Життєва філософія кота Мура - Сторінка 19

Але мене почав мучити голод, і я аж тепер з глибоким жалем згадав про доброго майстра Абрагама, з яким мене розлучила гірка доля. Як же його знов знайти? Я тужливо озирнувся навкруги і, не побачивши ніякої можливості відшукати дорогу додому, залився невтішними слізьми.

Та все ж таки мені знов сяйнув промінчик надії, коли я помітив на розі вулиці молоду, привітну дівчину, що сиділа біля невеличкого столика, закладеного апетитними ковбасками й хлібом. Я поволі рушив до неї. Вона всміхалася мені назустріч, і, щоб показати їй свою вихованість і галантність, я вигнув спину високою, вишуканою дугою. Тепер дівчина засміялася вголос. "Нарешті я знайшов шляхетну душу й співчутливе серце! О небо, які це ліки на мої зранені груди!" — так я собі думав, дістаючи зі столика одну ковбаску. Але враз дівчина зарепетувала, і якби те поліно, що вона шпурнула, було в мене влучило, то мені вже ніколи не довелося б ласувати ні тією ковбаскою, яку я взяв, вірячи в прихильність і людяність дівчини, ні жодною іншою. Я натужив останні, сили і дременув від лиходійки, що гналася за мною. Мені пощастило втекти, і врешті я знайшов місце, де спокійно з'їв ту ковбаску.

Після того скромного обіду мені стало веселіше на душі, а оскільки ще й сонце добре пригрівало на моє хутро, я відчув, що на цій землі все-таки непогано жити. Та коли потім настала холодна волога ніч, а я не знайшов собі такої м'якої постелі, як мав у свого доброго господаря, коли я другого ранку прокинувся закляклий з холоду й мені знов почав дошкуляти голод, мене опанував смуток, що межував з відчаєм.

— Оце й є той світ, — так я вголос виливав свій жаль, — оце й є той світ, до якого ти прагнув зі свого рідного даху? Світ, де ти сподівався знайти доброчесність, мудрість і високу моральність? О, ці черстві варвари! В чому полягає [388] їхня сила, як не в штурханах? У чому їхній розум, як не в кпинах і знущанні? В чому полягають усі їхні вчинки, як не в заздрісному переслідуванні чутливих душ? О геть, геть із цього світу, повного лицемірства й брехні! Прийми мене в свої прохолодні обійми, любий, рідний льоху! О горище, о грубо, о моя мила самотносте, до тебе лине моє зболене серце!

На думці в мене було тільки моє лихо, моє безнадійне становище. Я заплющив очі й невтішно заплакав.

І враз до вух моїх долинув знайомий голос:

— Муре, Муре, любий друже, як ти тут опинився? Що з тобою сталося?

Я розплющив очі — переді мною стояв юний Понто.

Хоч як тяжко образив мене Понто, його несподівана поява дуже мене втішила. Я забув про кривду, що її зазнав від нього, й розповів йому, яка зі мною сталася халепа. Обливаючись слізьми, я змалював своє смутне, безпорадне становище й закінчив тим, що я смертельно голодний.

Але Понто, замість поспівчувати мені, як я сподівався, весело зареготав.

— Ну, й чи ти не заплішений дурень, любий Муре? — мовив він. — Спершу ти сідаєш у карету, в яку тебе ніхто не просить, тоді засинаєш, лякаєшся, коли та карета рушає, вискакуєш із неї на людну вулицю, безмежно дивуєшся, що тебе, який далі, ніж за свої двері, майже не висовував носа, ніхто там не знає, що через твої безглузді витівки тобі всюди перепадає, а до всього ти ще й виявляєшся таким бевзем, що не можеш знайти дороги до свого господаря. Бачиш, друже мій Муре, ти завжди хвалився своїми знаннями, своєю освіченістю, завжди гнув переді мною кирпу, а тепер ось сидиш тут самітний, невтішний, і всіх блискучих вартостей твого розуму не вистачає, щоб навчити тебе, як заспокоїти свій голод і як відшукати господаря. І коли той, на кого ти дивився згорда, тепер не допоможе тобі, ти врешті помреш жалюгідною смертю, і жодна жива душа не згадає твоєї вченості, твого хисту й жоден з тих поетів, яких ти вважав своїми приятелями, не поставить каменя з дружнім "Ніс jacet" (1) на те місце, де ти загинеш тільки зі своєї непередбачливості. Тепер ти розумієш, що я також погасав по школі і не згірше за когось іншого можу вліпити в свою мову крихту латини. Але ж ти голодний, сердего, і найперше треба тебе нагодувати. Ходи зі мною. [389]

(1) Тут спочиває (лат.).

Юний Понто підстрибом побіг попереду, а я понуро поплентався за ним, геть пригнічений його словами, які на голодний шлунок здалися мені досить слушними. Та як же я перелякався, коли

(А. м.) видавця цих аркушів найдужче втішило те, що йому пощастило відразу ж дізнатися про зміст дивної розмови Крейслера з маленьким таємним радником. Це дало йому змогу намалювати тобі, любий читачу, бодай кілька картин з ранньої молодості цього химерного чоловіка, біографію якого видавець до певної міри зобов'язаний написати, і він гадає, що ці картини за своїм малюнком і колоритом досить характерні й значущі. Принаймні після всього, що Крейслер розповів про тітку Фюсхен та її лютню, ніхто вже не сумніватиметься в тому, що музика з її солодкою тугою і райським блаженством увійшла хлопцеві в груди і зрослася там з тисячами жил, тому й не дивно, що з тих грудей від найменшої рани відразу ж рине гаряча кров.

Дві обставини з життя улюбленого капельмейстера особливо цікавили згаданого видавця й не давали йому спокою. А саме: як майстер Абрагам потрапив у їхню родину та в який спосіб впливав на малого Йоганнеса і що за катастрофа викинула чесного Крейслера зі столиці й обернула на капельмейстера, ким він, власне, й мав бути від самого початку, — зрештою, ми повинні покладатись на вічну силу, яка кожного в слушний час поставить на відповідне місце. Видавцеві про це стало багато що відоме, о читачу, і він усім цим зараз поділиться з тобою.

По-перше, немає ніякого сумніву в тому, що в Генієнес-мюлі, де народився й виховувався Йоганнес Крейслер, справді жив чоловік, манери і вчинки якого здавалися дивними і незвичайними. Взагалі містечко Генієнесмюль споконвіку було справжнім раєм для всіляких диваків, і Крейслер зростав в оточенні химерних постатей, які мали на нього тим більший вплив, що він, принаймні в дитинстві, зовсім не спілкувався зі своїми однолітками. Той чоловік мав таке саме прізвище, як відомий гуморист, бо звався він Абрагам Лісков і був органним майстром. Свій фах він інколи глибоко зневажав, а інколи вихваляв понад усяку міру, тож невідомо було, якої він насправді про нього думки.

Як розповідав Крейслер, у його родині завжди говорили про пана Ліскова з великою пошаною. Називали його найздібнішим з усіх митцем і шкодували тільки, що своїми безглуздими примхами та шаленими витівками він кожного [390] відлякує від себе. Як великим щастям, часом хвалився той чи той, що пан Лісков навідувався до нього, натягав нові струни на фортепіано й настроював його. Але й про його фантастичні витівки також багато розповідали, і ті розповіді справили на малого Йоганнеса таке враження, що він, ще не знаючи майстра, склав собі про нього цілком певне уявлення. Він прагнув побачити його, і коли дядько якось сказав, що пан Лісков, мабуть, прийде полагодити старе фортепіано, щоранку питав, коли той нарешті з'явиться. Ця хлопцева цікавість до незнайомого органного майстра перейшла в найглибшу святобливу пошану, коли він у соборі, куди дядько ходив не часто, вперше почув могутні звуки великого, чудового органа і коли дядько сказав, що той прегарний інструмент зробив не хто інший, як пан Абрагам Лісков. Від тієї миті зник той образ пана Ліскова, який Йоганнес створив у своїй уяві, а на його місці постав зовсім інший. На думку хлопця, пан Лісков мав бути високим, показним і вродливим чоловіком з чистим, дзвінким голосом, а насамперед він мав носити сливового кольору сурдут із широкими золотими галунами, якого носив його хрещений батько, радник комерції, — а до розкішного вбрання свого хрещеного батька малий Йоганнес ставився з найбільшою повагою.

Одного дня, коли дядько з Йоганнесом стояли біля відчиненого вікна, вулицею швидко промчав маленький, худорлявий чоловік у ясно-зеленому сукняному каптані, широкі закавраші якого дивно метлялись на вітрі. На щедро напуд-рованій перуці войовниче здіймався трикутний капелюшок, а на спині метлялась надто довга кіска. Він ступав так твердо, що бруківка під ним аж гула, і за кожним другим кроком ще й пристукував довгою іспанською паличкою, яку тримав у руці. Поминаючи вікно, чоловік пронизав дядька поглядом чорних, мов смола, блискучих очей, але не відповів на його вітання. По всьому тілі в малого Йоганнеса пройшов холодний дріж, і водночас йому здалося, що треба посміятися з того чоловіка, і він тільки тому не сміявся, що йому здавило щось груди.

— Це пан Лісков, — мовив дядько.

— Так я й гадав, — відповів Йоганнес, і, може, то була й правда.

Пан Лісков не був високим, показним чоловіком, він не носив сливового кольору сурдута з золотими галунами, як Иоганнесів хрещений батько, радник комерції, та хоч як [391] дивно, хоч як неймовірно, але пан Лісков виявився саме таким, яким хлопець уявляв собі його до того, як почув орган у соборі. Не встиг ще Йоганнес отямитись від свого враження, схожого на раптовий переляк, як пан Лісков зненацька спинився, повернув назад, твердо вистукуючи підборами по бруківці, підійшов до вікна, низько вклонився дядькові й побіг далі, голосно сміючись.

— Хіба ж так личить, — мовив дядько, — хіба ж так ли-чить поводитись поважній людині, тямущій у науках, привілейованому органному майстрові, зараховуваному за його хист до митців, що їм закони князівства дозволяють носити шпагу? Хіба ж не здасться будь-кому, що він із самого ранку добре заглянув до чарки або втік із божевільні? Але я знаю, тепер він неодмінно прийде й полагодить фортепіано.

Дядько не помилився. Пан Лісков прийшов другого ж таки дня, проте, замість лагодити фортепіано, захотів, щоб малий Йоганнес щось йому заграв. Хлопця посадовили на стілець, підклавши кілька книжок, пан Лісков став навпроти нього, біля вужчого кінця фортепіано, сперся обома руками на інструмент і втупився в обличчя малого, від чого той так бентежився, що без кінця спотикався на менуетах і аріях зі старого нотного зшитка. Міна в пана Ліскова була поважна, та раптом хлопець пірнув униз і опинився під фортепіано, а органний майстер, що одним махом вибив йому стільчика з-під ніг, зайшовся гучним сміхом. Засоромлений хлопець видобувся на світ божий, та пан Лісков уже сів на його місце біля фортепіано, витяг молоток і заходився так немилосердно стукати по інструментові, наче хотів розбити його вдрузки.

— Чи ви здуріли, пане Лісков? — закричав дядько.