Життєва філософія кота Мура - Сторінка 41

Про що розмовляли князь із майстром у рибальській хатині, читач ще довідається.

— О, — вигукнув майстер, — о ласкава пані, вас привів до рибальської хатини жвавий розум винахідливої, досвідченої жінки. Як би я, бідолашний, старий, а проте не навчений життям чоловік, утямив щось у всіх цих речах без вашої допомоги? Я саме хотів докладно переповісти вам усе, що мені довірив князь, але тепер уже в цьому нема потреби, бо [487] вам і так усе відомо. Може, ви, ласкава пані, визнаєте мене гідним того, щоб розповісти мені все, як на сповіді, — ану ж воно виявиться не таким страшним, як здається.

Майстрові Абрагаму так добре вдався тон простодушної довіри, що Бенцон, хоч яка була кмітлива, не відразу з'ясувала для себе, чи він з неї глузує, чи говорить щиро, і, розгубившись, випустила нитку, яку була спіймала і з якої могла зв'язати небезпечну петлю на майстра. Отож і вийшло, що вона, марно шукаючи потрібних слів, застигла на мості, немов чарами позбавлена мови, і втупила очі в озеро.

Якусь мить майстер тішився її мукою, та скоро думки його звернулися до подій цього дня. Він добре знав, що Крейслер перебував у самому їхньому осередді; думка про втрату найдорожчого приятеля сповнила його серце глибокою тугою, і в нього мимоволі вихопилося:

— Бідолашний Йоганнес!

Бенцон рвучко обернулась до нього і сказала з несподіваним запалом:

— Як, майстре Абрагаме, невже ви такі немудрі, що повірили в Крейслерову загибель? Хіба закривавлений капелюх щось доводить? І що його могло так раптово навести на цю страхітливу думку — накласти на себе руки? А крім того, його ж би тоді знайшли.

Майстер неабияк здивувався, що Бенцон говорила про самогубство, коли начебто просилась зовсім інша підозра. Та не встиг він щось відповісти, як радниця повела далі:

— Тим краще, що він десь дівся, той бідолаха, який усюди, хоч би де з'явився, сіє лихо й колотнечу. Його запальна, нестримна вдача, його злість — інакше я не можу назвати його хвалений гумор — заражають кожну чутливу душу, і потім вона стає іграшкою в його жахливій грі. Якби глумлива зневага до узвичаєних стосунків, ба навіть уперте заперечення всіх загальновживаних форм тих стосунків свідчило про розумову перевагу, то нам треба було б стати навколішки перед цим капельмейстером, але хай він краще дасть нам спокій і не повстає проти всього, що нам підказує тверезий погляд на реальне життя і що ми визнаємо за основу свого щастя. А тому хвалити бога, що він зник, і я сподіваюся, що більше ніколи його не побачу.

— А проте, — лагідно озвався майстер, — а проте ви колись були приятелькою мого Йоганнеса, пані раднице, дбали про нього в лиху, критичну пору його життя й самі спрямували його на той шлях, з якого його змусили звернути саме ті [488] узвичаєні стосунки, які ви так палко бороните. Чому ви так раптово напали на мого доброго Крейслера? Який ґандж виявили ви в його душі? Хіба його можна ненавидіти за те, що в перші ж хвилини, коли випадок закинув його в нове оточення, життя поставилось до нього вороже, що йому загрожував підступ, що за ним скрадався італійський бандит? Почувши ці слова, радниця помітно здригнулася.

— Що за пекельну думку, — мовила вона тремтячим голосом, — що за пекельну думку плекаєте ви в своїх грудях, майстре Абрагаме? Але якщо так воно й сталося, якщо Крейслер дійсно загинув, то це була справедлива помста за наречену, яку він занапастив. Внутрішній голос підказує мені, що це тільки через Крейслера князівна опинилася в такому страшному стані. Він безжально натягав тендітні струни в душі хворої, аж поки вони лопнули.

— Коли так, — уїдливо заперечив майстер Абрагам, — коли так, то виходить, що той італійський дженджик дуже швидкий на руку, бо помста випередила самий злочин. Адже ви, ласкава пані, чули все, про що ми розмовляли з князем у рибальській хатині, отже, вам відомо, що князівна Гедвіга задубіла і втратила мову саме тієї хвилини, коли в лісі пролунав постріл.

— І справді, — сказала Бенцон, — можна повірити у всі ті химеричні вигадки, якими нас тепер частують, — у передавання думок на відстані й таке інше. А проте я ще раз кажу: хвалити бога, що він зник, а стан князівни може змінитися і зміниться. Доля прогнала порушника нашого спокою і... Ну скажіть самі, майстре Абрагаме, хіба душа нашого приятеля не була роздерта до такої міри, що він уже довіку не знайшов би в цьому житті миру і спокою? Тож якщо навіть припустити, що...

Радниця не докінчила своєї фрази, але майстер Абрагам відчув, що гнів, який він досі насилу стримував, раптом спалахнув у його душі.

— Що ви всі маєте проти Йоганнеса? — вигукнув він, підвищивши голос. — Яку він вам кривду вчинив, що ви позбавляєте його притулку, бодай маленького місця на цій землі? Ви не знаєте? Ну, то я вам скажу. Крейслер, бачите, не належить до вашого кола, він не розуміє вашої порожньої мови, стілець, якого ви підставляєте йому, щоб він посидів серед вас, надто малий і тісний. Він анітрохи не подібний до вас, і це вас сердить. Він не визнає вічними ті угоди, які ви уклали між собою, щоб будувати за ними своє [489] життя, він навіть вважає, що ви, опановані облудною маною, зовсім не бачите справжнього життя й що ваше величання своєю уявною владою в царстві духу, яке насправді закрите для вас сімома замками, просто сміховинне, — і все це ви звете злістю. Він понад усе любить жарт, викликаний глибоким розумінням людської натури, і той жарт можна назвати найкращим дарунком природи, яка черпає його із свого найчистішого джерела. А ви статечні, поважні люди, зовсім не схильні жартувати. В ньому живе дух справжньої любові, та хіба він зігріє навіки закоцюбле серце, де ніколи не жевріла іскра, з якої той дух зміг би роздмухати полум'я? Ви не любите Крейглера, бо вам неприємне те почуття переваги, якої ви не можете визнати за ним, бо він вас лякає як людина, думки якої спрямовані на вищі речі, ніж ті, що відповідають вашому вузькому колу.

— Майстре, — глухо мовила Бенцон, — майстре, запал, з яким ти борониш свого приятеля, завів тебе надто далеко. Ти хотів зачепити мене за живе? Ну що ж, ти домігся свого, бо збудив у мені думки, які довго, дуже довго були приспані! Ти кажеш, що моє серце заклякло навіки? А може, й до нього колись ласкаво озивався дух кохання, знаєш ти це чи ні? Може, я саме в тих узвичаєних життєвих стосунках, які так зневажав ексцентричний Крейслер, знайшла втіху і спокій? І взагалі, чи не здається тобі, старий чоловіче, який, мабуть, також настраждався на своєму віку, що бажання піднятися над цими узвичаєними стосунками й наблизитись до світового духу, обдуривши свою власну природу, — дуже небезпечна гра? Я знаю, Крейслер мене вважає холодною і бездушною, втіленням житейської прози, і ти тільки повторюєш його думку, називаючи мене закоцюблою, але чи ви коли пробували прозирнути крізь цю кригу, що давно стала для моїх грудей захисним панциром? Для чоловіків кохання — ще не все життя, а тільки його вершина, з якої ще ведуть униз надійні шляхи, для нас же найвища, осяйна мить, що творить і формує все наше буття, — це мить першого кохання. Якщо лиха доля захоче, щоб нас поминула ця мить, у слабкої жінки все життя йде шкереберть, вона приречена на сіре, безрадісне животіння, а сильніша духом жінка, напруживши всю свою силу, повстає проти долі і саме в звичайних життєвих стосунках знаходить ту рівновагу, що дає їй мир і спокій. Послухай же, мій старий звинувачу, — тут, серед нічної пітьми, що ховає моє визнання, я розповім тобі все! Коли настала та мить у моєму житті, коли [490] я побачила того, хто запалив у мені полум'я найглибшого кохання, на яке лише здатне жіноче серце, я стояла перед олтарем із тим самим Бенцоном, що став для мене потім найкращим у світі чоловіком. Його цілковита нікчемність дала мені все, що я тільки могла побажати для спокійного життя, і жодна скарга, жоден докір ніколи не злетів з моїх уст. Я обмежила себе вузьким колом звичайних обов'язків, і якщо навіть у цьому колі потім траплялось дещо таке, що непомітно зводило мене на манівці, якщо декотрі свої вчинки, які можна вважати недозволеними, я виправдую лише тиском скороминущих обставин, то звинуватити мене має право хіба що та жінка, яка, так само як і я, витримала тяжку боротьбу й остаточно відмовилась від будь-якого вищого щастя, хай навіть воно — тільки облудна, солодка мрія. Зі мною познайомився князь Іреней... Та я краще мовчатиму про те, що давно минуло, говорити ще варто хіба про теперішнє. Я дозволила тобі заглянути в свою душу, майстре Абрагаме, і тепер ти знаєш, чому я боюся втручання будь-якого чужого, незвичайного елемента, при тому становищі, що тут склалося, чому я вважаю таке втручання загрозливим. Моя власна доля в ту фатальну пору мого життя постає переді мною і глузливо всміхається, мов страхітливий, застережний привид. Я повинна врятувати тих, хто мені дорогий, і в мене є свої плани. Майстре Абрагаме, не ставайте мені на заваді, а якщо ви хочете почати зі мною боротьбу, то глядіть, щоб я не розладнала ваші найхитріші штуки!

— Нещасна жінко, — мовив майстер Абрагам.

— Ти звеш мене нещасною? — обурилась Бенцон. — Мене, яка зуміла побороти лиху долю і там, де, здавалося, все вже було втрачене, знайти мир і спокій?

— Нещасна жінко, — знов сказав майстер Абрагам тоном, що свідчив про його глибоке хвилювання, — бідолашна, нещасна жінко! Ти гадаєш, що знайшла спокій і вдоволення, і не здогадуєшся, що розпука, немов той вулкан, вивергла з твоєї душі весь жар, усе полум'я і тепер там лишився самий лише мертвий попіл, на якому ніщо вже не виросте й не розквітне. І в своєму впертому засліпленні ти вважаєш той попіл за родючу ниву життя, з якої ще сподіваєшся зібрати врожай. Ти хочеш збудувати майстерну будівлю на підвалині з каменю, який розтрощила блискавка, і не боїшся, що вона завалиться тієї миті, коли барвисті стрічки вінка, яким провіщають перемогу будівничого, весело зама-ють на вітрі? Юлія, Гедвіга, — я знаю, це для них були зіткані [491] ті спритні плани! Нещасна жінко, гляди, щоб те згубне почуття, те зло, яке ти дуже несправедливо приписуєш моєму Йоганнесові, не вихопилося з глибини твоєї власної душі і твої мудрі плани не виявились пекельним бунтом проти того щастя, якого ти не зазнала сама і якого тепер хочеш позбавити своїх ближніх.