Життєва філософія кота Мура - Сторінка 59

Тоді Муцій попросив її лапи, і вона її радо віддала йому; те, що він жодним словом не згадав про своє одруження, робило йому честь і свідчило про його делікатність. Отже, ті веселі наївні кішечки доводились Міні лише зведеними сестрами.

— О Муре, — ніжно мовила Кицькиць, розповівши мені про все це, — о Муре! Ваше чуйне серце помилилося тільки в почутті, яке його переповнює. Це любов найніжнішого батька, а не палкого коханця прокинулась у ньому, коли ви [568] побачили нашу Міну. Нашу Міну! О, яке солодке слово! Невже, почувши його, ви можете лишитись байдужим. Муре? Невже у вашому серці згасло все почуття до тієї, яка так щиро вас кохала і — о небо! — й тепер ще кохає, бо вона була б вам вірною до смерті, якби не втрутився інший і не звів її своїм гидким мистецтвом спокусника! О слабкосте, твоє наймення — кішка! Так думаєте ви, я знаю, та хіба не в тому полягає чеснота кота, щоб прощати слабку кішку? Муре, ви бачите мене згорбленою, невтішною після втрати третього ніжного чоловіка, але в цій невтішності знов спалахує кохання, що було моїм щастям, моєю гордістю, моїм життям! Муре, вислухайте моє визнання, я й досі кохаю вас і думала знов з вами одружи...— Сльози не дали їй докінчити.

Вся ця сцена була для мене дуже прикра. Міна також сиділа поряд, бліда і гарна, мов перший сніг, що часом восени цілує останні квітки й відразу стає гіркою водою.

(Зауваження видавця. Муре! Муре, знов плагіат! У "Дивовижній історії Петера Шлеміля" герой книжки змальовує свою кохану, яку також звуть Міна, цими самими словами).

Я мовчки розглядав їх обох, матір і дочку, й ця остання здавалась мені незрівнянно кращою, а оскільки закони нашого роду ніколи не вважали близьку спорідненість перепоною до одруження... Мабуть, я зрадив себе поглядом, бо Кицькиць, здається, вгадала мої найпотаємніші думки.

— Варваре! — крикнула вона, швидко підскочила до Міни й міцно пригорнула її до своїх грудей. — Варваре! Що ти хочеш вчинити? Як, невже ти міг би знехтувати це закохане серце і до одного злочину додати ще й другий?

Хоч я зовсім не розумів, яким злочином Кицькиць коле мені очі і які має до мене претензії, та все ж таки, щоб не псувати радощів, якими закінчились поминки, вирішив зробити гарну міну при поганій грі. Отож я запевнив до нестями розлючену Кицькиць, що мене ввела в оману тільки невимовна подібнідть Міни до матері і в моєму серці, мабуть, спалахнуло те саме почуття, яке я лелію до неї, все ще прекрасної Кицькиць. Вона відразу витерла сльози, сіла поруч зі мною й завела таку щиру розмову, ніби між нами не було ніяких чвар. До того ж юний Гінцман запросив чарівну Міну танцювати, тож можна уявити, в якому неприємному, нестерпному становищі я опинився.

На щастя, староста Пуф нарешті забрав Кицькиць на останній танок, а то б вона могла запропонувати мені ще й [569] не таке. Я тихенько вшився з льоху нагору, думаючи: "Завтра буде видніше!"

Ці поминки я вважаю поворотним моментом у своєму житті: ними завершились місяці мого навчання й почалося нове життєве коло.

(А. м.) спонукало Крейслера рано-вранці податися в покої абата. Він застав велебного отця за роботою: той саме сокирою і долотом розбивав велику скриню, в якій, судячи з її форми, була, мабуть, запакована картина.

— О, добре, що ви нагодилися, капельмейстере! — вигукнув назустріч Крейслерові абат. — Допоможете мені в цій марудній роботі. В скриню вгатили стільки цвяхів, ніби хотіли забити її навіки. Вона прислана просто з Неаполя, і в ній лежить картина, яку я хочу тим часом повісити в своєму кабінеті й не показувати братам. Тому я не покликав нікого на допомогу, але вам доведеться попрацювати, капельмейстере.

Крейслер також узявся до скрині, й невдовзі вони ви-тягли з неї велику гарну картину в розкішній позолоченій рамі. Крейслер неабияк здивувався, побачивши, що місце над маленьким олтарем в абатовому кабінеті, де висіла чудова картина Леонардо да Вінчі, яка зображала святу родину, тепер було порожнє. Абат вважав те полотно одним із найкращих у своїй багатій колекції давніх майстрів, а проте цей шедевр мав звільнити місце новій картині, незвичайну красу, але й безперечну новітність якої Крейслер відзначив з першого погляду.

Абат і Крейслер насилу закріпили картину на вмурованих у стіну гвинтах. Потім абат відійшов, вибрав місце, з якого картину видно було в найкращому освітленні, й почав розглядати її з таким щирим задоволенням, з такою відвертою радістю, ніби, крім справді дивовижної майстерності, картина була йому цікава ще чимось. На ній було зображене чудо. Осяяна небесним світлом Свята Діва тримала в лівій руці стебельце лілеї, а вказівним та середнім пальцями правої руки торкалася голих грудей якогось юнака, і видно було, як з відкритої рани з-під її пальців великими краплями скапувала кров. Юнак ледь підвівся на постелі, де лежав простягнений, — мабуть, він прокидався зі смертельного сну. Очі в нього ще були заплющені, але ясна усмішка, яка осявала його прегарне обличчя, свідчила, що він бачить Святу Матір у блаженному сні: вона стишує біль його ран і смерть уже не має влади над ним. Кожного знавця захопила б бездоганність малюнка, вдале розміщення групи, правильний [570] розподіл світла й тіні, чудово виписаний одяг, незвичайної краси постать Марії, а особливо природність кольорів, що здебільшого не дається новітнім митцям. Але найяскравіше, як завжди в справжнього художника, найпереконливіше його геній виявився у незрівнянному виразі облич. Марія була найвродливіша, найчарівніша жінка, яку собі можна уявити, а проте її високе чоло мало на собі печать владної небесної величі, а темні очі променіли лагідним світлом неземної добрості й милосердя. Небесний захват у юнака, що знов прокидався до життя, митець також віддав з дивовижною силою творчого натхнення. Крейслер і справді не знав жодного твору новітніх часів, який можна було б поставити поряд з цією прекрасною картиною. Він сказав про це абатові, докладно спиняючись на її окремих чудових деталях, а наостанці додав, що навряд чи сучасні митці створили щось досконаліше.

— На це, — сміючись, відповів абат, — на це є вагома причина, а яка — ви зараз дізнаєтесь, капельмейстере. Дивна річ діється з нашими молодими художниками. Вони вчаться, вчаться, винаходять, рисують, створюють величезні картони, а кінець кінцем у них виходить щось мертве, застигле, неспроможне ввійти в життя, бо воно саме не живе. Замість старанно копіювати твори давнього великого майстра, якого вони вибрали собі за приклад і взірець, і таким чином збагнути його самобутній дух, вони хочуть і собі швидко стати майстрами й малювати так самостійно, як і.він, але через це тільки по-дитячому переймають другорядне, виставляючи себе в смішному вигляді, мов той, хто, бажаючи зрівнятися з великою людиною, намагається покашлювати, гаркавити чи ходити згорбленим, як вона. Нашим молодим художникам бракує справжнього натхнення, що єдине може видобути з душі митця картину, поставивши її перед його очима в усій повняві життєвої правди. Видно, скільки з них надаремне мучаться, щоб нарешті осягти той піднесений настрій душі, без якого не можна створити жодного твору мистецтва. Але те, що вони, сердешні, вважають справжнім натхненням, яке підносило ясний, спокійний дух давніх майстрів, — тільки дивна суміш гордовитого захоплення своїми власними задумами і боязких, виснажливих потуг ні в чому, навіть у найменших дрібницях, не відступати від давніх взірців. Отож часто виходить, що образ, сам собою живий, образ, який мав би жити ясним, радісним життям, обертається у відразну гримасу. Наші молоді художники не можуть [571] чітко й переконливо відтворити на полотні ті образи, що постають у їхній душі, і стається це, мабуть, чи не тому, що, незважаючи на всю свою вправність, вони погано віддають кольори. Одне слово, вони щонайбільше добрі рисувальники, але зовсім не вміють малювати. Бо неправда, що знання фарб і вміння послуговуватись ними втрачене навіки й що молодим художникам бракує працьовитості. Щодо першого, то цього просто не може бути, адже мистецтво живопису від початку християнства, коли воно вперше стало справжнім мистецтвом, ніколи не припинялось у своєму поступі, а завжди майстер і учень утворювали безперервний рухомий ланцюг, і хоч зміна ланок поступово привела до відхилень від справжнього мистецтва, вона не могла вплинути на успадкування технічної майстерності. А щодо працьовитості, то нашим митцям можна закинути швидше надмір її, ніж брак. Я знаю одного молодого художника, який, коли картина в нього досить добре виходить, доти її перемальовує, доки все зникне в тьмяному олов'яному тоні, і, мабуть, аж тоді вона відповідає його внутрішньому задумові, далекому від живого життя.

Гляньте, капельмейстере, ось картина, від якої віє справжнім, прекрасним життям, бо її створило правдиве, благочестиве натхнення. Саме чудо вам зрозуміле. Юнака, що підіймається з постелі, залишили вбивці цілком безпорадним, рокова-ним на смерть. Він — колишній безбожник і блюзнір, що в пекельному шаленстві зневажав церковні заповіді, — тепер від щирого серця попросив у святої діви допомоги, і Небесна Мати Божа зволила збудити його зі смерті, щоб він ще пожив, збагнув свої помилки і з побожною відданістю присвятив себе служінню церкві. Цей юнак, якого небесна вістунка обдарувала ласкою, і є автором картини.

Крейслер висловив абатові свій неабиякий подив з приводу почутої від нього історії і зробив з неї висновок, що чудо, мабуть, сталося в новітні часи.

— Отже, й ви, — мовив абат тихим, ласкавим голосом, — отже, й ви, любий Йоганнесе, дотримуєтесь тієї безглуздої думки, що брама небесної ласки тепер зачинена, ніби співчуття і милосердя в постаті святого, до якого відчайдушно звертається в скруті людина, охоплена страхом загибелі, більше не ходять по світі, щоб явитись стражденному і принести йому спокій і втіху? Повірте мені, Йоганнесе, чудеса ніколи не припинялися, але людське око засліплене гріховним безбожництвом, воно не витримує неземного сяйва [572] неба, тому не може пізнати ласку всемогутнього, коли вона ознаймує про себе видимим знаменням. А проте, любий мій Йоганнесе, найпрекрасніші, найбільші чудеса ста-ються в потаємній глибині людської душі, і ті чудеса вона повинна ясувати, як може: словом, звуком і кольором.