Жіночі образки з Галичини - Сторінка 2

Гордо він називає себе людиною слова (слов'янин від слово), а німця — німим (німець від німий).

Усі ці особливості східнослов'янського характеру в жінок проявляються сильніше, оголеніше, щиріше. Оскільки жінка взагалі через виховання, освіту, спосіб мислення, рід занять є менше спотвореною, ніж мужчина, то й природа її народу виявляється у ній більш оголено і незаймано.

Полька ніколи не буває такою ніжною, як українка. А та віддається меланхолійній схильності свого племені: вона мріє захоплюється, її почуття підносяться і спадають і потім ще довго бринять, як малоросійські мелодії, звучання яких має щось трагічне, і цей глибоко симпатичний настрій зберігається в первісних танках радості.

Повне, живе відчуття ворожого протиставлення людини і природи, почуття смерті і живо пульсуючого життя — найхарактерніша риса східних слов'ян. Їхні почуття можуть повністю опанувати ними, і будь-яка боротьба з ними є даремною. Тут Шопенгауер мав би здійснювати свої студії про відмову від бажання жити. Полька буде сумніватися, чи кинути їй тіло мертвого чоловіка і чи зможе вона незабаром знову сміятися, чи у холодній величі відвернутися від життя.

Українка або помре від свого болю, або й тоді, коли її волосся вже давно посивіє, все ще буде оплакувати темні кучері свого милого. Польська пані, що бачила, як її син загинув у боротьбі за польську справу, повернулася, ще у повному блиску її вроди, у самотнє помістя і прожила довге спокійне життя бідної хворої страдниці. Відома малоросійська письменниця незадовго після смерті своїх дітей пішла за ними в могилу.

Якщо темперамент повинен показувати приблизну температуру людської природи, то у польки він жвавий, але без того, щоб бути пристрасним. Полька є холодною, її афекти — це афекти не сильні і нетривалі. Вона виявляє безтурботну, легковажну істоту і як експресивно вона проявляється!

Вона не має жодного співчуття до своїх власних поривань — знає, як їх впорядкувати, як зберігати чоловічу дисципліну, ніби Валлєнштайн, впровадити керівництво, як Наполеон. Українка, на противагу цьому, має спокійне достоїнство іспанки. Її хода, її рухи, мова та її дії спокійні, завжди видаються розважливими, вона спостерігає і при тому є такою ж пристрасною, як іспанка, вона любить і ненавидить всією душею, але без фраз і роздумів, її афекти виникають з її вдачі, вони є такими різкими і стихійними, бо фантазія безперервно дає їм поживу.

Коли б хтось хотів назвати польку суб'єктивною, то фантазія українки є в найвищий мірі предметною і поетичною. Обидві відтворюють швидко, але коли перша концентрує всі предмети, образи, що западають їй в душу, як у фокусі лінзи, то друга відбиває їх подібно до гарного дзеркала — чисто і чітко.

Полька веде розмову, як у французькому салоні, українка розповідає з природною правдивістю якогось Тургенєва, якогось Гоголя. Полька іскриться душею, вона як вістря, кожний вислів — якийсь каламбур, кожний рух — якась епіграма, її дух — це рапіра. Блискучі випади, тонкий розум, витончений такт, люб'язна розпущеність при повному володінні собою роблять цю жінку настільки ж чарівною, настільки й небезпечною. Полька грає свою роль в житті так, як вона собі її створює, українка — як вона вміє поводитися з іншими, вона практичний домашній філософ. Вона має багато ідей. Якщо полька має талант виставляти свою персону у вигідному світлі, панувати над ситуацією, є винахідливою у здійсненні своїх намірів, то українка вміє розуміти чуже, вона є спостережливою, має знання людської натури, вона не може бути перевершеною у проникливості, у глузді та вирозумінні. Так як вона наскрізь бачить чуже горе, так заглиблюється у власну натуру, і за знанням людей йде знання самої себе. А то гірке і сумне пізнавання.

Багаті на таланти полька та українка у Галичині беруть активну участь у громадському житті, вони є просто надокучливими дилетантками, вони мають вплив, якого заслужили, бо мають дар його здійснювати — мають добру освіту.

Поряд з рідною мовою вони, звичайно, говорять дуже добре по-французьки, по-німецьки, а в новіших часах, нерідко й по-англійськи. вони читають Вольтера й Віктора Гюго, Шекспіра і Маколі в оригіналі, вони захоплюються своїми Міцкевичем і Лелевелем, Квіткою і Шевченком, але не заглиблюються в літературу.

Їхнє виховання — вже інше, вони вчаться одночасно і читати, і їздити. Сувора школа матері, салону, верхової їзди, запальний народний танець дають їм одночасно і грацію і енергію. Вони можуть загнати лисицю і виконати якусь з сонат Бетховена.

Вони розсилають гостроти з такою ж смертоносною впевненістю, як і кулі з пістоля. Звичайно, відіграють вони свою роль і в літературі. Жодна з обидвох націй не має письменниці з генієм якоїсь Жорж Занд, але вони можуть їх сподіватися, бо їхні жінки поряд з талантом виявляють відчуття природи, ті людські почуття, ту творчу наївність, яка на Заході вже втрачена. Впадає в очі, як тут жінки зберігають хист, зокрема, до літературних творів.

Музичний талант слов'ян — національна риса характеру — найбільше виявляється в українки. Її чудові, часто глибоко меланхолійні, дико веселі народні пісні значно перевершують польські.

У рідких випадках обидві є придатливі для сцени. Малоросійський театр стоїть ще дуже на низькому рівні, щоб його можна було порівнювати із західноєвропейським, але польська драма — високого рівня, і польська вистава на свіжому повітрі, душа якої — полька, є рівновартісною французькій.

У житті своєї країни, свого народу галицькі жінки беруть активну і палку участь. Патріотизм українки не піднявся до якихось блискучих чинів, але під час більше, ніж 300-літніх страждань під пануванням Речі Посполитої, — з непохитним терпінням, з непорушною любов'ю до своєї національності, у спротиві до польських домагань він зберігся в подиву гідний спосіб. Через пісню і слово вона влила в душу босоногого хлопчини ненависть та завзятість, на Поділлі, на Україні та в Галичині вона врятувала русинську національність. Супроти неї полька є аристократкою. Вона має щось від суверена. У українки, на противагу, ідеї свободи та рівності знаходяться в крові. Вона є демократкою, а в релігійних справах має нахил до сумнівів.

Полька-католичка є побожною чи легковажною і закінчує врешті-решт святенництвом. Відданість русинки має інші мотиви. Церква довгий час була останнім притулком її національності. Нарешті, східнослов'янський світогляд про мізерність буття, про неминучість, з якою все відбувається, про вороже протиставлення природи і людини, про рівність та людську любов, відповідає первісним ідеям християнства, які найбільший мислитель нової доби Шопенгауер філософськи пояснив і розвинув.

Яким би особливим не було слов'янське життя на Сході, його найбільшою особливістю є стосунки мужчини і жінки. Тут вони є прямою протилежністю Заходові. Жінка стоїть вище мужчини. Не в сенсі романсько-германського пошанування, яке відгороджує жінку через ідолопоклонницький культ, немов якогось азіатського деспота. Жінка на слов'янському Сході стоїть не на вівтарі, але й не є полонянкою "святинь дому". Вона перебуває у вирі життя і керує. Це видається тут природним. Один відомий німецький етнограф каже: "Коли правильним є те, що у романських народів статі рівні, у германських — жінка стоїть нижче від мужчини, то у слов'ян жінка мужчину перевищує".

Тут немає якоїсь слабкої статі. Жінка повсюдно стоїть з мужчиною на рівній нозі — вдома, в товаристві, у громадському житті. Мужчина звичайно схильний розглядати жінку, як свою власність, тут не знайдете й сліду від цього. Вона віддається мужчині з кохання, як рівна, на рівних умовах. Цього вона дотримується і в шлюбі. У неї немає жодного обов'язку, який мужчина не знав би так само. Жінка залишить мужчину з наймізернішої причини, бо вона знає, що збереже своє становище у суспільстві. Розлучена жінка є тут типовою в суспільстві, на сцені, в поезії. Вона вільна, як і мужчина, але без того, щоб втрачати привілеї своєї статі. Вона приймає своїх друзів, є центром салону, клубу, літературного товариства. Сприятливе становище, яке вона має, як розлучена жінка, дає їй почуття власної гідності, з яким вона вступає у шлюб. Вдома вона господиня, в товаристві вона задає тон. Завдяки їй все життя її народу зберегло свої витончені і в той же час прості форми, оту радісну грацію, якої вона ніколи не втратить, — ні на полюванні, ні у ляндтагу. Жінка є всюди, де є мужчина, і всюди зберігає свої манери і звичаї. Ця риса властива не лише вищим верствам. Треба бачити гуцула, коли він гірською стежкою за вуздечку зводить вниз коня своєї дружини. Галицький селянин є під владою своєї жінки. Поляк рішуче співає в народній пісні: "Не піду з шинку більше додому, бо вдома дістану стусанів".

Для прикладу згадаймо доньку одного галицького священика Лісовського. Ота Роксоляна, яку Расін прославляє у "Баязеті". та слов'янка, що зробила своїм рабом Сулеймана Великого і була піднесена до його дружини.

Ось це і є основні риси, якими ми завершуємо жіночі образки польки та русинки в Галичині. У лоні цих жінок лежить майбутнє їх народу. Правильно каже одухотворена Дора д'Істріа: "Романці найдотепніші, германці — наймудріші, слов'яни — наймолодші: а юність — це велика перевага".

Редагований переклад Івана Герасима