Життя - Сторінка 7

Хлопець нам подобається. А тобі самій він подобається?

Вона прошепотіла, почервонівши по саме волосся:

— Я згодна, тату.

І татусь, дивлячись їй у вічі та сміючись, пробурмотів:

— Я так і думав, паннусю.

До вечора вона була як п’яна, не знала, що робить, машинально беручи одні речі замість других, почуваючи в ногах незвичайну втому, хоч нікуди не ходила.

Біля шостої години, коли вона з матусею сиділа під платаном, з’явився віконт.

Серце Жанни забилось. Молодий чоловік, здавалося, зовсім не був схвильований. Підійшовши, він узяв і поцілував пальці баронеси, потім, підносячи тремтячу руку дівчини, припав до неї довгим, ніжним і вдячним поцілунком.

Настав щасливий час заручин. Вони розмовляли на самоті по кутках вітальні або, сидячи на пагорку, в гаю перед безлюдним степом. Часом гуляли по матусиній алеї, він говорив про майбутнє, а вона йшла, втупивши очі в курний слід від баронесиної ноги.

Оскільки справу було вирішено, то її хотіли швидше закінчити. Погодились, що вінчання відбудеться через шість тижнів, 15 серпня, і що молоді відразу ж рушать у весільну подорож. Коли Жанну спитали, яку країну вона хоче відвідати, вона вибрала Корсіку, де можна бути більше на самоті, ніж в італійських містах.

Вони чекали дня, призначеного для весілля, без особливого нетерпіння, поринаючи в чарівну ніжність, зазнаючи тонких чарів невинних пестощів, потисків рук, пристрасних, таких довгих поглядів, що, здавалось, їхні душі з’єднувались; бажання жагучих обіймів ще невиразно бентежило їх.

Вирішили нікого не запрошувати на весілля, крім тітки Лізон, баронесиної сестри, що жила пансіонеркою в одному, з версальських монастирів.

Баронеса хотіла, щоб після батькової смерті сестра жила при ній, але стару діву переслідувала думка, що вона всім заважає, що вона нікому не потрібна й може тільки набриднути; тому вона оселилася в одному з тих релігійних притулків, що наймають помешкання людям, життя яких сумне і самотнє.

Час від часу вона приїздила на місяць-два до родичів.

Це була маленька жінка, що мало говорила, трималася в тіні, з’являлась тільки до столу й відразу ж ішла до себе в кімнату, де весь час сиділа, замкнувшись.

Вона здавалась добродушною бабусею, хоч їй було всього сорок два роки; очі в неї були добрі й печальні; в родині на неї ніколи не зважали. Малою вона не була ні гарненькою, ні жвавою, її ніколи не цілували, і вона спокійно й слухняно сиділа десь у кутку. З того часу вона завжди була занедбана. Коли стала дівчиною, до неї ніхто не залицявся.

Це була ніби тінь, ніби добре знайома річ, живі меблі, що їх бачать щодня, але ніхто про них не дбає.

Сестра, за звичаєм батьківського дому, теж мала її за невдаху, за зовсім нікчемну істоту. До неї ставилися з безцеремонною фамільярністю, що мала в собі щось зневажливе, принизливе. її звали Лізою, і це кокетливе, молоде ім’я, здавалось, бентежило її. Побачивши, що вона не виходить і не вийде ніколи заміж, з Лізи зробили Лізон. Коли народилась Жанна, вона стала "тіткою Лізон", скромна чепурненька родичка, страшенно несмілива навіть з сестрою та зятем, які її все-таки любили, але це було невиразне, змішане почуття байдужої ніжності, несвідомого жалю та інстинктивної доброзичливості.

Часом баронеса, згадуючи свою далеку молодість, казала, щоб визначити час:

"Це було тоді, як з Лізон трапився випадок".

Докладніше про це ніколи не говорили, і цей "випадок" лишався в якомусь тумані.

Якось увечері Ліза, якій було тоді двадцять років, невідомо чому кинулась у воду. Ніщо в її житті чи в поводженні не давало приводу передбачити таке божевілля. її витяглії напівмертву, і батьки, обурено здіймаючи руки, не дошукуючись таємної причини цього вчинку, задовольнилися самими розмовами про "випадок", так ніби мова йшла про нещасний випадок з конем Коко, який перед тим зламав собі ногу в вибоїні і якого довелося пристрелити.

З того часу Лізу, а потім Лізон, мали ніби за недоумкувату. Добродушна зневага, яку вона викликала в своїх родичах, помалу проходила в серця всіх, хто її оточував. Навіть маленька Жанна, з властивою дітям проникливістю, теж зовсім не цікавилась нею, ніколи не цілувала її в ліжку, ніколи не заходила до неї в кімнату. Здавалось, тільки покоївка Розалія, що прибирала в її кімнаті, знала, де вона живе.

Коли тітка Лізон входила до їдальні снідати, дитина за звичкою підходила, підставляла для поцілунку лобик — та й годі.

Коли комусь треба було з нею поговорити, по неї посилали слугу, а якщо її не знаходили, про неї ніколи не турбувались, ніколи не думали, нікому і в голову не приходило поцікавитись і спитати:

— Що це за знак, що Лізон не видно зранку?

Вона ніби зовсім не займала місця; це була істота, що живе непомітно навіть для найближчих до неї людей, ніби щось нез’ясоване, і смерть її не є втратою, не створює порожнечі в домі; істота, що не вміє знайти місце ні в житті, ні в звичках, ні в любові тих, хто живе поруч. неї.

Коли хто казав "тітка Лізон", ці слова ні на кого не справляли ніякого враження, так ніби мова йшла про кофейницю чи цукорницю.

Вона завжди ходила швидко, дрібно й тихо, зовсім безшумно, ніколи нічого не зачіпала, і всім речам, здавалось, надавала якоїсь беззвучності. Її руки були ніби з вати, так легко й обережно тримала вона взяту річ.

Вона приїхала в половині липня, дуже зворушена думкою про це весілля. Привезла купу подарунків, але тому, що вони були від неї, на них майже не звернули уваги.

Другого дня по приїзді всі вже забули, що вона тут.

А Лізон безмірно хвилювалася і не зводила очей з молодих. З незвичайною енергією, гарячково й запопадливо клопоталась посагом, працюючи, як проста швачка, в своїй кімнаті, де її ніхто не відвідував.

Раз у раз вона показувала баронесі хусточки, які сама підрубила, серветки, на яких повишивала вензелі, і питала:

— Так буде добре, Аделаїдо?

І матуся, неуважно оглядаючи річ, відповідала:

— Не клопочися занадто, моя бідна Лізон.

Якось наприкінці місяця, після пекучого дня, зійшла повня і спустилась одна з тих ясних і теплих ночей, іцо хвилюють, зворушують, підносять людину і пробуджують, здається, всю приховану поезію душі. Ніжні подихи ланів линули в тиху вітальню. Баронеса з бароном ліниво грали в карти в світлому колі, що утворювалось на столі від абажура лампи; тітка Лізон сиділа коло них і плела,

а молоді, перехилившись у розчинене вікно, дивились на залитий місячним сяйвом сад.

Від липи й платана падала тінь на широкий луг, що далі тягся, освітлений і блискучий, аж до гаю, зовсім чорного.

Жанну непереможно вабили ніжні чари цієї ночі і туманне освітлення дерев і кущів, і вона звернулась до батьків:

— Татусю, ми підемо трохи погуляти по траві коло замку.

Барон відповів, не кидаючи гри:

— Ідіть, дітки.

І знову взявся до партії.

Вони вийшли Й почали поволі ходити по великому моріжку, аж до ліска в долині.

Час минав, а вони й не думали вертатись. Стомлена баронеса хотіла спати.

— Треба покликати закоханих, — сказала вона.

Барон окинув поглядом величезний, облитий сяйвом сад,

де тихо блукали дві тіні.

— Нехай погуляють, — сказав він, — надворі так гарно! Лізон їх почекає; правда ж, Лізон?

Стара панна підвела неспокійні очі і, як звичайно, боязко відповіла:

— Авжеж, я їх почекаю.

Татусь допоміг баронесі підвестися і сказав, сам стомлений денною спекою:

— Я теж ляжу спати.

І пішов разом з дружиною.

Тоді тітка Лізон також підвелася і, покинувши на поруччі крісла почату роботу, вовну і велику спицю, схилилась на підвіконня і почала милуватись чарівною ніччю.

Заручені безперестанку ходили по моріжку, від ганку до гаю. Вони стискували одне одному руки й мовчали, мов забувши самих себе, охоплені поезією, що нею дихала земля.

Раптом Жанна помітила в чотирикутнику вікна силует старої панни, що вимальовувався при світлі лампи.

— Гляньте, — сказала вона, — он тітка Лізон дивиться на нас.

Віконт підвів голову і повторив байдуже, як говорять не думаючи.

— Так, тітка Лізон дивиться на нас.

І вони продовжували мріяти, поволі прогулюючись, віддаючись своєму коханню.

Роса упала на траву, і холодок нагнав на них легеньке тремтіння.

— Тепер вернімося, — сказала вона.

І вони вернулись.

Коли ввійшли до вітальні, тітка Лізон уже знову плела, низько схилилась над роботою, і її худі пальці трохи тремтіли, немов вона дуже стомилася.

Жанна підійшла до неї:

— Тітонько, вже час спати.

Стара панна підвела очі — вони були червоні, ніби вона перед тим плакала. Закохані не звернули на це ніякої уваги, зате молодий чоловік раптом помітив, що легкі черевички дівчини зовсім мокрі. Він стурбувався і ніжно спитав:

— Чи не змерзли ваші любі ніжки?

Зненацька тітчині пальці так затремтіли, що плетиво випало з них, клубок вовни покотився далеко по паркету, і Лізон, раптом затуливши обличчя руками, почала глибоко, судорожно ридати.

Молоді застигли, здивовано дивлячись на неї. Потім Жанна рвучко схилилась до її колін, розняла їй руки, схвильовано питаючи:

— Та що з тобою, що з тобою, тьотю Лізон?

Тоді нещасна жінка відповіла, захлинаючись від сліз і туги:

— Це коли він тебе спитав… Чи не змерзли ваші… ваші… любі ніжки? Мені ніхто так не казав… ніколи… ніколи…

Враженій і розчуленій Жанні хотілось, проте, сміятися, уявивши коханця, що шепоче ніжні слова тітці Лізон, а віконт відвернувся, щоб сховати свою посмішку.

Та тітка раптом підвелась, покинувши свій клубок долі, а плетиво на кріслі, і похапцем подалась без свічки темними сходами, навпомацки шукаючи свою кімнату.

Лишившись на самоті, молоді люди перезирнулись; їм було смішно й сумно. Жанна прошепотіла:

— Бідна тітонька…

Жюльєн зауважив:

— Вона, мабуть, трохи не в собі цього вечора.

Вони тримались за руки, не зважуючись розлучитись,

і тихо-тихенько обмінялись першим поцілунком коло порожнього крісла, щойно покинутого тіткою Лізон.

На другий день вони зовсім не згадували про сльози старої панни.

Два останні перед вінчанням тижні Жанна була рівна й спокійна, немов стомлена солодким хвилюванням.

А ранком вирішального дня їй і зовсім ніколи було розмірковувати. Вона відчувала якусь велику порожнечу в усьому тілі, ніби вся її плоть, кров і кості розтанули; беручи що-небудь в руки, вона бачила, як тремтять її пальці.

Вона опам’яталась тільки в церкві, при співах під час обряду.

Замужем! Так, вона була замужем.