляного кольору, а вдалині ставала зеленкуватою. Таке поєднання барв збуджувало дивну тривогу. Нарешті він приземлився перед довгою, ніби військова казарма, дерев'яною спорудою. В повітрі пахло дешевим милом. Підтягуючи штани, що, здавалося, от-от спадуть, він піднявся сходами у порожню кімнату з довгим столом, за яким розважалися якоюсь грою з десяток осіб, чоловіків і жінок. Гравець навпроти саме роздавав по колу карти. Останню кинув йому і щось крикнув. Чоловік, мимоволі підхопивши її, побачив, що то не карта, а лист. Дивний лист, м'який на дотик. Чоловік стиснув його пальцями — і з нього бризнула кров. Чоловік зойкнув і про-кинувСя.

Зір йому заслонило щось схоже на брудний туман. Чоловік ворухнувся і почув шелест сухого паперу. Його обличчя було вкрите газетою. Хай йому чорт, знову проспав!.. Чоловік одсунув газету, і з неї посипався пісок. Судячи з його кількості, минуло багато часу. Та й сонячне проміння, що просочувалося крізь щілини в стіні, сповіщало про настання полудня. Але чим це пахне? Свіжою друкарською фарбою?.. Сумніваючись у цьому, чоловік розшукав дату на газеті. Шістнадцяте, середа... Сьогоднішня газета! Неймовірно, але факт. Виходить, жінка таки задовільнила його прохання.

Чоловік зіперся ліктем на мокрий від поту матрац. В голові в нього вихором закружляли думки, а очі забігали по довгожданій газеті.

"Розширення порядку денного Спільної японо-американ-ської комісії..."

Яким чином жінка роздобула цю газету?.. Невже селяни почали відчувати перед ним якісь обов'язки?.. Але ж, судячи з їхньої дотеперішньої поведінки, зв'язок із зовнішнім світом мав би припинитися відразу після сніданку. Одне з двох: або жінка спілкується з ними якимсь чином, або сама виходила купувати газету...

"Рішучі заходи проти вуличних заторів!"

Але стривайте... Якщо жінка виходила нагору, то напевне користувалася мотузяною драбиною. Чоловік ще не знав, як вона це зробила, але не сумнівався: вона користувалася драбиною. Інакше й не могло бути... В'язень, що думає тільки про втечу, мусить терпіти — це зрозуміло. Але чого жінка-селянка мала б примиритися з тим, що її позбавили можливості виходити з ями? Мабуть, драбину забрали тимчасово, щоб затримати його в ямі... А коли так, то треба приспати їхню пильність і, може, ще колись трапиться подібна щаслива нагода...

"Цибуля містить хімічні складники, ефективні при лікуванні променевої хвороби".

Здається, в його тактиці симулювання хвороби відкриваються щоразу нові й несподівані сторони. Колись давно люди справедливо казали: "Щастя приходить до того, хто спить і чекає"... Але чому ж тоді душа не радіє? Мучить якесь незадоволення. Невже виною всьому дивний і страшний сон, що ліг каменем на серце?.. Таки правда, його непокоїв той небезпечний — чому небезпечний, він і сам не знав — сон. Власне, що те кошмарне видиво могло означати?..

Та чи варто ним перейматися? Краще докінчити розпочату справу.

Як звичайно, жінка тихенько посопувала на помості коло вогнища, згорнувшись калачиком і накрившись із головою зношеним літнім кімоно. Від того першого дня вона перестала спати роздягнутою, але, видно, крім кімоно, на ній не було більше нічого.

Чоловік пробіг очима сторінку, присвячену громадським і місцевим справам. Звісно, ні статті про зникнення людей, ні оголошення про розшуки пропалих без вісті не знайшов. Та він цього й не сподівався. А тому не треба занепадати духом. Він тихо підвівся і вийшов у сіни. Був у довгих трусах із штучного шовку й до половини голий. Бо так ще можна було терпіти. В'ївшись у поперек, гумка трусів затримувала пісок, і тільки під нею шкіра, запрівши, свербіла.

Чоловік став у дверях і глянув на піщану стіну. Світло вдарило в очі — і все навколо запалало жовтим полум'ям. Ясна річ, не було ні людської тіні, ні мотузяної драбини. Це ж цілком природно: їх і не могло бути. Чоловік просто так, на всякий випадок, вирішив у цьому переконатися. Ніщо не свідчило, що драбину спускали. Зрештою, при такому вітрі будь-який слід за п'ять хвилин замело б. Надворі, перед самими дверима, пісок зверху безперестанку ворушився і наче плив.

Чоловік повернувся до хатини й знову ліг.