Жінка з букетом - Сторінка 2

Кілька роззяв покидали третю платформу, залишаючи за собою безгрішний простір.

Що з нею трапилось?

Перетинаючи Цюріх на трамваї, я заборонив собі висувати гіпотези. Улла повинна знати, Улла знає, Улла все мені розкаже. Тож я взявся роздивлятися це викличне місто, багате і скромне водночас, мрію бабусі, де видається, що будівлі споруджено довкола горщиків герані, що заполонила вікна; це мирне, наче дрімаюче місто, схоже на озеро, що притулилося до нього збоку, тоді як усередині товстих мурів вирішуються тисячі справ, де грають величезні економічні ставки. Цюріх завжди видається мені таємничим через відсутність таємниці: тоді як ми, латиняни, вважаємо пригодницьким усе, що брудне, покручене, рясне. Чемний, чистий, упорядкований Цюріх стає дивним через те, що йому настільки бракує химерності. У ньому присутня спокусливість елеґантного коханця, у смокінгу і при краватці, зразкового сина родини, ідеального зятя, здатного, однак, на найгірші дебоші щойно по виході з дому.

У видавництві Аммана я передусім виконав усі належні обов'язки — зустрічі, програма, — а тоді скористався перервою, щоб гукнути Уллі, яка кудись бігла.

— Яка доля жінки з букетом?

Вона перелякано округлила очі.

— Розповім, коли випаде вільна хвилинка.

Ввечері після конференції, автографів, вечері, виснажені, ми повернулися до готелю. Не кажучи ні слова, сіли в барі, пальцем показали на бажаний коктейль, я вимкнув свій телефон, а Улла, поки там що, запалила цигарку.

— Ну ж бо, — попросив я.

Мені не треба було уточнювати. Вона знала, що я мав на увазі.

— Жінка з букетом чекала чогось, що нарешті настало. Саме тому ти її не побачив.

— Що ж відбулося?

— Мені все розповів мій знайомий з камери схову. Три тижні тому жінка з букетом підвелася, сяючи й зачудовано на когось дивлячись. Вона помахала рукою якомусь чоловікові, що виходив із вагона, і він одразу її помітив. Вона кинулась йому в обійми. Вони довго стояли обнявшись. Вона настільки сяяла від щастя, що це розчулило навіть працівників багажного відділення. Ніхто не впізнав одягненого в довге темне пальто чоловіка, бо його фетровий капелюх частково затіняв обличчя; єдине, що мені сказали про нього — він зовсім не здивувався цій зустрічі. Потім вони, обнявшись, пішли з вокзалу. В останній момент вона показала свою кокетливість: залишила свій стілець з тканини на пероні, начебто він їй не належав. О, ще одна дивна деталь: чоловік подорожував без валізки, у руці він тримав лише оранжевий букет, який вона йому вручила.

— А потім?

— Решту мені розповів товариш, її сусіда. Пригадуєш, я тобі про нього говорила? Він живе через вулицю від мадам Стейнец.

— Так-так. Благаю, продовжуй.

— Того вечора чоловік зайшов з нею у дім. Вона наказала служниці йти додому і повернутись лише наступного дня. Туркеня цієї вимоги дотрималась.

— Ну?

— Вона прийшла наступного дня.

— І?

— Жінка з букетом була мертвою.

— Прошу?

— Жінка померла. Природною смертю. Через зупинку серця.

— А не могло бути так, що це він…

— Ні. Жодних сумнівів. Зупинку серця діагностували й підтвердили лікарі. З нього знято підозру. Тим паче, що він…

— Ну?

— Він зник.

— Що?

— Ф'ють! Щез! Ніби він у дім не заходив і з нього не виходив. Туркеня каже, вона його не бачила.

— Але ж ти щойно…

— Так. Мій товариш стверджує, що він до неї зайшов, але служниця повністю це заперечує. У будь-якому разі, поліцію це не цікавить, бо в її смерті немає нічого підозрілого. Тепер мій товариш про це мовчить, бо що більше він наполягає, то більше сусіди вважають його кретином.

Ми всілись у шкіряні фотелі і взялися за коктейлі. І почали міркувати.

— Він не залишив жодних слідів? Про нього зовсім нічого невідомо?

— Абсолютно.

— З якого міста прибув той потяг?

— Цього мені не змогли сказати.

Ми замовили бармену ще по коктейлю, немовби алкоголь міг приручити таємницю.

— А де туркеня?

— Поїхала. Повернулася додому.

— Хто успадкував віллу?

— Муніципалітет.

Жодний путній мотив не міг пояснити цю історію. Довелося брати по третьому коктейлю. Бармен почав стурбовано на нас поглядати.

Ми мовчали.

Ми з Уллою не могли збагнути чогось більшого, але нам було приємно про це міркувати. Життя зазвичай нищить історії: трапляються ранки, коли з'являється відчуття, що щось має трапитися, щось велике, чисте й виняткове, аж тут дзвонить телефон, усе — кінець. Життя нас перекручує, розпорошує, роздроблює на атоми, відмовляє нам у чистоті рис. Жінці з букетом була притаманна одна особливість: життя набуло форми, її доля відзначалася чистотою літератури, економністю мистецького твору.

О другій годині ночі ми підвелися, щоб іти спати, але я ще довго не міг заснути, бо до самого світанку розмірковував, кого все-таки жінка з букетом могла чекати на третій платформі на цюріхському вокзалі.

Напевно, до свого останнього дня я так і запитуватиму себе, хто, власне, зійшов тоді з поїзда: смерть чи кохання.