Життєва філософія кота Мура - Сторінка 72

Хто із смертних може передбачити, як наступна хвилина поверне хід подій? Ще недавно я був твердо переконаний, що для добра вашої душі ніщо не може бути корисніше, ніж зречення світу і вступ до нашого ордену. Тепер я думаю інакше і радив би вам, хоч які ви стали дорогі мені й милі моєму серцю, якнайшвидше залишити абатство. Не складіть про мене хибної думки, любий Йоганнесе! Не питайте мене, чому я, всупереч своєму переконанню, скоряюсь волі іншої людини, яка загрожує зруйнувати все, що я з такими труднощами створив. Якби я навіть захотів розповісти вам, що мене спонукало повестись так, а не інакше, ви однаково не зрозуміли б мене, для цього треба бути глибоко втаємниченим у справи церкви. Але все ж таки з вами я можу говорити вільніше, ніж з будь-ким іншим. Отже, знайте, що скоро перебування в абатстві вже не даватиме вам того добродійного спокою, який давало досі, ба навіть високим пориванням вашої душі завдадуть смертельного удару, і монастир стане для вас похмурою, безпросвітною в'язницею. Весь монастирський устрій міняється, волі, що поєднується з благочестивими звичаями, настає край, і в цих стінах скоро запанує невблаганно суворий, понурий дух чернечого фанатизму. О Йоганнесе, ваші чудові гімни більше не підноситимуть наш дух до справжньої високої побожності, хор буде скасований, і скоро ми вже тут нічого не чутимем, крім одноманітних респонзоріїв, які насилу співатимуть хрипкими, фальшивими голосами найстарші з наших братів.

— І все це відбувається за вказівкою зайшлого ченця Кипріяна? — спитав Крейслер.

— Так, — майже тужно відповів абат, опустивши очі, — так, на його бажання, дорогий Йоганнесе, і я не винен, що нічого не можна змінити. Втім, — після короткої мовчанки врочисто додав він, підвищивши голос, — втім, усе, що зміцнює церкву і додає їй блиску, має здійснитися, і ніяка жертва не завелика для цього!

— Хто ж цей високий, всевладний святий, який наказує вам, який самим лише словом здатен прогнати вбивцю, що вчепився мені в горло? — понуро спитав Крейслер.

— Ви, любий Йоганнесе, — відповів абат, — уплутані в таємницю, якої до кінця не знаєте. Та скоро ви довідаєтесь [628] про неї більше, може, навіть більше за мене і довідаєтесь усе це від майстра Абрагама. Кипріян, якого ми тепер ще звемо своїм братом, — один із обраних. Він сподобився вступити в безпосередній стосунок із предвічними силами небесними, і ми вже тепер повинні шанувати в ньому святого. А що стосується того зухвальця, який під час поминальної служби закрався до церкви і схопив вас за горло, то він просто приблудний напівбожевільний циган, наш управитель уже кілька разів наказував дати йому доброї прочуханки за те, що він крав у селян ситих курей по курниках. Щоб вигнати його, якраз не треба було особливого чуда. — Коли абат казав ці останні слова, в кутиках його рота на мить майнула ледь помітна іронічна посмішка і так само швидко зникла.

Крейслєрові стало так прикро на душі, наче його хтось тяжко скривдив. Він зрозумів, що абат, з усім своїм розумом і сердечністю, дурив його і що всі докази, які він тоді наводив, щоб намовити його, Крейсл ера, піти в монастир, так само служили якійсь іншій, прихованій меті, як і ті, що до них тепер удавався абат, навертаючи його на протилежний шлях. Крейслер вирішив залишити абатство, щоб цілком звільнитися від усіх цих таємниць, які могли так обплутати його, коли б він лишився тут довше, що йому вже не було б рятунку. Та тільки-но він подумав про те, що тепер може відразу ж вернутися в Зіггартсгоф, до майстра Абрагама, що там знов побачить її, знов почує її, володарку всіх своїх думок і мрій, як у серці в нього щось солодко защеміло, — то озвалася палка любовна тута.

Глибоко замислившись, Крейслер ішов головною алеєю парку, коли його наздогнав отець Гілярій і відразу ж почав:

— Ви були в абата, Крейслере, і він сказав вам усе! Ну що, хіба я не мав рації? Ми всі пропали! Цей превелебний комедіант... Ох, вихопилося слово! Але ми тут самі з вами! Коли він — ви знаєте, про кого я кажу, — з'явився у сутані до Риму, його святість папа відразу ж дав йому аудієнцію. Він упав ниць і поцілував пантофлю. Але його святість все не давав йому знаку вставати, і він пролежав так цілу годину. "Це буде перша твоя церковна покута", — гримнув на нього його святість, коли нарешті дозволив йому підвестись, і прочитав довге казання про гріховні манівці, на які збився Кипріян. Потім він уже в потайних покоях отримав докладні настанови і вирушив у похід! Давно вже в нас не було жодного святого! Чудо — ну, ви ж бачили картину, Крейслере, [629] — чудо, кажу я, набуло свого остаточного вигляду аж там, у Римі. Я тільки чесний чернець-бенедиктинець, непоганий praefectus chori(1), з чим, я думаю, ви погодитесь, і люблю випити чарчину ніренштайнера чи вюрцбурзького на славу єдиноспасевної церкви, але... одна втіха, що він недовго тут сидітиме. Йому треба мандрувати. Monachus in claustro non valet ova duo: sed quando est extra, bene valet triginta(2). Бо він, мабуть, і справді почне творити чудеса. Дивіться, Крейслере, дивіться, он він іде сюди алеєю. Він угледів нас і вже знає, яку йому корчити міну.

(1) Регент хору (лат.).

(2) Чернець у монастирі не вартий і двох яєць, та коли він за його межами, то вартий і тридцять (лат.).

Крейслер побачив ченця Кипріяна, що повільною, врочистою ходою, звівши очі до неба й молитовно склавши руки, немов охоплений побожним захватом, наближався до них тінистою алеєю.

Гілярій швидко пішов геть, але Крейслер лишився, задивившись на ченця. У його обличчі, у всій його істоті було щось чудне, своєрідне, що відрізняло його від усіх людей. Велика, незвичайна доля лишає на людині видимі сліди, тож могло бути, що й чудесний талан Кипріяна надав його зовнішності теперішнього вигляду.

Чернець, у своєму екстазі не помітивши Крейслера, хотів пройти мимо, але тому раптом забаглося заступити дорогу суворому посланцеві глави церкви, запеклому гонителеві найпрекраснішого з мистецтв. Так він і зробив, сказавши:

— Дозвольте, велебний отче, скласти вам подяку. Ви своїм вагомим словом дуже вчасно звільнили мене від рук того брутального цигана, а то він задушив би мене, ніби вкрадену курку!

Чернець немов прокинувся зі сну. Він провів рукою по чолу і втупився в Крейслера довгим поглядом, наче силкувався пригадати, де він його бачив. Та ось обличчя його ще дужче спохмурніло і прибрало грізного, затятого виразу, очі гнівно спалахнули, і він вигукнув гучним голосом:

— Зухвалий блюзніре! Ви заслужили, щоб я лишив вас скніти в гріхах! Хіба ви не той, хто своїм світським бреньканням споганює священну церковну службу, найшляхетні-шу опору релігії? Не той, хто тут суєтними штуками задурманює побожні душі, які відвертаються від святого і віддаються світським веселощам у цілій зливі пісень? [630]

Крейслера образили ці божевільні докори, але безглузда пиха фанатичного ченця, що орудував такою легкою зброєю, додала йому духу.

— Якщо гріх, — сказав Крейслер дуже спокійно, твердо дивлячись ченцеві у вічі, — якщо гріх славити Всевишнього мовою, яку він сам нам дав, щоб цей небесний дарунок будив у наших грудях найпалкішу, найглибшу побожність, ба навіть пізнання потойбічного, якщо гріх на серафічних крилах співу здійматися над усім земним і в благочестивій любові й тузі прагнути до найвищого, то ви маєте слушність, велебний отче, я великий грішник. Але дозвольте мені дотримуватись іншої думки і непохитно вірити, що церковній службі бракувало б справжньої величі священного захвату, якби співові довелось замовкнути.

— То моліться пречистій Діві, — відповів чернець холодно й суворо, — щоб вона зняла полуду з ваших очей і ви змогли побачити свою гріховну помилку.

— Одного композитора(1), — лагідно усміхаючись, мовив Крейслер, — хтось спитав, як у нього виходить, що всі його церковні твори сповнені побожного захвату. "Якщо в мене щось не виходить з композицією, — відповів йому щирий, як дитина, благочестивий майстер, — я, ходячи по кімнаті, проказую кілька разів "Богородицю", і тоді до мене вертаються музичні ідеї". Той самий майстер казав про свій інший великий духовний твір(2): "Лише дійшовши до половини композиції, я помітив, що вона мені начебто вдалася. Я ніколи не був такий благочестивий, як тоді, коли працював над нею, щодня я вклякав і молив Бога, щоб він дав мені силу щасливо докінчити цей твір". Мені здається, велебний отче, що ні цей майстер, ні старий Палестріна не творили нічого гріховного і що тільки затверділе в аскетичній запеклості серце не здатне відчути високої побожності церковних гімнів.

(1) Йозефа Гайдна. (Прим, автора).

(2) "Створення світу". (Прим, автора).

— Нікчемна людино! — гнівно вигукнув чернець. — Та хто ти такий, щоб я сперечався з тобою, коли ти повинен валятися в поросі переді мною? Геть з абатства, не споганюй більше святині своєю присутністю!

Глибоко обурений владним тоном ченця, Крейслер палко вигукнув:

— А хто ти, божевільний ченче, що хочеш піднестися над усім людським? Невже ти народився вільним, без гріха? [631] Невже в голові твоїй ніколи не снувалися пекельні думки? Невже ти ніколи не збивався зі слизької стежки, яку собі обрав? І якщо пресвята Діва справді в милосерді своєму вирвала тебе з обіймів смерті, що її ти, мабуть, заслужив якимось жахливим злочином, то зробила так для того, щоб ти в покорі визнав і спокутував свої гріхи, а не блазнював, вихваляючись ласкою неба, ба навіть німбом святого, якого ти ніколи не сподобишся!

Чернець уп'явся в Крейслера лютим, зненависним поглядом і щось у нестямі забелькотів.

— І коли ти, — повів далі Крейслер, ще дужче розпалюючись, — коли ти, гордий ченче, носив ще це вбрання...

На цьому слові Крейслер підніс ченцеві до очей портрет, отриманий від майстра Абрагама. Та, тільки-но побачивши його, він, ніби в нестямному розпачі, вдарив себе кулаками по лобі і так страшно застогнав, наче йому хто завдав смертельної рани.

— Ти забирайся звідси! — крикнув Крейслер. — Ти забирайся геть із монастиря, злочинний ченче!.. Ха-ха, праведнику! Може, здибаєш отого курокрада, з яким ти злигався, то скажи йому, що ти не можеш і не хочеш боронити мене вдруге, але хай він стережеться і тримається чимдалі від моєї горлянки, а то я наштрикну його, мов жайворонка, чи так, як його брата, бо якщо треба когось наштрикнути...

Тієї миті Крейслер сам себе вжахнувся.